Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4151
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4193
Вечоріє. Головна, так звана Німецька вулиця Рівного зовсім захаращена машинами, що поволі, драглистим рухом посуваються на захід. Хідники заповнені людьми з заклопотаними, переляканими, переважно зле вмитими обличчями. На вулиці, що її названо Ес-ес, в будинку колишньої окружної управи, де міститься тепер знову військова пропаганда, яка вернулась з Харкова, щось бурхливо горить. Хмари чорного як сажа диму підносяться над містом. На знаній площі, перед судом, уже третій день висять, мокнуть, гойдаються на вітрі троє повішених. Від залізничної станції раз у раз чути сильні вибухи. Вікна у будинках бряжчать.

Віра Ясна продирається крізь масу пішоходів в напрямку залізничної станції. На ній піввіиськовий одяг — шкіряна куртка, штани й високі чоботи. На голові сіра військова німецька шапочка.

Вона щойно попрощалася на приватному помешканні, на вулиці, названій чомусь ім'ям Шонберга, із своїм шефом Шульцом. Він тепер знову майор ен-ка-ве-де Завалов. Його місія в Рівному скінчена. Він виїжджає далі на захід. І взагалі вона «тут» уже зайва. Вона нікуди не їде, лишається на місці, чекає на «своїх», а там дістане нові розпорядження. До побачення! До побачення! Міцна подяка за службу, за дружбу, за добре виконані обов'язки!

Тепер Віра поспішає на інше побачення, з іншим майором, іншої служби, що його ім'я Кюцнер. Він мешкає в дуже непоказному місці, майже там, де було колись гетто, навпроти вокзалу, в маленькому міщанському будиночку, із своїм особистим секретарем. На ньому потерте цивільне вбрання — от пристаркуватий учитель музики. У його помешканні навіть стоїть піаніно, а на стіні в футлярі висить скрипка, старенький стінний годинничок з приважками і клітка з канарками. Це, між іншим, його старе мешкання ще з польських часів. Він тут жив як учитель музики, давав навіть лекції і належав до клубу легіонерів. Але й тоді й тепер він був і є майор штабу німецької розвідки. Він буває на засіданнях воєнного штабу і навіть у головній квартирі фюрера. Він має за собою багато років досвіду з усіх континентів світу і заступає важливий сектор контршпіонажу.

Властиво, Віра також його ідея. Це він «знайшов» її в Римі і завербував. І вона працює з ним «успішно» ось уже третій рік.

Віра застала Кюцнера в порівняно доброму настрої. Зловлено якихось там, із самої Москви висланих, атентатчиків; із штабу прийшла довірочна інформація, що готується новий, надзвичайний протинаступ, який має викинути ворога назад за Дніпро; що далі назад ані кроку і що Дніпро має стати граничною лінією оборони, а можливо, як це в початках планувалось, граничною лінією німецьких інтересів на сході Європи. Кюцнер, як звичайно, дуже зайнятий, його особистий секретар з наушниками радіонадавача вицокує чергову інформацію, на столі парує дзбаночок гарячої кави... Коли Віра ввійшла, він більше, ніж звичайно, зрадів, хоч взагалі відзначався флегматичним спокоєм.

— А! А! Вє-е-ера! Майн Гот! Саме в час! Хотів по вас посилати! Прошу, прошу — ось сюди, сюди! Чашечку кави? — Він потягнув Віру до свого «сальону», де на старих плюшевих меблях товстою верствою лежав порох. Це, казав він, для маскування, хоч в дійсності просто порохами не цікавився, а прибиральниці, з певних причин, не держав. — Як справи? Як справи? — питав швидко Кюцнер. — Отут! Отут! Тут чистіше! — садовив Віру на немічному стільці і підносив їй чашку свіжої, справжньої, доброї кави.

— Погано, майоре! — сказала Віра.

— А по-моєму, якраз навпаки! Нові посилення! Нова зброя! Дайте відсапнути! Ось викинуть за Дніпро, і назад ані кроку! Це, зрештою, і була початкова ідея військового командування часів Бравчіха, але фюрер її відкинув. А це було мудро. Я завжди казав, що тільки до Дніпра! В моїх рапортах ще до війни я писав: Дніпро — наша лінія! Тепер і фюрер на це погодився! Ви ж бачили, що робилось до Дніпра? Понад три з половиною мільйони полонених протягом кількох місяців. Розуміється, коли нас розтягнули, як гуму, аж до Кавказу — ми мусіли тріснути. До того вмішалась та Америка, фюрер... А зрештою! Знаєте, що Америка послала советам? Ось цифри: 7800 літаків, 4700 танків, 17000 вантажних машин, мільйон тонн сталі, мільйон тонн харчів! Ха! Америка! Чи варто було з нею зачіпатись?

Віра слухала все це спокійно, безучасно.

— Так, — сказала вона, — а що маю тепер робити я?

— Як що робити? Працюємо далі! Вам належить залізний хрест. Ви ж знаєте, що всі наші уряди нікуди не виїжджають! Особистий наказ фюрера!

— Але деякі все-таки пакуються...

— Лише зайві. Розвантаження. Забагато бюрократії. Половина урядовців на фронт. Я вже давно казав, що тут зібралось забагато дармоїдів. Ну, а ви? Вдоволені? Сподіваюсь, вам не було з нами найгірше, як я вам свого часу й казав...

— О, майоре, дякую! Я вдоволена. Цілком.

— Ну, гаразд, гаразд! Між іншим, маю для вас іншу місію. Дуже цікава! Але це поки що таємниця. Маєте гроші? Я можу додатково... з своїх засобів.

— Ні, ні! Здається, досить!

— Здається чи направду? Завтра! Зустрінемось у штабі! У Раампе! Гаразд? Так до завтра!

Віра встає і байдуже прощається. Виходить від Кюцнера, підіймає комір своєї куртки і йде мокрою, брудною вуличкою, ковзким дерев'яним хідничком до вокзалу, минає його, йде далі назустріч безконечній черзі автомашин, навантажених переважно меблями німецьких організацій і приватних осіб. На вокзалі і під вокзалом мішанина машин і людей...

Віра спокійно пробирається попід високим парканом, оминає людські натовпи. Обидві її руки в кишенях, права весь час тримає ручку револьвера, яка зробилась вже зовсім теплою. Це не з обережности. Це просто звичка. Вона думає про Трояна, про Дермань, про партизанів. На її обличчі смуток.

Віра, невідомо чого, заходить на колишнє помешкання доктора Вайза. Самого Вайза вже нема. Його оскаржено за співжиття з не німкою, здеградовано до сержанта і вислано на північний фронт. На його місці лишився маленький, меткий Карль Пшор з Берліна, якийсь родич відомого берлінського ресторатора, колишній завзятий мандрівник по островах Південного Пацифіку, по Малайських островах, знавець далекосхідних справ, філософ, політик, літературний критик. 

Віра якраз хотіла бачити Пшора, він їй подобався, дарма що, можливо, єдиний не був з нею одвертим і в чомусь підозрівав. Але це був також він, що ще на початку війни, сорок першого року, шептав їй на вухо:

— Ми з росіянами не можемо виграти, бо вони варвари, а ми гнилі європейці. Та який, скажіть на Бога, з нашого Пюца Дзержинський! Курам на сміх. Регірунгсрат. Шлямфмюце. Халат. Нічний горщик. Я переконаний, що Пюц не потрапить застрелити зайця. Які з нас, скажіть на милість, сталінці? Заздримо їм, що вони можуть вистріляти дванадцять тисяч польських полонених офіцерів, не моргнувши при тому вусом, а потім тим же полякам доказувати, що це зробили німці, а що їх, поляків, вони визволяють. І поляки їм вірять так, як і чехи, як кожна нація на світі, включно з нами, німцями. А хіба ми знаємо, наприклад, хто ви? Або фон Лянге? Майор Щульц? У штабі фюрера працюють агенти Сталіна, так само як і в штабі Рузвельта. Це, скажу вам, політика!

Віра пригадала ці слова Пшора. Вона тоді взяла делікатно його за вухо і сказала:

— Пшор! Пшор! Не забувайтесь, не забувайтесь! За відважний язик можна втратити нерозважну голову!

Віра застала Пшора не самого. І не за роботою. Довкола широкого, круглого стола сиділо в різних позах п'ять зондерфюрерів, над ними горів п'ятираменний канделябр, хоч надворі не було ще темно; перед ними стояло кілька відкритих пляшок, п'ять склянок і гори цигарок, попільниць і попелу. Кімната була заповнена густим тютюновим димом.

Побачивши Віру, всі зондерфюрери встали. Пшор не встав, а схопився, підбіг до неї, взяв обидві її руки, міцно потиснув, запросив на почесне місце біля столу і, не питаючи, налив їй чарку зеленкуватої французької горілки.

— Як прекрасно, що ви прийшли! — сказав Пшор. — Ви лише послухайте! Ось тут вони в один голос переконують мене, що ми програли.

— Це, панове, зовсім нечемно з вашого боку, — сказала з посмішкою Віра, випиваючи горілку.

— Вибач, вибач! — перебив Пшора один з присутніх, що мав перев'язаного пальця і тримав його на грудях біля орденських стрічок.

— Дай докінчити думку, — з ноткою іронії сказав Пшор. — Вони тут твердять, що наші невдачі сталися тому, що ми маємо замало солдатів і техніки. А я тверджу, що ми програли тому, що ми — замало варвари! Або замало цивілізовані!

— Словом, замало всього! — засміявся той, з перев'язаним пальцем.

— Це не жарти, Вертере, — з-під лоба глянув Пшор і замовк.

— Ти тільки зійди з неба на землю, — продовжував названий Вертер, — і тобі стане все ясно. Ми просто зарвались з нерівними силами, але нерівними не якісно, а кількісно. На нашу одну дивізію припадає десять. Але й це ще не біда: на наш один літак — у них сто.

— А що ти скажеш, наприклад, про таку штучку, — вів своє Пшор. — За Полтавою наш чотирнадцятий корпус хотів відв'язатися від ворога, щоб мати час закріпитись на нових позиціях і відпочити. Були знищені всі можливості переслідування. Сам знаєш, які там дороги, особливо в цей час. І яке ж було здивування, коли їхні танки за пару днів нагнали нас під Києвом. Наша розвідка виявила, що вони котили пальне просто без доріг, бочками, власними руками від Харкова до Полтави... Скажи! Яка інша армія світу могла б щось подібне доконати? Спитай нашого гренадера, чи котив би він двісті кілометрів бочку з бензиною, спитай англійського Томі чи американського Янкі. У нас якщо картопля лежить на сусідній станції і нема чим її довезти — ми будемо голодувати. А вони несуть свої харчі на плечах сотні кілометрів, мовчать і не мруть.

— Ха-ха-ха! — добродушно засміявся Вертер. — Як ти віриш у руки й ноги! Вони мають щастя, що у нас вистачає літаків бомбардувати лише партизанські солом'яні хати, а то б ти побачив, як би вони з тими своїми бочками... Зрештою, ти бачив на початку війни. І коли б так тепер проти них стояли не ми, а американці...

— То що б вони зробили? Американцям легше бомбити наш Гамбург, ніж поліські багна.

— Для чого їм бомбити поліські багна? Чи не краща ціль Баку, Кузнєцк, Москва, Ленінград?

— А вони сиділи б у своїх багнах, так як тепер сидять, і в ус не дули б. Бачив, як вони пряжили наших? Отам, під Мизочем?

— Ха-ха-ха! Як довго пряжили б? Ти за варварство, проти цивілізації — знаю цю романтику. Але я тебе спитаю: чому всі твої романтичні полінезійці стирчать вічно в рабстві під горсткою цивілізованих завойовників, а твої хвалені росіяни, маючи під собою найкращий шмат земної кулі, не можуть бодай як слід наїстися, не кажу вже, так як американці, а хоч би так, як ми, дарма що у нас нема де повернутися. Ти сам знаєш, що наш середній бауер виглядає ефектніше, ніж весь їхній колгосп, а один пересічний американський фермер має більше техніки, ніж ціле їхнє емтеес.

— Ну, це вже ти, Вертере, переборщуєш, — озвались інші співрозмовники, що засадничо погоджувались з Вертером.

— А по-моєму — не переборщує, — несподівано промовила Віра, і всі звернули на неї свої погляди.

— Це, зрештою, — продовжував Вертер, — не так тяжко доказати цифрами. Не маю під рукою статистики, але з певністю можу сказати, що наш один гектар дорівнює своєю видайністю їхнім десятьом, хоч якість нашої землі в десять разів гірша від їхньої.

— Так, так, — кинув головою Пшор, — але таки вони нас б'ють. І це головне. Техніку вони колись опанують, але якщо ми програємо цей наш останній бій, то втратимо шанси на провідне місце під сонцем назавжди.

— По-перше, — відповів на це Вертер, — коли брати стисло, б'ють нас не вони, а американці, і, по-друге, чого ця паніка з «останнім боєм»? Цей бій ніяк не останній, це, можливо, щойно початок. Епоха воєн за гегемонію над світом 20 — ЗО років як почалась... Дитячий вік... Війни Спарти за гегемонію над простором розміру нашої Баварії тривали двадцять сім років. Пунійські війни за Середземне море — сто п'ятнадцять. Питання, хто і коли в цих наших війнах переможе, — відкрите. Дуже можливо, що ця війна принесе новий поділ сил, правдоподібно, це буде СССР і Америка як центри і Схід і Захід як плацдарм діяння. Можливо, щитом їх дуелі будуть комунізм-капіталізм, але, по суті, метою їх змагань буде контроль над світом на грунті культурних традицій. Ми, німці, в тій констеляції сил автоматично, як сила сателітна, опинимося в таборі Заходу, і тоді знов прийде наш час.

— Ти, Пшор, маєш рацію в одному... чи навіть у двох пунктах: у нашій переборщеній академічності і в нашій переборщеній філософській теоретичності. Вже Бісмарк боровся з цим явищем. У нас лише професори...

— І солдати, — докинув Пшор.

— І солдати академічно-класичного типу. Наш Клявзевіц — класик ученої стратегії, монтуємо ми наші воєнні плани з точністю швейцарських годинників і з точністю тих же годинників їх виконуємо, але коли прийде до діла, то навіть Толстой сміється з нас: «Ерсте кольоне маршірт! Цвайте кольоне маршірт!» — бої виграємо, а війни програємо. Ніякого почуття політичної тактики. Дали Канта, Фіхте, Маркса, Гегеля, а не потрапимо розмовляти з українськими мужиками, які простягають до нас руки, як до останньої дошки рятунку. З патріотизму зробили під ідеосинкразії,. і в той час, коли, наприклад, вроджені расисти брити, що споконвіку, без крику і галасу, практикують расизм собі на здоров'я, ми з законів біології змайстрували урядову доктрину і з класичних неглектів раси попали в «наці», зробивши це поняття одіозним.

Пошук на сайті: