Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

Була напружена, тремтяча, як тятива лука, атмосфера, очі всіх дивилися у рот Михайлові, і всі помітили, як по його поморщеному обличчю при слові «окрадену» покотилися дві сльози, які він не змахнув рукою, бо, очевидно, боявся, щоб тим не звернути на них уваги.

— Що б ви сказали тепер, мої діти, онуки й правнуки, коли б до вас прийшла така Україна, як тоді? Ви б навколішки полізли навпроти неї! Ви б цілували сліди, де ступала її свята нога. Скільки крови пролили ви за ці роки за неї! Скільки вас замучено, скільки розтерзано, скільки мучать тепер, скільки замучать завтра? Я не знаю… Душа моя неспокійна! Душа моя болить! Я боюсь… що і наш Дермань засучать! Бо вже надто він за ту Україну! А проти неї, як чую — з Лондона он кажуть, — триста двадцять сталінських дивізій. Триста двадцять, діти мої! Не заплющуйте на це очей! Але — не піддавайтесь ні один! Ніколи!

І коли випили всі без єдиного слова, і коли опісля, щоб вернути настрій, виступив «сам» Троян, він лише сказав, що триста двадцять дивізій історії не почнуть і не скінчать, що, крім дивізій, в історії є ще інша сила. Вона інколи падає з неба, як спіла груша, і не стямишся, як б'є тебе просто в лоб! Так, братця! Шевченко нам сказав? Сказав! Встане Україна? Встане! Як, коли — завтра, післязавтра, за рік, за сто літ? У кожній нашій душі може вміститися триста двадцять дивізій, якщо ми того захочемо! — виголосив бадьоро Троян, і всі очі, що дивились на нього, заграли, мов струни. Сипнуло світлом, ясністю, надією. Стало знов шумно, і весело. Понеслася через стіл чара за чарою, зірвалась пісня, мов циганка, брязнула кастаньєтами, понесло запахом хмелю, що в'ється на тичині і п'янить, навіть коли б'є його мороз.

Можливо, це було справді останнє таке Різдво. Трояна підкидали під стелю тричі, гойдали діда Михайла і танцювали, хоч за звичаєм на Різдво ще не танцюється, але прийшов Михтод із скрипкою, і ноги самі пішли, дарма що гріх. Поміст Михайлової хати вгинався під українським, як буря, хижим танцем, що його віки принесли на жилаві ноги, на сильні груди, на гаряче серце.

А коли по півночі розходилися — хто куди, непомітно, а разом дуже помітно, — ніби влетіла жар-птиця, появилась поза плечима інших Домаха, Троянова братова. Маруся, що була тут же, як глянула на неї — так і вмліла, ніби її туманом пойняло. Маруся знала, що Домаха зайшла за Яковом, знала, що Яків не попустить, а разом знала силу своєї братової, тієї відьми з її злодійськими зірками, знала, що не так Каленик, як вона всім тим чортам служить і що це вона згорнула його в клубок, мов прядиво, кидала сюди й туди задля багатства, задля слави, щоб залити ту свою жадобу гріха і розкошів.

Домаха — чортове накорення, правнучка проклятого Ляша, що повісився на бантах за лярву з лісничівки князя Сангушки. Домаха, що вийшла за Каленика, за його чуб, за його сильну руку, за його погляд вишневий, а разом огненно-залізний.

Домаха продерлася в метушні до Трояна і шепнула йому гарячим шепотом:

— Братіку! Хочу з тобою двоє слів! Вступи до мене!

Троян з поспіху відповів:

— Не зараз!

У Марусі, що підступила з лагідним своїм, благальним поглядом, Яків спитав:

— Чого вона хоче?

— Каленик! — відповіла та.

В серці Якова повернувся цвях, він був п'яний, а в такий час усе, що було в ньому, загорялося, а разом з тим загорялась і любов до брата, що його колись у дитинстві найбільше любив і жалів, як раненого, як покинутого на дорозі, самаритянською любов'ю, любив і хотів зняти з ешафоту, з-під сокири, що занеслася над ним невидимо…

І на цей раз зігнувся Яків під тим старим тягарем своєї любови, дарма що був залізним воїном, і ген-ген пізніше, під ранок, коли вже майже ніхто в хаті не лишився, коли й Маруся, не діждавшись, відійшла, щоб глянути на сина, він вийшов затильними дверима і через город глибоким по коліно снігом попростував до рубленої, нової Каленикової хати, що стояла на краю їх садиби під ляшівським лішником, світячись ванькирним вікном, завішеним червоною плахтою.

Домаха чекала, либонь, на пальчиках, бо на перший стук відчинила двері, вибігла в сорочці, розхристана, в легкій, короткій спідниці, перейнятій пояском. У хаті біло натоплено, у ванькирі тапчанець, застелений пасмужистим килимком, на стіні кілька фотографій у золочених рамцях, а між ними і його, Трояна, коли був ще молодим уланом, при шаблі, навіть сам забув, у тій рогатівці…

Увела його до ванькира, дивилась на нього, очі і уста тремтіли сміхом, лампка блищала на коминку.

— Сідай, Якове. Давно в нас не був…

Сів на тапчанику (був м'який, на пружинах), витягнув ноги, не оббиті від снігу, поглядав по стінах, не відповідав на мову Домахи.

— А ми тебе часто згадували. І він також… Може, хочеш чаю? А може… вип'ємо? У .мене тут ось коньяк… той самий, з Рівного. Три зірки…

І коньяк, і дві кришталеві чарки, і, здається, срібна таця стояли готові разом з краяною дерманською ковбасою.

— А де ж він? — озвався нарешті Троян.

— Не знаю! — коротко відповіла, наливаючи чарки.

— Я вже випив, — сказав він.

— Але не в мене:.. Не в брата… Ти ж наш звичай знаєш. Так дай нам Боже! — підняла свою чарку, подивилась на нього великими своїми оливковими очима з посмішкою на червоних, повних устах.

Мовчки простягнув руку за чаркою і випив.

— Чого такий гордий? — запитала. — Не говориш…

— Що тут скажеш?

— Як що? Я ж тебе не обидила… Не зчарувала, не зрадила, не відбила коханої… Він мовчав.

— Роздягнися. Скинь ту шкуру! Тут тепло.

— Чого хотіла? — спитав він її нагло і налив сам ще чарку.

— Подивитись на тебе, — посміхнулась і додала: — А мені? Не наллєш?

Налив їй також.

— Кажи, чого хотіла? — запитав знов, і в голосі його почулась гостра нотка.

— Сам знаєш! За братом твоїм полюють, як за вовком! — піднесла тон і вона.

— Ну, так що?

— Що? Якове! Пам'ятай моє слово: згине він — згинеш ти!

Він байдуже посміхнувся. Потім глянув на неї.

— Що далі? — спитав, вийняв капшук з тютюном і почав крутити закрутку. — Ти така, бачу, розлютна, Домахо, — промовив спокійно. — Знаєш, скажу тобі: Каленик не мій брат і не твій чоловік. Каленик — наше, твоє й моє лихо. Думаєш, що я можу йому помогти… Коли ще ми були дітьми, одного разу він на моїх очах забив ложкою каченя. І, коли я його за те вдарив, він укинув мою шапку до нужника. Це була моя мрія — та шапка, з такою звіздою, як у тих семінарських учнів, я її виплакав у матері, і Каленик це знав. І я тобі ще одне скажу: він мало не отруїв нашої мами. Намішав вовчих ягід до малин, а сказав, що то чорниці. І, незважаючи на все те, я його любив. Мені було його шкода, і я завжди хотів йому помогти. Але він не хотів моєї допомоги. Ніякої допомоги. І нічиєї. Він — виродок!

Тепер мовчала Домаха. Вона одвернула голову вбік, її пишні, високі груди помітно здіймалися під сорочкою.

— Я знаю, що ти його любиш, — сказав Яків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: