На всій території цього шматка Волині — на південь від Дерманя через Мости, Гурби, аж до Шумська і далі на захід, через Антонівці до Білої Криниці і Крем'янця — розкинулось царство лісової армії. Це щось не теперішнє. Це вийшли з віків деревляни і дуліби. Це вони кладуть огні, всі оті курені Ясеня, та Сторчина, та Мамая, та Довбенка, та Бувалого й інших таких самих. Їх ніхто не знає, вони звільнилися від сучасного, відкинули навіть свої імена і вдягнулися в одіж минулого. Тут їхнє все. Їх жінки, їх діти. Тут вони готові впасти і знов увійти в свою землю.
На Попівщині у Трояна трохи інакше. Тут менше древности. Тут ось сам Троян із своїми вічними Царенком, Залізняком, Терешком, Булавою, Майданом і Хотиною, що, здається, злилися в одну в'язку людей у твердих шкуря-них одягах, міцно підперезаних, завжди чисто голених і зачесаних, ніби вони у звичайних казармах. Троян не любить імпровізації. Він не партизан, він — армієць.
У нього тісний зв'язок з найближчим відділом Ясеня на Гурбах, він знає маршрут ворога, знає, що це буде навала з двох боків, від Шумська з півдня і Будаража з півночі. І знає він, що там готують бригад п'ять НКВД, кілька панцерних бригад, з'єднання летунства, кілька батарей гармат — разом тисяч тридцять солдатів.
У землянці кашовара Пампушки, яку він зве Мир-Городом, чути губну гармонію знаного гармоніста і разом з тим вістуна Кобили, що любить посидіти у Пампушки. Світло пробивається всередину маленькою щілиною, що її величають вікном, а що насправді є димарем. Під казаном, вмурованим просто в скелю, варяться, як правило, полтавські галушки.
Двоє молодих помічників Пампушки у засмальцьованих совєтських ватянках сидять за так званим столом з неотесаних соснових патиків і бавляться в «дурня», на цей раз у заклад.
— Як виграю — виграєм. Програю — програєм, — каже один, що зве себе Кулею.
— А я кажу: так і так виграєм, — перечить Семен.
— Но… но… — мружить сіре око Куля. — Можемо, далебі, й не виграти, їх же до чорта й трохи, а нас жменя без п'яти.
— Кажу — виграєм! — настоює Семен. — Я тобі кажу!
— Та знаю! Знаю! Ти! Ти завжди щось кажеш! — і Куля з розмаху криє тузом, а враз із тим справжнім матом.
— А чому б нам не виграти? — питає ніби сам себе Семен. — Кажеш, їх там багато? І нас багато. А не виграєм тепер — то завтра. Не вийде завтра — то в четвер. Не в четвер — на другий рік. І так буде, куме, що покоління, то й моління. А одного разу — бац і виграєм!
— Ну, так уже бий!
— Та б'ю! На!
— Та бий ще ось це!
— Та б'ю!
— А ще ось це!
— Далі не здужаю — беру.
— То, значить, хід мій?
— Твій.
— Маж!
— Мажу.
— А що скажеш на це?
— Беру знов!
— А тепер ти, Семене, шах і мат!
Семен сміється, але руки його дрижать. Його нутром побігла холодна хвилька і зачепила кожну жилку. Кобила, що лежить півмісяцем, ніби на гамаку, на купі лантухів з борошна, починає швидко грати польку-ойру, а Семен тягнеться за кисетом з махрою, крутить лапку і, блискаючи нервово очима, каже до Кулі:
— Но? Хіба ще раз?
Куля, що не любить цієї гри, але хотів би програти, каже:
— Давай! Але берешся — грай!
І вони грають далі, Кобила з ойри переходить на свою улюблену «Чи я в лузі не калина була»…
У кожному закутку Попівщини щось діється. На заставах бійці у криївках в білих кожухах сидять і підслухують шум вітру. Видається іноді, що він летить чорними звоями, як дракон, і сичить. На передпіллі його повно. Іноді так і кортить сипнути туди серію.
— Я, знаєш, ішов сюди не так шукати України, — розповідає один у землянці число десять, лежачи на прічі горілиць, — як, скажу тобі, вилити свій біль. У тридцять третьому мій батько й моя мати померли з голоду… Знаєш? Був такий! Сім мільйонів пішло. А вмирать з голоду… в Україні… Сам знаєш…
— Як не знать!..
— І я так собі думав: сім мільйонів? Ні! Якось навіть не хотілось вірити!
— Та й не віриться. Але чим далі воно буде віддалятися — тим буде його видніше. І я тобі ще кажу: його не забудуть ані діти, ані внуки, ані правнуки. Таке не забувається.
З іншого боку несеться тиха пісня «Ой забіліли сніги», а то знов «Та була колись розкіш-воля», а за нею «А вже років двісті, як козак в неволі». Особливо гаразд виходить «Ой наїхали вози — гей, з України». Над усім шумлять старі, високі, коронасті сосни. А над соснами женеться західний вітер. І темнота глибока, мов океан.
Два тижні тривала ще пора зі снігами, а там вернулась година теплішого вітру, яснішого неба, бадьорішого повітря. Ліс перший відгукнувся на це прибуття, ніби музичний інструмент на дотик музики. Сосни Попівщини зашуміли, ніби випили по чарці горілки, берези, що їх тут також чимало, пустили враз сік… Навіть дуб, навіть граб завертілися по-іншому, по-весняному, їх тверде бростя набрякло і пом'якшало.
Унизу, як звичайно, земля дала перший квіт, перші білі, ніби з мармуру, проліски на високих зелених тичинках, особливо в місцях, де впертіше вдаряло в землю сонце під кущами ліщини. За пролісками пустився різний ряст — білий і синій, а за рястом фіалки дали свій перший свіжий, легкий запах.
Птахи робили також своє розумне діло: засвистали й загомоніли жовтобрюшки та синички, закрякали поміж гіллям ворони, закричали чорні круки. Всі ці їх звуки творили ту вічну гармонію, що нею горда кожна весна.
Одначе справжньої весни не привів навіть квітень — панували всевладне деспотичні вітри сходу з жаско-похмурими ночами. Сонце намагалось прорвати їх хижу природу, але його зусилля були безуспішні.
Усі ці дні і навіть ночі Троян і Царенко не злазили з сідел. їхні коні завжди були в милі, а обличчя в болоті, їх бачили в усіх місцях табору, поза табором, у Дермані. Їм все, мабуть, видавалось, що щось ще не так зроблено, що треба ще щось удосконалити, щось додати. Тому їх бригада, крім звичайних вправ, все ще пробивала кам'яні скелі, будувала гнізда на деревах, копала рови і клала засіки на дорогах.
— Ех, братіки! — вирвалось одного разу в Трояна з-під самого серця, коли він стояв на купі звалених стовбурів і дивився, як працюють його хлопці. — Дай нам трішки більше місця! Та трішки більше часу! Але й так добре! Між іншим, хочу вам сказати: за два тижні почнеться. І тому ще раз пригадую: хто боїться — випадай! Ще є час! Бо після буде запізно! Ще два тижні!
Але хлопці, заляпані болотом, ніби вони в ньому качалися, добродушно шкірили зуби:
— А! Командир! Хто боїться? Оговтались!
— Але — знай! Буде огонь!
— А чого ж!
— Командир! Чи можна слово? — озвався голос молодого, присадкуватого хлопчиська з бурхливою, попелястою чуприною.
— Кажи!
— От що, бійці! — почав хлопчисько. — Хотілось би мені, так сказати, висловитись… Командир наш на нас позирає і все сам себе питає: а чи вони готові? а чи видержать? А я на нього поглядаю та й себе питаю: а чи видержить він? Я вже не раз казав: ми не прийшли сюди бомки стріляти, нас ніхто не гнав сюди по мобілізації… Ми прийшли… як його сказати… ми прийшли, щоб по-людськи як не жити, то бодай умерти! От і все. Так. Нас трохи замало, навіть коли взяти всю ту лісову армію… Замало! Що й казати — замало… Але це ми знаємо! Знаємо, скільки нас і хто ми! Знаємо, чого хочемо! Знаємо, що нас чекає! Так чого нам ще треба? Ми, братця, видержимо! — викрикнув він з усіх сил, на що присутні як один відповіли:
— Видержимо!
А котрийсь, видно, дуже гарячий, вирвався, ніби підстрелений, розкинув руки, як вітряк, і писклявим, мишачим голосом закричав:
— Товариші-і-і! Товариші-і-і! Смерть нам не страшна! — і при цьому розтягав комір своєї сорочки, ніби він душив його. — Смерть нам не страшна! Смерти ми не боїмось! Чи не правду кажу?
— Правду! Правду, Ведмедю! — кидали окремі голоси з юрби.
— Я, братця, кажу вам на лице! Я себе присвятив! І все! І досить! Я лише прошу за себе від Господа святого — не менше як сто! От моя ціна!