Казка про Дурила – Василь Симоненко

КАЗКА ПРО ДУРИЛА

Ото ж воно й почалося з

того,

що одружився дурний

Петро.

Тільки до хати привів

небогу –

зразу ж топитись пішов у

Дніпро.

Стрибнув у воду – в воді

не тоне,

почухав тім'я дурний,

а тоді

почав серед річки –

хай Бог боронить! –

ходить на руках по воді.

Походить трохи та ляже

полежить,

на хвилю закине ноги

брудні –

і хоч би тобі що!

Схопив, правда, нежить

та рибалок до смерті злякав

у човні.

Йому все байдуже –

ходить та чхає,

та грайливо моргає до

риб,

а небога із кручі рукою

махає:

– Вернись, чоловіче,

бо з'їм твій хліб! –

Почув те Петро та бігом

додому,

що запопав – то усе

перегриз,

добре, що жінка спалила

солому

та в глечиках поховала

дрова і хмиз.

Наївся Петро:

– Ну, стели постелю,

горличко ніжна моя,-

та сама лишень лізь під

стелю,

а на долівці приляжу я.-

Отак і жили без нужди та

горя. Сусіди шепталися, як

один:

– Від чого товстіє Петрова

Федоря? –

Аж гульк –

у Федори син.

І такий тобі хлопець, що

далі нікуди,

і такий тобі хлопець, що –

ну.

На другий рік вже навчився

бігати,

а на шостий – виматюкав

старшину.

Прийшли тоді до Петра

пузаті

та й кажуть:

– Ти знаєш чи ні,

що виродок твій губатий

сказав, ніби ми дурні? –

Розізлився Петро:

– Отаке тобі й на!

Та я ж його витурю з

дому,

щоб не балакав малий

сатана

того, що усім відомо…-

Узяв і прогнав.

А що дурному?

Тільки приказував, як

проганяв:

– Іди, лобуряко, з дому –

ти з мене останню сорочку зняв!

Іди собі, зла личино!

Може, десь виб'єшся у

пани,

то гляди не поскупися,

сину,

матері справить картату

хустину,

а мені – кисет і штани…

Ну, йди вже, клята рахубо,

бо дома з голоду вріжеш

дуба…-

І пішло хлоп'я із убогої

хати

кращої долі собі шукати.

Де воно не ходило, де воно

не було!

Спало, де впало,

їло, що мало,

та, мов трава, росло.

Та хлопця й вигнало –

слава Богу:

не менше саженя в ріст.

Кулаки – мов горщата,

мов обаполи, ноги –

і де те здоров'я бралося

в нього,

коли ж все життя

безконечний піст?

А люди про хлопця так

говорили:

– Чому б не рости, коли

він – Дурило! –

Отож, як Дурило уже

зміцнів

і огидло хлопцеві

байдикувати,

раптом ні сіло, ні впало він

захотів

навідаться до рідної

хати.

Спакував у кишеню речі,

доброго костура в руки

взяв –

і, як говорять, ноги на

плечі

та й пішов, куди знав.

Іде та й людей питає:

– А де тут дорога до

Рідного краю? –

А люди говорять:

– Кругла Земля,

так що прямої дороги немає:

сонце сходить онно

звідтіля,

а тамечки он сідає.

Спитай у нього. Воно

біга довкола Землі давно,

то, певне, тобі щось

розумне порає.-

Махнув рукою Дурило

та й пішов навпростець,

добре, що сонце у спину

гріло,

а в груди віяв вітерець.

Іде та й іде. Аж у ногах

занило,

присісти хотів, та ба –

з-за кущів до Дурила

вибігла враз галаслива

юрба.

– Ти куди йдеш?

– Додому.

– А де ж та домівка?

– У Ріднім краю.

– А край де?

– Їй-богу, не знаю.

Я люди, шукаю вітчизну свою.

– А навіщо шукати?

Лишайся, хлопче, у нас –

у нас не життя, а свято,

щасливим зробишся враз.-

І вмить та юрба оточила

Дурила

і дружно до нього отак

говорила:

РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ

Порода наша мудра від

природи,

ми знаєм все, бо осягнули

все.

І глипає на нас зворушено

і гордо

щасливий предок – щирий

шимпанзе.

Йому гойдатись на гіллі

рипучім

і на тропічних тішитись

вітрах,

а ми підем і цілий світ

научим,

як у чорнильних плавати

морях.

У нас до того мудрі всі

та вчені,

що лімітуємо чорнило

і папір.

Вулкани діють дужі

і скажені

в хребтах висотних

паперових гір.

Ми знаєм все! Для нас усе

відоме!

буде завтра? Запитайте

нас.

Як живить вогнища руда

суха солома,

так нас годує мудрість

повсякчас.

Ми пронесем, ми підведем

і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо

висот!

Ми стільки істин вам за

мить націдим,

що подив назавжди

заціпить рот.

Чого ж тиняєтесь по світу,

ніби п'яні,

чого шукаєте, коли ми все знайшли,

коли ведуть дороги

осіянні

під наше сонце з вашої

імли?

У нас давно ніхто й не чув

про горе

та інші нісенітниці й

бридню.

Одна турбота чола наші

оре –

а що, як в мудрі паперові

гори

раптово влучить іскорка

вогню?

Чи вистачить чорнила, щоб

залить?

А більше нам нічого не

болить

Дурило, звичайно,

розвішує вуха,

Дурило аж рота роззявив

та слуха,

Дурило гукає:

– Зрікаюся Рідного краю!

Візьміть мене, друзі, до

вашого раю! –

І друзі Дурила під руки

беруть,

і друзі Дурила до себе

ведуть.

А хлопцеві думка сидить в

голові:

– Чого, люди добрі, в

вас ноги в крові?

– Та це,- йому

кажуть,-

така у нас звичка:

до щастя дорога веде через

річку –

та річка із крові та трішки

зі сліз,

але ти не бійся.

Не втопишся.

Лізь.

Вона не глибока –

либонь, до колін…

– А кров там чия? – не

гамується він.

– Чия? А відомо чия –

тих людей,

що підло не визнали

наших ідей…

Ми їх, значить, трішечки,

зовсім помалу

кого задавили, кого

зарубали.

– А це хто тут

висить? –

питається в них.

– Це дурень один із отих

навісних,

що пруться на острів…

– На острів? За чим?

– Та, правду сказати,

либонь, ні за чим:

там щастя закуте в печерах

німих

не те, що для нас,

а оте, що для всіх…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: