Василь Симоненко
ВИНО З ТРОЯНД
Новели та гуморески
ВИНО З ТРОЯНД
На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п'ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других – неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись.
– Не ходи до мене більше. Добре?
І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп'яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.
Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.
Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і моряки, а він і мріяти про це не міг. Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.
До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила матері з ранньої провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.
Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.
– Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? – запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука. Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:
– Ти вибереш сама, які захочеш. – Потім він посміливішав і сказав: – У мене їх дуже багато. І ще, коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток троянди.
– Вино з троянди? – здивувалася дівчина. – Таке й вигадаєш.
– Не віриш? – захвилювався він. – Те вино – як ніжність. Коли прийдеш по квіти, покуштуєш.
І він зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.
Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її кожен вечір. Його збентеженість помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір'ї. Це були вірні Андрієві друзі і надійні охоронці його квітів та саду. Того, хто насмілювався зірвати без дозволу бодай гроно винограду чи квітку, піддавали безпощадному остракізмові. Його цькували так настійливо і жорстоко, як це можуть робити лише діти.
Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він розповідав їм, що бачать у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, але й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в'януть лише тоді, коли в тій країні з'являється хоч одна нещаслива людина.
– Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.
– А ви знаходили незаплакану квітку?
– Ні, я не знаходив та, мабуть, і не знайду… Висіло над ними добре і щире небо, і малюкам здавалося, що всіяне воно не зорями, а квітами, і що посадив ті дивовижні квіти дядько Андрій.
Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така прекрасна, що відразу якось похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.
– Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя? – запитала вона в Андрія.
Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.
– Хто… Від кого ти чула про це?
– Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда чи ні?
– Ні. То я сам вигадав. – Андрій заховав очі в кущ півоній.
Ольга зітхнула.
– Жаль, що я не вмію так гарно видумувати. "Для чого тобі це? – дивувався хлопець. – 3 тебе досить тієї вроди, якою наділила мати. А в мене… Що я робитиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?"
Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і смакували вино з троянд.
– Ти дуже гарний хлопець, Андрію, – мовила Ольга.
– Ти хотіла сказати, що я непогана людина? – перепитав.
– Я хотіла сказати те, що сказала, – засміялася Ольга і без усякого зв'язку стала побиватися: – Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода – це я?
Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.
– Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки. – Вона помітила, що Андрій хоче вклинцювати своє слово, і заговорила ще швидше: – Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум'янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину на буряках – де та й врода дінеться…
Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.
– Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою?
– Не знаю, Ольго, – щиро зітхнув хлопець. – Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!
– Я не весь вік такою буду, Андрію, – мовила сумно. – Так мені можна нарвати квітів?
Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.
– Мені жаль рвати їх, – соромливо зізналася. – Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?
Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:
– А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд…
КУКУРІКАЛИ ПІВНІ НА РУШНИКАХ
В Ониськи дерев'яніли ноги, коли десь поруч дзвенів його голос Вона завжди йшла повз нього ледве жива і не сміла повести навіть бровою в його бік.
А Віктор кричав:
– Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий?
– Як надоїш од цапа повну дійницю молока, – шмагонула дівчина.
– Я не буду бігати за тобою, – кепкував парубок. – Я просто прийду сватацця.
– Приходь, гарбузи вродили добрі, – мов крізь цідилку, пропускала слова, тамуючи за білизною зубів і образу, і біль, і надію.
Іноді дояркам уривався терпець, і вони починали заступатися за Ониську.
– Ти її мізинця негоден! – казали йому.
– Ов-ва! Аби тільки сказав "ціп-ціп", то прибіжить, мов квочка, – не вгавав обліковець.
– Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидіти, – рубала Ониська під загальний регіт.
Тільки татові могла Ониська довірити, чого коштувала їй та розв'язність. Тато був зовсім юний. Він пішов на війну тридцятилітнім і таким залишився навіки. Ониська часто хотіла побачити його сивим і вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зі старістю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу.
– Ой, як мені важко, тату, – казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своїх кіс. – Як я його люблю і як… ненавиджу! – тупала маленькою ніжкою. – Що мені робити, тату?
Але батько мовчав, і тоді дуги дівочих брів сповзалися до кирпатого носа, а виї швидко-швидко кліпали, заганяючи назад неслухняні сльози.
Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву бездонність і пірнала в їхню тривогу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої дівочі сни.
Одного разу її розбудив Віктор.
– Чого йдеш, мов лунатик? – засміявся він біля самого вуха, і Ониська знов відчула, як терпнуть ноги. Але голова і язик у неї ніколи не терпли.
– Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок виліз?
Він змовчав, а потім якось несміливо взяв за руку. Онисьці зовсім не хотілося випручувати її.
– Ніколи не думав, що в тебе такі тендітні руки…
– Мужик не повірить, поки не помацає, – сховала досаду в посмішці.
– Підеш за мене? – раптом ні сіло ні впало запитав Віктор. – Підеш?
– Може, й піду за тебе… обліковцем працювати – Вона таки випручила руку і йшла немов по гострих лезах.
– То я прийду сватацця, – сказав, ніби не чув її слів, і так само раптово, як з'явився, розтанув у сизій прозорості.
Цілий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешіптування та хихоньки. Під неприховане цікавими поглядами її плечі сутулилися, а думки гнітила образа: "На все село розцвірінькав". Мука туго стискувала груди.