Василь Симоненко - Вино з троянд (новели та гуморески) (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_symonenko_vyno_z_troyand.docx)Vasil_symonenko_vyno_z_troyand.docx52 Кб1046
Скачать этот файл (Vasil_symonenko_vyno_z_troyand.FB2)Vasil_symonenko_vyno_z_troyand.FB258 Кб1378
- Іди й сідай за роботу. Нічого нюні розпускати, - сказав Яким Іванович. І замовк.
Увечері він сам прийшов до Гнатового столу:
- Ліда приходила до мене...
Гнат відкинув з чола чорну чуприну і немов з ями глянув на тестя.
- Що вона говорила?
- Тільки те, що завжди кажуть жінки в таких випадках. - Він обмацував очима незграбну постать зятя і думав, мабуть, про щось дуже далеке. - Я сказав їй: коли люблять - не носять своїх сліз до посередників.
Гнат одягався і ніяк не міг всунути лівий черевик у калошу. Потім вони спускалися з третього поверху і курили сигарети.
На вулиці реготав осінній вечір. Вони йшли крізь його регіт.
Несподівано Яким Іванович вхопив Гната за плечі і повернув лицем до себе:
- Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться. Тоді ти не заважатимеш їй спати.
Він пішов, майже побіг од Гната.
Гнат прийшов у готель і дуже рано вклався в ліжко. Йому снилася Ліда, паралельні лінії і неіснуючі вуса головного конструктора.

ВЕСІЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ
Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.
- Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.
Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.
- Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.
Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.
- Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають.
- Скільки ваших синів у лісі? - переклав учитель запитання есесівця.
- Та всі до одного.
- А хто у вас є дома?
- Була баба, та вмерла.
- А щоб тобі язик не відсох! - висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!
Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.
- Це ваша баба? - спитав Опанаса.
- Угу. Моя. А чия ж іще?
- Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? - допитувалися в баби.
- А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться...
Їх повісили на гігантському в'язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.
Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.
Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.

ДУМА ПРО ДІДА
Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем - хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує - так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.
Я підвівся з місця і став навшпиньки.
- Іванку! - доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. - Чуєш, Іванку?
- Ні, не чую, - кричу, склавши долоні човником.
- То чого ж озиваєшся, ледащо? - Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. - Принеси кисет, бо комарі з'їдять.
Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з'їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.
- Ноги не поколи, - чую його настанову. - Летиш, мов заєць переляканий.
- А хіба перелякані зайці швидко бігають?
- Та вже ж що швидко.
- Так, що й ви не доженете?
- Не знаю, не пробував.
- А чому не пробували?
Дід слинить цигарку і лукаво посміхається у вуса.
- Бо за це трудоднів не пишуть.
- А якби писали?
- Однак не взявся б. Не люблю дурне діло робити.
Відповідь не влаштовує мене, і я мов з торби висипаю перед дідом купу запитань.
- Гей-гей, - сміються його пожмакані вуста. - Бери краще косу та неси її до клуні.
Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце. моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови.
...Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів - покосили їх пошесті та кулі...
- Безсмертячко ти моє кирпате, - шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.
То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.
Я часто ображав і кривдив діда то своєю нетямучістю, то жорстоким дитячим егоїзмом. Але дід великодушно пробачав мені, як уміють пробачати великі люди. А дід був великим і простотою своєю, і тим, що не канючив од життя більше, ніж заслужив.
Любив дід читати історію та географію, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко - це, мовляв, селянський письменник, а Горький - городський.
- Правди такої, як у них, ні в кого немає. Інші теж розумні, але не такі. Не селянський і не робочий розум у них. Якщо я не зрозумів, їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко. І ще й ще інші. А ті, хто бачив, як сам відривав від рота, оддавши останню зернину фронтові, як годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внуків, - ті, що бачили це і мовчали або цвірінькотіли римами про кохання, нехай самі підуть до його могили і попросять у нього пробачення. Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо не простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою.
...Я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало.
В неділю дід цілий день читав. Географію, мабуть.
- Іване, піди врубай дров, - сказала мати.
- Чого це саме я?
- Бо я вже не можу, - промовив дід.
- Ви самі книжки читаєте!
- Не пащекуй, Іване! - гримнула мати. - Тільки на язик і проворний.
Я цюкав сиру лозу біля дровітні. Дід повз мене пройшов у клуню. В нього в руці теліпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клуні було тихо.
Раптом ніби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в сніг і кинувся в клуню.
- Ді-дусю!
Він стояв і робив мішанку для корови. А від ясел за кожним його рухом жадібно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дід глянув на мене і, забачивши переляк на обличчі, стурбувався й сам.
- Що з тобою, Іване?
- Ви йшли з налигачем, і я подумав... Я припав до його древнього кожуха, і ревів, мов дитина, і просив прощення. Увечері дід сказав:
- Ганно, нехай Іванко завтра не йде в школу.
- Чого?
- Раз кажу, то треба.
- Добре, Іванко не піде. - Мати здвигнула плечима.
Але то не була примха. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині на старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.
...Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.
І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в'язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:
- А глянь, що я приніс від зайця...
Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов'язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.

ПОСМІШКИ НІКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце.
Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість.
Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими.
- Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла
- Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише до неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому - простору для посмішок вистачало.
- Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнув ся йому й мовив:
- Це ви, мабуть, не про нас кажете...
- Ні, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою.
- Даруйте, але ми нічого не робимо.
- Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
- У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість.
- І до того ж у кожного своя, - докинув я.
- Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою на водите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.
- Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч не сподівався ні якої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й насправді утнув щось ду же гарне.
- Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дошульпувався він. - Хіба для вас мало закутків?
- Чого це посмішки треба шукати по закутках?
- Бо треба поводитись пристойно.
- Ви, певне, думаєте, що ми закохані? - раптом запитала дівчина.
- У всякому разі, якісь там фіглі-міглі між вами Є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
- Та ми навіть незнайомі! - засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.
- Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік.
- Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів.
- Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, - з жовчю напереваги ринув захисник цнотливості на сивочолого.
- Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, - втомлено відповів той. - Зануда.
- Це вас треба в міліцію! Безсоромники! - зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за остріхом кущів.
А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна.

СІРИЙ ПАКЕТ
Коли поїзд смикнув вагони і Слава скочив на підніжку, ми збилися докупи і скандували щосили.
- Славі - слава! Славі - слава!
Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не чули і не хотіли чути, - тоді він висолопив язика і скорчив таку гримасу, що йому могла б позаздрити мавпа.
Таким він і пішов з мого життя, а якщо повернеться, - то, я певна, таким самим. У мене в сумочці лежав сірий пакет. Цю коштовність Слава вручив мені вже на пероні і попрохав:
- Прочитаєш, коли поїзд удаль загуркоче...
Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стільки лиха і неприємностей, що повинна б ненавидіти його, як кажуть, усіма фібрами душі. Передусім він недолюблював мою маму, а вона платила йому тією ж монетою так щедро, що навіть при ньому казала мені:
- Коли вже ти віднадиш оце опудало?..
Слава реготав і дражнився:
- Ображаючи мене, тьоха Зінет, ви ображаєте майбутнє. Ми - ваша зміна. Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Ісавом, я ще швендятиму по землі і вноситиму посильний вклад у розвиток цивілізації...
- Боже мій, цей дикун базікає про цивілізацію! - драматично вигукувала мама.
У мене на столику стоїть Славине фото, яке я сама в нього попросила. Мама ненавидить цей відбиток, бо Слава на ньому ніби живий. Лукавим поглядом спідлоба оглядає він наше житло, і здається, що з його великих губ ось-ось зірветься насмішка. Невеличку бородавку біля носа я перетворила на симпатичну коричневу мушку, і від цього Слава став ще чуднішим.
...Ми поверталися з вокзалу, потім довго ще в нашій квартирі харчала радіола і дзвеніли чарки, але все було не так, як раніше. А може, це тільки мені було не так, а всім іншим - так. Може, інші попрощалися з Славою навіки ще на вокзалі. Може, інших він не образив так, як мене, отією мавпячою гримасою. Я чекала, що він хоч попрощається зі мною по-людськи. Кривляка!
Коли всі нарешті розповзлися по домівках, я, стомлена, сіла на канапу і роздерла пакет. Роздерла зубами, бо ніколи було шукати ножиці. Роздерла і дістала з пакета... конверт! Звичайнісінький поштовий конверт з маркою в чотири копійки. Мені хотілося побити вчителя, котрий навчив Славу так красиво, ка-лі-гра-фіч-но писати. На конверті були слова: "Розкривати лише в тому разі, якщо кохаєш". Жахливим каліграфічним почерком написав Слава цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Філолог!

Пошук на сайті: