Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

Цю саму «розв'язку» несуть нам і тепер. Ось ще тиж-день-два — і почнемо розв'язувати. І виростуть нові могили, що будуть «з вітром говорити». А може, не буде й могил, а буде лише голе місце або якийсь парк, грище для дітей, як, наприклад, там над Дніпром над крутянцями або там у Вінниці над подолянцями. І знов панове в Кремлі одного разу здивуються: українська земля знов почала викидати свої черепи подірявлені — десять, дванадцять тисяч — тисячами й тисячами. Подірявлені черепи вилазять і вилазять з землі, мов зловіщі жуки. А прийде, панове, час, коли вони почнуть і літати, і квилити, мов стрільна «катюш». «Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть!» — кричав нам один поет, і вірте, друзі, що наші поети, як круки, як сови, як буревісники, кричатимуть і кричатимуть над тими черепами, аж поки вони не воскреснуть

205

і не полетять. Є-бо кривди, що їх не спалиш огнем, не вцілиш наганом. Українська земля не увігнеться ні під якими дивізіями!

Але нас, друзі, роздирає не так хтось, як щось. Це вже різними словами сказано, тільки не знайдено ліку на рану. -Бо рана наша не на тілі, а в… дусі. І не можна її назвати, бо ми її настільки соромимось, що боїмось навіть про це чути. І ніяка свідомість не матиме вступу туди, де кружлятимуть сонця цієї забороненої нами самими системи. У цьому наша слабість. І ніякі кобзарі, ніякі каменярі тут нам не поможуть.

А коли ми вернемось до реального, до нашого, до близького… Я пробував, друзі, свідомо, навмисне й цілеспрямовано, як експеримент, зложити цю нашу бригаду — бригаду огню, як таку, що не знала б границь і поділів на «ми» і «ви». І от тепер надходить час! Наш час! Нам треба буде скласти іспит. І прийняти рішення. Справжнє й позитивне.

Перед нами сьогодні гола істина! Завтра підуть на нас московські танки, а ми підемо проти них з голими руками й зубами. Але ми будемо гризти їх сталь, а коли вони пройдуть по наших кістках — наша залузька глина втягне нас у своє нутро, щоб одного разу вернути. На суд! Останній і страшний!

Розуміється, «північний брат» стягає довкруги нас свій перстень. Ще б пак. Але вже пізно! Так, друзі, вже запізно! Ми, друзі, підемо й переможемо!

На цьому командир скінчив. У барачку запала тиша, ніби після молитви. Ще ніколи не говорив він такими словами, так лагідно, так спокійно, так по-людськи. І ще ніколи так не хвилювався. Не всі зрозуміли його слова і образи, але всі вичули їх, ті слова і ті образи, ніби вислухали страсне читання про Христа, Юду, добро, зло, смерть і воскресіння.

На хвилинку вони перестали бути вояками. Торкались один одного, дихали одним і тим самим повітрям, думали ту саму думку. Неначе зрослися в одну долю, злилися в одне серце, скувалися в один удар.

Над ними проходив час. Той самий, вічний, без кінця й початку. Що був колись і буде колись. Що в ньому родились, росли, виростали і умирали всі планети, всі сонця, всі зорі, всі епохи, всі люди і всі комахи. Навколо них був їх простір — визначений і вимріяний їм невідомим землеміром, як тільки вони увійшли сюди з лона своїх матерів і зробили перший порух у вічному русі буття.

І той час і той простір їм хтось хоче заперечити. Відняти. Позбавити права на них. Вирвати з їх рук, з душі, крови. Забрати і кинути під ноги, ніби це не люди, а кусні каменю, що з нього мурують дорогу.

Вони деякий час так сиділи, ніби чекали ще чогось, дивилися на свого командира, дивилися один на одного, аж поки не встав Залізняк і не сказав:

— Отже, друзі, розмова скінчена! Добраніч!

Потім розійшлися кожний на своє становище. Був гарний, м'який, весняний вечір. Один минулий день сонця, і все довкруги змінилося до невпізнання. Ліс стояв спокійно, урочисті, маєстатні дерева, здавалось, про щось думали, на щось також чекали, по-своєму молились. Від них несло запахом їхніх соків, що під тиском сонця починали здійматися з жил землі і вливатися в жили цих великих рослин. Стояла велика тиша.

Троян не зупинився, як звичайно, в гурті старшин чи вояків — хотів бути сам, чи радше кортіло його осідлати Маруду і через порожні поля махнути на Шинківці. Віра стояла в його очах мов жива — тут, зараз, близько, на досяг руки, він чув її дихання, шелест її чорного сатину. Бути в цей час з нею, коли вона, можливо, приносить найбільшу жертву життю і родить йому сина, напевно сина, заступника… Боже, Боже! Це так є!

Десь опівночі Троян вийшов з барачка, щоб ще раз глянути на табір. Було темно. Тихо. Дерева стояли густими, чорними тінями. Все спало. Кожний приземкуватий барачок видавався врослим у землю каменем. У просвітах між коронами сосон мерехтіли брильянти неба, а коли він вийшов на взлісся до передніх застав, на східному схилі, на пригірку, ніби на турецькій святині, горів останньої фази, майже прозорий черепок місяця.

Троян стояв і вдивлявся в передпілля. І пригадав одну картину з свого хлоп'яцтва. В такий час з неймовірною силою тиснуться спогади. Пригадав, як однієї зими на Масляну, вертаючись із старшим братом пізно ввечері у заметіль з межирічного млина, вони саме на цьому передпіллі заблудили. Він виразно пам'ятає отой там далі ярок, куди вони заїхали, де зламались їх сани і де вони мусіли лишити борошно, щоб шукати дорогу до села. Пригадує ту ніч, той вітер, студінь і цей самий Попівський ліс, що видавався йому тоді таємничим і дуже привабливим на тлі білої порожнечі, що загрожувала їм смертю. Як той ліс звабливо шумів, як він стояв тим своїм грізним, чорним валом, ніби глибокий обрив якогось острова над розбурханим морем. Дуже виразно пригадує, як казав братові зайти до того лісу, розкласти багаття і чекати до світу. Але брат повернув коні без саней проти вітру і вони щасливо добилися до Залузьких хуторів, де жив брат чоловіка тітки Зіньки. Хтозна. Може, ця пригода помогла йому вибрати це місце тепер? А може, ті різні казки та перекази, що ними овіяний кожний закуток цієї землі? Таж це у цьому лісі жив свого часу знаний пасічник Никодим Іваницький — кревний настоятелів дерманської церкви, що сиділи на цій парафії добрих триста років, пресловутий чорнокнижник, що знався, кажуть, із самим дияволом. Взагалі у Дермані багато було відьмарів, відьом, чарівників, упирів, але цей був найсильніший — знав чорну магію і пробував пісок обертати в золото. А поза тим: то ж одна з дочок Никодима була бабою Віри. Віра про це ледве чи знає, але була то мати її матері, і звалась також Павліна, і була відьма на всю околицю, як повитуха, як знахурка і навіть як ворожка, бо замовляла вроки, пристріт, зуби, навіяне, кровотечу і жила у цьому ж лісі отам далі на галявині, де і досі видно зарослий кущами горбок, що лишився з її хати, знищеної пожежею.

Як там було справді — Троян не знає, але є то гарна казка, і спогад про неї летить через віки від покоління до покоління і долетів аж до цього ось дня.

Містично бовваніла просіяна тонким просвітом місяця віддаль, спокійно гомоніли між собою своєю мовою сосни, лежали нерухомими луками три горби, і десь там далі — не видно — було мовчазне древнє селище.

Вертаючись іншою стежиною, Троян аж три рази натрапив на варту. А коли дійшов до свого барачка — зустрів при вході Терешка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: