Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4151
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4193

— Танцюйте, — проговорила вона, — про що думаєте?

— Власне, ні про що, — відповів він збентежено.

— Ви чимось невдоволені?

— Не можу сказати — ні.

— Чим саме?

— Уявіть — не знаю.

— Навіть приблизно?

— У мене враження, ніби я сплю, і все це лише сниться...

— Правда? Така нереальність! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель, Сан-Франціско...

— Я там не був.

— Але є то осяжніші поняття? Ні?

— Здається, так! Я часто думав: це не місто, принаймні для мене не місто, а лише поняття, звук. Інколи це було фантазією, коли здавалось — ріка Дніпро тече у примарному царстві, в історії, в просторі буття, десь там під нами чи над нами у неосяжних глибинах і висотах...

— Чи не хотіли б ви сісти отам? — перервала Ясна і вказала на порожній фотель, що стояв у малій кімнаті за дверима під картиною музейного типу, Куїнджі чи щось подібне...

— Охоче!

Лишили танець і розмістились у фотелях.

— Продовжуйте вашу думку, — сказала Ясна. — Хочете, завтра покажу вам Київ?

— Ви його знаєте?

— Знаю.

— З плану, з вікна авто?

— О, ні! Уявіть, ні... Я ж не німка...

— А хто?

— Довга, марудна історія... Людина... Жінка.

— Є між тим якась різниця?

— Тобто?

— Між людиною й жінкою?

— Кожна стать має свої прерогативи.

— А що тут робите?

— Фатальне питання!

— Щось дуже фатальне?

— Щось таке, як і цей ваш сон.

— Що, вам також не віриться?

— Лише коли поверну ґудзик радіоапарата. Війна. Все це війна. І в цей час, коли ми тут танцюємо, на землі сім мільйонів озброєних людей...

— Думаю, більше.

— Неважна цифра. Мільйони й мільйони. І ні ви, ні я — не є сон. На жаль, ні. Нам судилося родитись в такий шалений час, що... часто не віриш.

— Я ніколи не робив собі ілюзій...

— Але все-таки не віриш до кінця... І не такого сподівалися...

— Десь від тридцять третього року... Якраз такого.

— Чому?.

— Це довга тема.

— Але цікава.

— Не для цього місця.

— Скажете іншим разом?

— Можливо. Хоч тепер філософія не держиться логіки.

— Буря.

— Так.

— То скажіть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?

— Щоб бачити її здалека.

— Це не той час.

— Справа погляду.

— Ваш погляд?

— Можливо... Не знаю... Можливо, помиляюсь, але... однак...

— Однак?

— Мабуть, як ви сказали... фатальний.

— Але ж це війна! І ви вояк! І патріот. Ви ось у Києві, і все це ваше.

— Що ваше?

— Все!

— Ви смієтесь... Це дуже поважна справа... Може, ви над цим не задумувались...

— Ваших предків — значить, ваше... Тисяча літ ваше, і враз лишаєте. Кому? І для чого? Для Марселя? Сан-Франціско? Позбутись грунту предків? Злякались? Чого? Яків Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних запорожців, що вгрузали і вгрузали в цю землю віками — душею, тілом, кров'ю, потом, що боронили її шаблями, орали її плугом, їли її хліб, грілися її огнем... і ви хочете саме тепер залишити, і то добровільно, без бою, без спротиву, без жертви... Ви просто хочете втекти, дезертувати... Боїтесь, що ваш корабель тоне, і не хочете бути капітаном, що гине разом з кораблем, а хочете бути щуром, що тікає першим... Але корабель ваш, дорогий мій, не тоне, і тікати нема куди і нема потреби... Забуваєте, що за цю землю велися й ведуться бої не перші і не вперше — віки, тисячоліття, за свободу, за честь, за право, за мову, та традиції, за святині, за дітей, за жінок... Во врем'я люте, трудне, врем'я огню, напасти... Ви мусите бути тут! Тут! Де горить огонь, що все гоїть, де потрібна мужня сила, — битись, змагатись, боротись! Ви боїтесь? Скажіть: боїтесь? Не вірю! Ні, я не вірю!

Коли б цей монолог Яків почув у театрі, або вичитав у патріотичній книжці для недільного читання, або його виголосив один із його товаришів з Дерманя, що начитався брошур, видаваних націоналістами, він би не був ані здивований, ані вражений. Але це він почув у такому місці і з таких уст — в крутежі між алькоголем, між «Кетхен», між німецькими офіцерами гітлерівського Третього Рейху, між жіночими торсами, що гнулись, мов лози під натиском бурхливого вітру, між співом і реготом, що, здавалось, належить дияволам... І з уст яскраво заогнених карміном, виразно грішних, пожадливих, отруйних...

— Майн Гот, майн Гот! — почули вони над собою виразно п'яний голос Вайза, що стояв під руку з Надею, біле волосся якої, здавалось, горіло від рефлектора фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський ліхтар, з чарою червоного французького вина в руці, вигукував: — Ура! Наш майор! Браво! Прийшов, побачив, переміг!

У цей час підскочив фотограф і, вибухнувши магнієм, усіх засліпив. А коли Яків міг знов бачити — ні Вайза, ні Наді вже не було.

«Кетхен» також скінчилась, танець урвався раптом на півноті, довкруги все зароїлося в хаосі несподіванки, потягнулось до столу... Появилась знов таця з чарками, пили навстоячки, без бажання, п'яніли на місці, і кожному здавалось, що він зривається і летить... Над усім стояв видимий і невидимий туман, а в тому тумані хтось, здається Кюцнер, проголошував патетично, ніби на кпини, тост за «фюрера», і хтось із жінок, здається Надя, фальшивим голосом, із страшним акцентом затягав «Лілі Марлен», а Вайз, ще фальшивіше, намагався помагати.

— Чекай! Одного разу я у тебе з'явлюся, — почув Яків зовсім біля себе, так ніби той голос був звернений до нього. Голос жіночий, кокетливий, хтивий.

— Чому одного разу? Чому така неточність? Тепер! Зараз! — відповів бистрий, настирливий чоловічий голос.

— Ха-ха-ха! Що скаже ваша...

— Тихо! Ви прекрасна, чарівна! Я завтра їду на фронт! Хтось затягнув басом «Волгу», йому помогли. Червоні, здорові, мужні обличчя в уніформах сіро-синьої барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усієї сили тягнули, мов волзькі бурлаки, пісню, слів якої не розуміли, але яка нагадувала їм, що й вони тепер є частиною звуків, що в тій пісні бушують. З цього ж приводу один з юрби, якого Яків не знав, з дуже плеканим, делікатним обличчям у пенсне, підійшов до Якова і п'яним, загикуватим голосом, розливаючи в руці горілку і витираючи раз по раз хустинкою губи, що заливались слиною, заговорив:

— Ей! Майоре! Пісня! Га? Прекрасна! Волга! Ех, дай нам ту Волгу... Не знав Бог, кому давати... Помилився... Три тисячі кілометрів такої води... Майн лібер! Коли б ми так взялись до неї... ми б у ній десять Америк втопили. Так! Десять! — Він гикав, попивав з чарки, заточувався. — Але нічого, — продовжував, — ми ту хибу направимо. Волга, Волга, мать родная! — затягнув він і відразу урвав, бо далі не знав слів. — Ви з Рівного? — спитав Якова.

— З Рівного, — відповів той неохоче.

— Ну, як там? Ми там також бували... Діра. Плюнути нема де. Але ми чуємо, що там хочуть робити повстання.

— Я такого не чув, — відповів Яків.

— Хай! Хай роблять. Буде більше м'яса. Добре для нас зроблять діло, у боях якось легше і чесніше... А щоб полонених голодом... Ні! Я проти! Краще б напхав їх хлібом і — на фронт. За одну ковбасу вони рознесли б усього Сталіна на шматочки. Але то не мій табак... Гут фергнюген! — І, намагаючись втримати рівновагу, ніби йдучи по линві, він розчинився в просторі... Ясна, що не брала участі в розмові, а лише недбало слухала, зиркнула на Якова. Він мовчав.

Танець ішов далі, далі пили, далі кричали, зривались і затихали «Лілі Марлен», «Катюша», «Кетхен». Минала ніч, надходив ранок, другий день, інша дата у вічності.

Десь коло п'ятої години Яків лягав у ліжко в одному з мешкань цього ж будинку, а коло одинадцятої він уже пив чай у Віри Ясної, в її великому, розкішне обставленому мешканні з килимами, дзеркалами, картинами. Після чаю Ясна мчала Якова своїм «опелем» до міста, керуючи машиною сама, вправно, механічно. Яків був здивований її знанням міста. Знала не лише Хрещатик, що весь лежав у руїнах, Володимирову гору, Софію чи Печорське, але й Собачу Тропу, і Єврейський, і Лук'янівку, і Товкучку, і Сінний, і Байків цвинтар. Знала діри, що в них тулилися колись безпритульні, знала загорнених у лахміття жінок, що продавали на Товкучці жалюгідні купки картоплин, мак у склянках, старі цвяхи, знала їх мову, їх звички.

— Ей! Єреміїхо! Ви все ще тут? — спитала вона стару, замотану від ніг до голови ганчір'ям, згорблену істоту з скриньочкою в руках, на якій лежало кілька іржавих цвяхів, кілька старих ґудзиків, запальник від гасової лампи, і при тому поклала на скриньку пачечку папірців з головою Леніна, ігноруючи цвяхи й ґудзики.

Здивована Єреміїха підняла замотану голову, подивилася порожнім, сірим поглядом на дивовижну з'яву у пишному каракулі і сказала тихим, змерзлим голосом:

— Голубонько! Хто ви така? Скажіть ім'я... Хай спом'яну у своїх молитвах.

— Віра, — відповіла з'ява і одразу зникла, бо ж тут сиділо їх таких замотаних багато, весь базар.

Віра раз у раз до когось підходила, щось клала, і їй казали: «Голубонько! Хто ви така?» — тим тріпотливим голосом, болючо-щирим, насиченим незмірної глибини трагікою, без меж і кінця виповненим нуждою й горем.

Яків і Віра деякий час стояли на горі імені того князя, що його простий, чавунний пам'ятник з хрестом, здається, виріс з віків над розлогою рікою, яка була тепер частинно під льодом, з її безмежним небом, холодним сонцем, безкраїм лівим берегом, що розгортався, і тікав, і зникав від зору за сіруватим обрієм.

Стояли ніби у храмі, дивились у далечінь, обоє рельєфно-виразні на тлі простору, що видавався їм не лише теперішнім, але й колишнім і майбутнім.

Згодом вони стояли у глибині іншого, цим разом Софіївського храму, що його відімкнув на бажання Віри ще не старий, в ошумілому кожушку добродій із старомодними окулярами на сухому носі. Добродій одразу почав пояснювати, що собор був заложений 1037 року князем Ярославом Мудрим, на тому місці, де рік перед тим його рать розгромила печенігів, що це місце знаходилось тоді поза мурами міста і звалося «полем вні граду» і лише пізніше стало центральним не лише для міста, але й для всього простору у цій частині планети... Що в початках собор був центром культури, освіти, книжництва, тут писались перші літописи, тут постала перша бібліотека всієї Руси. Був це величний п'ятинефний храм, оточений двома рядами відкритих галерій, і завершувався він тринадцятьма позолоченими банями. Cтіни храму були оздоблені мозаїчними фресками і картинами, особливо цікавою є ось та мозаїка центральної абсиди головної бані. А тут ось в центральній нефі портретне зображення членів родини Ярослава Мудрого, а там у підземеллях храму і до наших днів збереглися і покояться святі останки тієї великої людини, що закінчила своє земне буття року Божого 1054-го.

Ще згодом — Аскольдова могила. Золоті ворота, музей Шевченка, Історичний музей. Сторінка за сторінкою — і все минулість. Історія. Книга буття. Пам'ятники. «Думи мої, думи мої...»

О п'ятій Яків з Вірою обідали у військовому казино, а о восьмій Якова попросили на розмову. Офіцери ес-ес. На вилогах їхніх мундирів людські черепи. Один із них, що назвав себе Шульце, запропонував Якову взяти на себе команду над українським відділом поліції на терені цього міста. Його завдання — поборювати місцевий націоналізм.

— Комунізмом займуться інші люди, і він нам тепер не страшний, — сказав Шульце. — 3 ним ми вже впоралися. Нам страшний націоналізм. На заході, на сході, на кожному місці. З західних теренів цього краю проривається сюди небезпечна хвиля, і ми мусимо її спаралізувати. І то в корені. З місця. Нам цікаво, що думав Ленін, як учив: пролетар батьківщини не має. Інтернаціонал.

Шульце довго, плутано, марудно пояснює справу, описує образово, що це має бути за відділ, як він має діяти, і закінчує свою мову тим, що обіцяє Якову новий орден заслуги, що його саме тепер ухвалює міністерство для Сходу, для тих, що заслужилися для Рейху.

Пошук на сайті: