Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4165
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4210
Троян з першого дня в роз'їздах — на Клеванщині, на Цуманщині — наради, день і ніч наради, фронт дійшов лінії Ковель — Броди — Коломия і там загруз, треба приймати рішення. Майнула приваблива думка: а що, як та магічна, стара австро-руска межа та знов принесе сімнадцятий? Та зміну політики альянтів? Та загальну революцію? Тоді на Київ ступає залізна рать лісів! Братіки, братіки!

У тих роз'їздах Троян познайомився ближче зі своїм шефом Енеєм, який щойно вернувся зі сходу, з-під Житомира, хрещений огнем і обгорілий від сонця та вітру, як старий баняк.

Обидва мали свої плани не конче тотожні з планами командування. Там усе казали чекати — мали, очевидно, свої резони, як та магічна межа старої Австрії, як натяк на сімнадцятий рік, як якась нова зброя, як зуб за зуб, і що не варто, мовляв, вичерпувати сили передчасно, бо на все прийде свій час.

Але невмолимий Троян і тут хотів бути оригінальним, все бив і бив в одну й ту саму точку, що тут, либонь, ніяка границя, ніяка стара Австрія і ніяка нова зброя, а тут Америка і її інтереси в широкому світі. Германію, мовляв, б'ють з повітря день і ніч, за підрахунками Залізняка, на неї вже звергнуто мільйонів двадцять тонн динаміту, і це ніякий жарт, а конкретна дійсність, і що в такій ситуації армія соціалізму обов'язково потрапить до Берліна хоч би навіть на чотирьох, і нема причин довго на це чекати, бо її шанси і сила зростають в арифметичній прогресії з кожним днем, з кожним кілометром.

Тим більше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свіжу, болючу, як біль зуба, думку, що з нею ось уже другий рік носиться і не може її нікому прозрадити. Але, як тільки він опинився в районі розташування так званої Першої Української армії, його думка відразу віджила, і, коли справа набрала вигляду конкретної реальности, він змушений був поділитися нею з кимсь із свого командування. І вибрав для цього Енея.

Еней був парубок моторний 

І хлопець хоч куди козак, — 

повторював своє Троян. Він знав, що головне командування УПА саме в цей час ледве чи схвалило б його авантюру, навіть коли б вона заімпонувала. Це була дуже ризикована справа, яка могла б принести для армії підпілля поважні наслідки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а до свого зверхника Енея.

— Як ти думаєш відносно цієї справи? — спитав він Енея десь наприкінці лютого в його штабі на Цуманщині.

— Думаю, що кувати залізо треба, поки воно гаряче, — відповів спокійно Еней, гризучи цибух своєї, подібної до мазнички, люльки, що від неї його чорні вуса стали рудими, а сам він наскрізь просмердів махрою.

— Думаєш по-ковальськи... Той фронт, той фронт! Він мені ніяк не подобається, — сказав Троян.

— Не скажу, щоб подобався й мені, — пробурчав Еней.

— Не сьогодні-завтра трісне, і повалять на Берлін. А тоді наберуться духу «победи», а тоді всілякі «дойче фрав» та «дойчес бір», і пиши пропало. Ні, ні... Не думаю, що це вода на наш млин.

— І я так не думаю, — сказав Еней.

— У мене тут, Енею, одно діло, що вимагає мозку і трохи дискретности. Не знаю, чи й казати...

— Чому б ні? Кажи! За мною — гроб!

— Там той весь маршал... Що обіцяв нас розтерти... Батутін такий... — Ну! — підняв вуса Еней.

— Та чи не варто б його...

— Кропнути? — буркнув Еней.

— А ти як думаєш?

— Ідея не погана. І не нова. Мої хлопці давно над ним око держать... Лише це не так: два рази два... Біля нього там — вся Азія, як біля Пугачова. І навіть наш командир Клим не від того, тільки, каже, треба чекати.

— Але ж вислизне. Не підеш же за ним до Берліна...

— Та знаю, знаю, дай подумати. Він тепер десь там біля Корця обертається, а його кур'єри день і ніч гасають, одного навіть вдалося зняти — лише нічого не сказав.

— От би так живим! Що?

— Мій молодший командир. Ворон уже пробував — не вигоріло. А сердитий. Таке тобі, в пояс ростом, кацапча, а люте, як холера. Ми вам ту вашу Україну випишемо на заду литим золотом — сказав одному нашому хлоп'язі, що попав у їхні лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне!

— Знаю, знаю...

— Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж так грубо... висікти. У них там ритуал — магічна тройка, присуд, потилиця.

— За старим московським звичаєм зробили, хай вибачать... Як то кажуть, хліб за хліб. Але «Еней був парубок моторний»! Слухай, Енею!

— Слухаю!

— Мусимо його живцем! Га? Давай візьмемось!

— Хіба що давай!

І вони міцно засіли за план. Вибирали снайперів. Старанно шукали місця. Була зима, місяць лютий добігав кінця, березень видався гірший від лютого, вергало снігом, било дощами, та все-таки Царенко підтягнув одну чоту на відтинок соші Корець — Рівне під спалений хутір Могилянка, а Ворон з другого боку підійшов під цукроварню Бабин. Через польських підпільців, що вже розчарувалися в союзниках, які не зупинились на ризькій границі, а пішли далі на Варшаву, Троян довідався, що великий маршал десь так з кінця березня має рушити далі на захід, ближче до фронту, і що проїжджатиме він невідмінно шляхом на Рівне. Троян з Енеєм підтягнули своїх снайперів і закопали їх при самій дорозі, як кротів, з обох боків глибокого виїзду.

Час тягнувся, як смола. Ночі ще були можливими, але ті прокляті дні! Шляхом взад і вперед тягнулися, як змора, валки машин, ішли піші, запасні батальйони, котились кінні обози. Снайпери сиділи в дірах сливе на очах, під дощем, снігом, з напруженими до відмови нервами, з гарячими, червоними очима... Іноді видавалось, що все це кляп, що діло програне, але було вже в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальність, звірячий інстинкт. І, коли, майже несподівано, впав той день «X», — ранній ранок, ясний і сонячний, — снайпери рішили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка на їх очах сповзала в долину і яку вони непомильно розпізнали як ту, справжню, складалася з довгої черги автомашин і панцерів. А коли ті машини почали ще швидше підніматися з долини, не було навіть часу на команду, і перша серія по передньому панцері була чимсь дуже розпачливим, і лише пару секунд пізніше кулемети снайперів били вже по всіх машинах з певною, можна сказати, системою.

Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навіть певности, чи били туди куди слід. Та коли деякі машини загорілися, на них з обох боків, навмання, сипнулись ручні гранати, і під їх вибухи снайпери вирвалися зі своїх дір і чистим полем погнали в різні боки, не додержуючи ніяких приписів обережности.

— Яка там в чорта обережність, — казав пізніш один з учасників, такий Гак, — коли все це діялось як на долоні, бо по всіх кращих місцях сиділи їхні застави, а до того з тебе й так випирало дух. І це, кажу вам, не був страх, це був край усіх фізичних сил, щоб уникнути їхніх куль, бо за нами вже гналося кілька вершників. Деяких з них ми мусіли зсадити, і все то були секунди! Дослівно секунди. До цього часу не знаю, чи я стріляв, але амуніції не стало — значить, стріляв. Я думаю, що краще від нас били Енеєві хлопці. В кожному разі, мені мигнуло в очах, що їхні автомати прошивали машини, як кравець сукно. Я не знаю... Наш командир невдоволений, але, по-моєму, це діло зроблене було тіп-топ!

Троян дійсно був невдоволений, він усе розраховував на «живцем» і тому вважав, що весь його план зірваний цілковито. Спочатку не знав навіть, чи щось там вийшло взагалі, і лише пізніше переконався, коли по всіх фронтах і штабах пройшла вість, що вбито маршала Батутіна. Німецьке радіо подало, що це — діло їхніх запільних з'єднань, альянти подали, за совєтським радіом, що маршал був ранений у боях на фронті і помер в шпиталі.

УПА і все підпілля взагалі мовчало... В цей час стало відомим, що штаб Батутіна має вже готовий план акції проти УПА, так звану «чекістсько-військову операцію для прочищення прифронтового тилу». Стало відомо також, що ще перед розправою з Батутіним сам Сталін дав гострий наказ секретареві КП(б)У покінчити з тією «бандою», вивезти половину населення України на Сибір і заселити спорожнені терени «інородцями».

На овиді появилась ціла так звана влада УССР на чолі з Хрущовим, на села посипались «звернення», «заклики», «амнестії», що нагадували стилем і змістом «амнестії» фон дем Баха-Залєвського, а разом з тим почалася «чекістсько-войсковая операція по ліквідації нємєцко-українскіх, буржуазно-націоналістіческіх банд».

Вже 26 березня, по тижневі після операції «Батутін», 206-й батальйон ВВ НКВД вирушив з-під Костополя на Збуж і Яполоть прочісувати ліси над Горинем, але, переправляючись через ріку, натрапив на курінь командира Гострого і після короткого бою, залишивши понад сто трупів, припинив свій рейд. Чекісти зрозуміли, що з «бандитами» силами батальйону розмовляти не випадає.

Після того пішли бригади, дивізії, панцерні з'єднання і летунство. Гасло «роздавіть» понеслося по всій країні. Пішли «давіть». 10 квітня вздовж Горині, 12-го — під Ленчином, 12-го з допомогою літаків і танків пішли на Пустомелівськї ліси на Енея. Був наказ забрати його живим. Бій тривав дев'ять днів. Ліс клекотів, вибухав, горів, енеївці наклали гори ворожого трупу і відійшли до Ленчинських лісів за Случ. 26-го і 27-го відбулися завзятющі бої під Ленчином, під Городною, під Антонівкою, вздовж залізниці Ковель — Сарни... Всі вони, як правило, закінчилися для лісовиків переможно. Чекісти все більше й більше набирали до них пошани і разом з тим бажання зламати їм хребет.

 

ІІ

 

Останні тижні березня відзначалися великими снігопадами, холодними вітрами, сірим, олов'яним небом. Зима, казали, обернулась назад хвостом і мститься за порівняно м'який грудень.

Планета в той час оберталася тяжко й повільно, простір був насичений мряковиною, земля лежала мов надгробний камінь, повітря було крижано-холодне. Навіть захід дихав полюсом, зі сходу ж різало гострим, як бритва, степняком.

Особливо неутульними видавались вечори й ночі. Довкруги шуміло, грюкало, вибухало огнем, ніби там десь щось валилося і не могло звалитися.

У цій холодній, згущеній атмосфері моталися, мов піскарики в сітці, люди. Хтось плював на них огнем і холодом з висот Урана чи Нептуна, прибивав їх до поліських багон, до берлінських руїн, до тихоокеанських глибин.

Але планета все-таки крутилася, сонце вставало й сідало, чергувались дні і ночі, креслились місяці й роки.

Велике село Дермань також жило своїм життям. Поки що оминала його лиха година, але вона стояла в повітрі, як грізне моменто, і кожна дитина відчувала її неухильне наближення.

— Кажу вам, — говорив якимсь пророчим голосом старий Михайло на Запоріжжі, — йдуть сумашедші! З ними не змовишся словом людським. На них не діють ніякі сльози... У, їхніх серцях ніколи не було милосердя. Вони не підбивають, вони неволять і ганьблять...

Це знав не один Михайло, це знали всі люди — старці й діти, ціле повітря. А тому всі що могли ішли в ліс. Ліси виповнилися ущерть і чекали. Під снігом, під холодним дощем, під тяжким небом. Лише дим зводився над лісом, ніби він десь там внизу безперервно тлів. А довкруги була глибока тиша.

Тиша була і в таборі Попівщини, куди Троян не приймав мирного населення. Він не казав навіть чому, він завжди був проти втягання всіх як є у загальний вир. Він лише подав на всі боки вість, що ні жінок, ні дітей не приймає, що це не табір для всіх, що це — фортеця і що тут лише ті, що б'ються...

На всій території цього шматка Волині — на південь від Дерманя через Мости, Гурби, аж до Шумська і далі на захід, через Антонівці до Білої Криниці і Крем'янця — розкинулось царство лісової армії. Це щось не теперішнє. Це вийшли з віків деревляни і дуліби. Це вони кладуть огні, всі оті курені Ясеня, та Сторчина, та Мамая, та Довбенка, та Бувалого й інших таких самих. Їх ніхто не знає, вони звільнилися від сучасного, відкинули навіть свої імена і вдягнулися в одіж минулого. Тут їхнє все. Їх жінки, їх діти. Тут вони готові впасти і знов увійти в свою землю.

На Попівщині у Трояна трохи інакше. Тут менше древности. Тут ось сам Троян із своїми вічними Царенком, Залізняком, Терешком, Булавою, Майданом і Хотиною, що, здається, злилися в одну в'язку людей у твердих шкуря-них одягах, міцно підперезаних, завжди чисто голених і зачесаних, ніби вони у звичайних казармах. Троян не любить імпровізації. Він не партизан, він — армієць.

У нього тісний зв'язок з найближчим відділом Ясеня на Гурбах, він знає маршрут ворога, знає, що це буде навала з двох боків, від Шумська з півдня і Будаража з півночі. І знає він, що там готують бригад п'ять НКВД, кілька панцерних бригад, з'єднання летунства, кілька батарей гармат — разом тисяч тридцять солдатів.

У землянці кашовара Пампушки, яку він зве Мир-Городом, чути губну гармонію знаного гармоніста і разом з тим вістуна Кобили, що любить посидіти у Пампушки. Світло пробивається всередину маленькою щілиною, що її величають вікном, а що насправді є димарем. Під казаном, вмурованим просто в скелю, варяться, як правило, полтавські галушки.

Двоє молодих помічників Пампушки у засмальцьованих совєтських ватянках сидять за так званим столом з неотесаних соснових патиків і бавляться в «дурня», на цей раз у заклад.

— Як виграю — виграєм. Програю — програєм, — каже один, що зве себе Кулею.

— А я кажу: так і так виграєм, — перечить Семен.

Пошук на сайті: