Скляренко Семен
Володимир
Син рабинi
Книга перша
Роздiл перший
1
Пiсля загибелi князя Святослава воiн Микула добирався до Киева й рiдного Любеча дуже довго.
Уночi на островi Хортицi, коли на руських воiв зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, воiн Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг, – Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам’ятi повалився поруч з ним.
Нiби увi снi пам’ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, воiв, що стояли серед холодних пiскiв, а там – темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть…
Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Воi з княжоi дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром.
Одного ранку Микула прийшов до пам’ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв. Вiн лежав у лодii, яку гнали супроти течii десяток жилавих рук; поперед, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй – все, що лишилось вiд воiнства князя Святослава.
– От як судив Перун, – здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. – Костi зрослись, шкiру затягло – такий нiбито я, як i був…
Дивний чоловiк Микула! Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, – волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його.
– Гай-гай! – тихо говорив сам з собою Микула. – Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, – вiн доторкнувся до них рукою, – i дань моя не пропала, – Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, – все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам… Додому, додому! – вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав.
Так повертались з далекого походу проти ромеiв воi князя Святослава. Їх було небагато – з Киева виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани.
Навкруг буяла весна, на очах воiв росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях, над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Воiнь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Іван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Киева.
Киiв!!! О, як часто i з якою любов’ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони – закривавленi, посiченi – лежали на холоднiй землi й не знали, що готуе iм наступний день, – завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Киiв пiдтримувала iх, давала силу й наснагу.
І от за Вiтичiвським поворотом, коли лодii проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довгоi стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя.
Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша – гребцi опустили в воду довжелезнi своi весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча.
– Людiе! Киiв! – залунало раптом на однiй лодii, на другiй, третiй… І, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих воiв, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi – о рiдна земле, яка ти солодка еси!
А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодii просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м’язи пружними, лодii вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода.
До Киева вже давно, ще ранньоi весни, долинула вiсть, що воi князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть. Колись, п’ять лiт тому, Киiв проводжав у далекий похiд воiв, iх вирушало тодi на п’ятистах лодiях двадцять тисяч, суходолом – через землi тиверцiв i угличiв – ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях – скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорноi пащi Руського моря, скiльки воiв – iхнiх батькiв, синiв, братiв – несуть на собi?!
У Киевi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра – чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються воi з походу?
І в той час, коли воi князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Киiв, звiдти з гiр одразу побачили лодii, всюди покотилась вiсть, що лодii пливуть, воi повертаються додому.
Множество людей кинулось до Почайни – тут були горяни[1 – Горяни – мешканцi Гори.], ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi[2 – Ницi – убогi, бiднi.] люди з Подолу. Коли лодii стали наближатись до Киева, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений воеводами й боярами i князь Киiвського столу Ярополк.
Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей – у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза[3 – Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.] чоботях, з мечем бiля пояса – молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава.
Лодii наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега – червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами.
Рипiв пiсок. Лодii одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов’i стояли люди на березi. Скiльки iх, цих лодiй, – десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Воi на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей.
Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й воi.
Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до своiх рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшоi дружини, це воевода Рубач, що дивиться нинi на свiт единим правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказуе:
– Приготуймося, воi!
І всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi воi – з списами, луками, пращами – десятками й сотнями за ними.
Першим рушае вперед воевода Рубач, за ним крокуе старша дружина, iдуть риндi[4 – Риндi – прапороносцi.] – вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним – меч його i щит.
Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька. Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей воiв i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту[5 – Давати роту – присягати.] над зброею князя Святослава.
– Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! – промовив, зблiднувши, князь Ярополк. – Слухайте ж мене, дружино, мужi, людiе, i нехай це чуе вся Русь… По завiту предкiв моiх i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi своiй, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил своiх, нi самого життя! – Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами.
Воiв оточили люди киiвськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочивае у вирii, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач – то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили своiх чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв.
Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька.