Домаха — чортове накорення, правнучка проклятого Ляша, що повісився на бантах за лярву з лісничівки князя Сангушки. Домаха, що вийшла за Каленика, за його чуб, за його сильну руку, за його погляд вишневий, а разом огненно-залізний.
Домаха продерлася в метушні до Трояна і шепнула йому гарячим шепотом:
— Братіку! Хочу з тобою двоє слів! Вступи до мене!
Троян з поспіху відповів:
— Не зараз!
У Марусі, що підступила з лагідним своїм, благальним поглядом, Яків спитав:
— Чого вона хоче?
— Каленик! — відповіла та.
В серці Якова повернувся цвях, він був п'яний, а в такий час усе, що було в ньому, загорялося, а разом з тим загорялась і любов до брата, що його колись у дитинстві найбільше любив і жалів, як раненого, як покинутого на дорозі, самаритянською любов'ю, любив і хотів зняти з ешафоту, з-під сокири, що занеслася над ним невидимо…
І на цей раз зігнувся Яків під тим старим тягарем своєї любови, дарма що був залізним воїном, і ген-ген пізніше, під ранок, коли вже майже ніхто в хаті не лишився, коли й Маруся, не діждавшись, відійшла, щоб глянути на сина, він вийшов затильними дверима і через город глибоким по коліно снігом попростував до рубленої, нової Каленикової хати, що стояла на краю їх садиби під ляшівським лішником, світячись ванькирним вікном, завішеним червоною плахтою.
Домаха чекала, либонь, на пальчиках, бо на перший стук відчинила двері, вибігла в сорочці, розхристана, в легкій, короткій спідниці, перейнятій пояском. У хаті біло натоплено, у ванькирі тапчанець, застелений пасмужистим килимком, на стіні кілька фотографій у золочених рамцях, а між ними і його, Трояна, коли був ще молодим уланом, при шаблі, навіть сам забув, у тій рогатівці…
Увела його до ванькира, дивилась на нього, очі і уста тремтіли сміхом, лампка блищала на коминку.
— Сідай, Якове. Давно в нас не був…
Сів на тапчанику (був м'який, на пружинах), витягнув ноги, не оббиті від снігу, поглядав по стінах, не відповідав на мову Домахи.
— А ми тебе часто згадували. І він також… Може, хочеш чаю? А може… вип'ємо? У .мене тут ось коньяк… той самий, з Рівного. Три зірки…
І коньяк, і дві кришталеві чарки, і, здається, срібна таця стояли готові разом з краяною дерманською ковбасою.
— А де ж він? — озвався нарешті Троян.
— Не знаю! — коротко відповіла, наливаючи чарки.
— Я вже випив, — сказав він.
— Але не в мене:.. Не в брата… Ти ж наш звичай знаєш. Так дай нам Боже! — підняла свою чарку, подивилась на нього великими своїми оливковими очима з посмішкою на червоних, повних устах.
Мовчки простягнув руку за чаркою і випив.
— Чого такий гордий? — запитала. — Не говориш…
— Що тут скажеш?
— Як що? Я ж тебе не обидила… Не зчарувала, не зрадила, не відбила коханої… Він мовчав.
— Роздягнися. Скинь ту шкуру! Тут тепло.
— Чого хотіла? — спитав він її нагло і налив сам ще чарку.
— Подивитись на тебе, — посміхнулась і додала: — А мені? Не наллєш?
Налив їй також.
— Кажи, чого хотіла? — запитав знов, і в голосі його почулась гостра нотка.
— Сам знаєш! За братом твоїм полюють, як за вовком! — піднесла тон і вона.
— Ну, так що?
— Що? Якове! Пам'ятай моє слово: згине він — згинеш ти!
Він байдуже посміхнувся. Потім глянув на неї.
— Що далі? — спитав, вийняв капшук з тютюном і почав крутити закрутку. — Ти така, бачу, розлютна, Домахо, — промовив спокійно. — Знаєш, скажу тобі: Каленик не мій брат і не твій чоловік. Каленик — наше, твоє й моє лихо. Думаєш, що я можу йому помогти… Коли ще ми були дітьми, одного разу він на моїх очах забив ложкою каченя. І, коли я його за те вдарив, він укинув мою шапку до нужника. Це була моя мрія — та шапка, з такою звіздою, як у тих семінарських учнів, я її виплакав у матері, і Каленик це знав. І я тобі ще одне скажу: він мало не отруїв нашої мами. Намішав вовчих ягід до малин, а сказав, що то чорниці. І, незважаючи на все те, я його любив. Мені було його шкода, і я завжди хотів йому помогти. Але він не хотів моєї допомоги. Ніякої допомоги. І нічиєї. Він — виродок!
Тепер мовчала Домаха. Вона одвернула голову вбік, її пишні, високі груди помітно здіймалися під сорочкою.
— Я знаю, що ти його любиш, — сказав Яків.
— А може, й ні! — капризним, сердитим голосом вигукнула Домаха. — Звідки знаєш, що люблю? Любила! Так!
— То чого від мене хочеш?
— Може, хочу не від тебе, а тебе! Може, ти мені сподобався! Може… Он постіль! Лягай! А ні — приходь завтра, кожну ніч! Зацілую! Ти ще не знаєш моїх пестощів, Якове!
Троян нервово вдихнув повітря, вилиці його напружилися, потім він сильно потягнув дим цигарки і так на хвилинку застиг, ніби збираючись стрибнути.
Домаха дивилась п'яно і хижо, брови її зсунулись в одну довгу, вигнуту смужку.
— Ех, Домахо! Знаєш що? Не його, а тебе б… хм… бити!
— Бий! На! Бий! — розірвала вона враз пазуху, відкриваючи міцні, білі, повні груди. — Бий! Чого гапиш?
Була дійсно люта, бачила, що він захитався, відчувала свою всепокоряючу силу, розуміла, що його слова розчиняються в цьому повітрі, мов віск перед огнем. І, коли він встав, налив ще одну чарку, випив, закусив цигаркою, затягнув міцніше ремінь з кобуром револьвера і без «добраніч» вийшов, приголомшена, лише кинула йому навздогін:
— Приходь завтра! Твоя Маруся холодна, як жаба!
Невідомо, чи він чув ці слова. Сінешні двері брязнули, і, коли Домаха кинулась до вікна, вона побачила лиш чорну, рухливу пляму, що швидко зникала на білому тлі.
Троян, здавалось, не йшов, а тікав з цього місця, здавалось, отрясав з себе якесь сміття. Не тримаючись стежки, що зливалася з білим довкіллям, через нерівний город, через розхитаний пліт, пригадуючи парубоцтво, коли то ходилось на вечорниці і стрибалось через плоти, перескочив у подвір'я своєї жінки. Отямив його крик півня, що несподівано закукурікав майже над головою, нагадуючи, що вже близьке світання.
Маруся чекала на нього. П'яний, розбитий, ввалився до сіней і почав оббивати сніг з чобіт.
— А що? — спитала Маруся. — Бачив? Напевно, всі свої принади показала — вуличниця паскудна! Вона тут усіх принаджує. За нею, мов собаки тічкою, бігають. З Рівного якийсь приходить потайки, ночами. З нею ще якась дівка ходить, така ж, як і вона… Щось вона недобре затіває. Боюсь я, Якове! На тебе вони, як кіт на мишу, чигають.
— А ти б перейшла до батьків…
— Та господарства якось жалко.
— Нема тепер господарства…
— Для таких, як ти, нема. А для нас… Як щось станеться — куди підемо, що будемо їсти?
А за кілька тижнів після цієї ночі, одлижаного, туманного ранку на полях, на пригірку, перед запорізькими садибами несподівано, як грім з ясного неба, затарабанили кулемети.
Люди, хто як був, виривалися з хат і тікали вниз до рову. Ніхто не знав, що сталося, лише гналися, лише тікали, лише хотіли десь сховатися… І лише чути було з другого боку рову, отак як від Середи — також стрілянину. Всі знали, що там, кватирували упісти.
І враз з хати вирвалась Домаха — неодягнена, розпатлана — і, замість бігти, як і всі, до рову, мов божевільна, погналася навпроти поля, на весь голос кричучи:
— Не стріляйте! Не стріляйте!
Вітер бив її в обличчя, куйовдив волосся, її голос губився в просторі. Саме в той час вихопилась і Маруся зі своєї хати з Уліянчиком на руках, намірилась була бігти до яру, та почула Домаху, вибігла на край до черешень і почала гукати:
— Домахо! Куди біжиш? Вернися!
І в той момент з поля сипнула серія з кулемета. Домаха й Маруся попадали мов скошені. Лише Домаха впала одразу ниць, а Маруся тісно пригорнула дитину, сильно, мов п'яна, похитнулась, пробігла ще кілька кроків до хліва і тут упала, але боком, щоб захистити дитину.
То були мадяри. Цілий батальйон. Вони вдерлися до передпільних осель, запалили на Балабах і Середах кілька хат, але, коли з-за рогу почали натискати упісти, відступили у напрямку Чеської Борщівки.