Віра Ясна продирається крізь масу пішоходів в напрямку залізничної станції. На ній піввіиськовий одяг — шкіряна куртка, штани й високі чоботи. На голові сіра військова німецька шапочка.
Вона щойно попрощалася на приватному помешканні, на вулиці, названій чомусь ім'ям Шонберга, із своїм шефом Шульцом. Він тепер знову майор ен-ка-ве-де Завалов. Його місія в Рівному скінчена. Він виїжджає далі на захід. І взагалі вона «тут» уже зайва. Вона нікуди не їде, лишається на місці, чекає на «своїх», а там дістане нові розпорядження. До побачення! До побачення! Міцна подяка за службу, за дружбу, за добре виконані обов'язки!
Тепер Віра поспішає на інше побачення, з іншим майором, іншої служби, що його ім'я Кюцнер. Він мешкає в дуже непоказному місці, майже там, де було колись гетто, навпроти вокзалу, в маленькому міщанському будиночку, із своїм особистим секретарем. На ньому потерте цивільне вбрання — от пристаркуватий учитель музики. У його помешканні навіть стоїть піаніно, а на стіні в футлярі висить скрипка, старенький стінний годинничок з приважками і клітка з канарками. Це, між іншим, його старе мешкання ще з польських часів. Він тут жив як учитель музики, давав навіть лекції і належав до клубу легіонерів. Але й тоді й тепер він був і є майор штабу німецької розвідки. Він буває на засіданнях воєнного штабу і навіть у головній квартирі фюрера. Він має за собою багато років досвіду з усіх континентів світу і заступає важливий сектор контршпіонажу.
Властиво, Віра також його ідея. Це він «знайшов» її в Римі і завербував. І вона працює з ним «успішно» ось уже третій рік.
Віра застала Кюцнера в порівняно доброму настрої. Зловлено якихось там, із самої Москви висланих, атентатчиків; із штабу прийшла довірочна інформація, що готується новий, надзвичайний протинаступ, який має викинути ворога назад за Дніпро; що далі назад ані кроку і що Дніпро має стати граничною лінією оборони, а можливо, як це в початках планувалось, граничною лінією німецьких інтересів на сході Європи. Кюцнер, як звичайно, дуже зайнятий, його особистий секретар з наушниками радіонадавача вицокує чергову інформацію, на столі парує дзбаночок гарячої кави… Коли Віра ввійшла, він більше, ніж звичайно, зрадів, хоч взагалі відзначався флегматичним спокоєм.
— А! А! Вє-е-ера! Майн Гот! Саме в час! Хотів по вас посилати! Прошу, прошу — ось сюди, сюди! Чашечку кави? — Він потягнув Віру до свого «сальону», де на старих плюшевих меблях товстою верствою лежав порох. Це, казав він, для маскування, хоч в дійсності просто порохами не цікавився, а прибиральниці, з певних причин, не держав. — Як справи? Як справи? — питав швидко Кюцнер. — Отут! Отут! Тут чистіше! — садовив Віру на немічному стільці і підносив їй чашку свіжої, справжньої, доброї кави.
— Погано, майоре! — сказала Віра.
— А по-моєму, якраз навпаки! Нові посилення! Нова зброя! Дайте відсапнути! Ось викинуть за Дніпро, і назад ані кроку! Це, зрештою, і була початкова ідея військового командування часів Бравчіха, але фюрер її відкинув. А це було мудро. Я завжди казав, що тільки до Дніпра! В моїх рапортах ще до війни я писав: Дніпро — наша лінія! Тепер і фюрер на це погодився! Ви ж бачили, що робилось до Дніпра? Понад три з половиною мільйони полонених протягом кількох місяців. Розуміється, коли нас розтягнули, як гуму, аж до Кавказу — ми мусіли тріснути. До того вмішалась та Америка, фюрер… А зрештою! Знаєте, що Америка послала советам? Ось цифри: 7800 літаків, 4700 танків, 17000 вантажних машин, мільйон тонн сталі, мільйон тонн харчів! Ха! Америка! Чи варто було з нею зачіпатись?
Віра слухала все це спокійно, безучасно.
— Так, — сказала вона, — а що маю тепер робити я?
— Як що робити? Працюємо далі! Вам належить залізний хрест. Ви ж знаєте, що всі наші уряди нікуди не виїжджають! Особистий наказ фюрера!
— Але деякі все-таки пакуються…
— Лише зайві. Розвантаження. Забагато бюрократії. Половина урядовців на фронт. Я вже давно казав, що тут зібралось забагато дармоїдів. Ну, а ви? Вдоволені? Сподіваюсь, вам не було з нами найгірше, як я вам свого часу й казав…
— О, майоре, дякую! Я вдоволена. Цілком.
— Ну, гаразд, гаразд! Між іншим, маю для вас іншу місію. Дуже цікава! Але це поки що таємниця. Маєте гроші? Я можу додатково… з своїх засобів.
— Ні, ні! Здається, досить!
— Здається чи направду? Завтра! Зустрінемось у штабі! У Раампе! Гаразд? Так до завтра!
Віра встає і байдуже прощається. Виходить від Кюцнера, підіймає комір своєї куртки і йде мокрою, брудною вуличкою, ковзким дерев'яним хідничком до вокзалу, минає його, йде далі назустріч безконечній черзі автомашин, навантажених переважно меблями німецьких організацій і приватних осіб. На вокзалі і під вокзалом мішанина машин і людей…
Віра спокійно пробирається попід високим парканом, оминає людські натовпи. Обидві її руки в кишенях, права весь час тримає ручку револьвера, яка зробилась вже зовсім теплою. Це не з обережности. Це просто звичка. Вона думає про Трояна, про Дермань, про партизанів. На її обличчі смуток.
Віра, невідомо чого, заходить на колишнє помешкання доктора Вайза. Самого Вайза вже нема. Його оскаржено за співжиття з не німкою, здеградовано до сержанта і вислано на північний фронт. На його місці лишився маленький, меткий Карль Пшор з Берліна, якийсь родич відомого берлінського ресторатора, колишній завзятий мандрівник по островах Південного Пацифіку, по Малайських островах, знавець далекосхідних справ, філософ, політик, літературний критик.
Віра якраз хотіла бачити Пшора, він їй подобався, дарма що, можливо, єдиний не був з нею одвертим і в чомусь підозрівав. Але це був також він, що ще на початку війни, сорок першого року, шептав їй на вухо:
— Ми з росіянами не можемо виграти, бо вони варвари, а ми гнилі європейці. Та який, скажіть на Бога, з нашого Пюца Дзержинський! Курам на сміх. Регірунгсрат. Шлямфмюце. Халат. Нічний горщик. Я переконаний, що Пюц не потрапить застрелити зайця. Які з нас, скажіть на милість, сталінці? Заздримо їм, що вони можуть вистріляти дванадцять тисяч польських полонених офіцерів, не моргнувши при тому вусом, а потім тим же полякам доказувати, що це зробили німці, а що їх, поляків, вони визволяють. І поляки їм вірять так, як і чехи, як кожна нація на світі, включно з нами, німцями. А хіба ми знаємо, наприклад, хто ви? Або фон Лянге? Майор Щульц? У штабі фюрера працюють агенти Сталіна, так само як і в штабі Рузвельта. Це, скажу вам, політика!
Віра пригадала ці слова Пшора. Вона тоді взяла делікатно його за вухо і сказала:
— Пшор! Пшор! Не забувайтесь, не забувайтесь! За відважний язик можна втратити нерозважну голову!
Віра застала Пшора не самого. І не за роботою. Довкола широкого, круглого стола сиділо в різних позах п'ять зондерфюрерів, над ними горів п'ятираменний канделябр, хоч надворі не було ще темно; перед ними стояло кілька відкритих пляшок, п'ять склянок і гори цигарок, попільниць і попелу. Кімната була заповнена густим тютюновим димом.
Побачивши Віру, всі зондерфюрери встали. Пшор не встав, а схопився, підбіг до неї, взяв обидві її руки, міцно потиснув, запросив на почесне місце біля столу і, не питаючи, налив їй чарку зеленкуватої французької горілки.
— Як прекрасно, що ви прийшли! — сказав Пшор. — Ви лише послухайте! Ось тут вони в один голос переконують мене, що ми програли.
— Це, панове, зовсім нечемно з вашого боку, — сказала з посмішкою Віра, випиваючи горілку.
— Вибач, вибач! — перебив Пшора один з присутніх, що мав перев'язаного пальця і тримав його на грудях біля орденських стрічок.
— Дай докінчити думку, — з ноткою іронії сказав Пшор. — Вони тут твердять, що наші невдачі сталися тому, що ми маємо замало солдатів і техніки. А я тверджу, що ми програли тому, що ми — замало варвари! Або замало цивілізовані!
— Словом, замало всього! — засміявся той, з перев'язаним пальцем.
— Це не жарти, Вертере, — з-під лоба глянув Пшор і замовк.