– Отже, iмператора Іоанна не стало…
– Так, всесвятiший, Господь Бог покликав його до себе.
– Певен, що Господь Бог вiддасть його душу тiльки дияволу. Цей вiрменський полководець наробив нам стiльки лиха в Середземному морi, як нi один iз iмператорiв Вiзантii. Отже, зараз на престолi в Константинополi сидять Василь i Костянтин.
– Над ними стоiть все той же проедр Василь.
– О, – посмiхаеться папа, – цей проедр – хитра лисиця, але вiн не поведе легiонiв, як Іоанн.
– Це правда, – згоджуеться епископ, – вiн, звичайно, не поведе легiонiв, але в Константинополi я чув, що проедр Василь дав волю кесаревi Борису й той уже виiхав до Болгарii, а на Русь вiн збираеться послати своiх слiв i епископiв.
Єпископ замовкае. У палатi, де вони сидять, пануе тиша. Через якийсь час чути дзвiн нiчноi сторожi на вежах Ватикану, ось долинули такi ж, глухiшi, звуки – вiдгукнулись Квiрiнал, Капiтолiй… Пiзно, скоро, либонь, i свiтатиме, епископ нестерпно хоче спати.
Але папа не вiдпускае його, схилившись на стiл, думае. Зовнi нiщо не виказуе, якi важкi й складнi турботи бентежать душу найсвятiшого, на безбородому, висхлому, блiдому обличчi не ворушиться жоден м’яз, очi в папи примруженi, на тонких синюватих вустах лежить м’яка посмiшка.
У головi папи пролiтае тисяча дум, старече його серце часто колотиться вiд напруги, схованi пiд скатеркою стола пальцi стискуються й стискуються в кулаки.
З Ватиканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звiдси далi, бiльше, вiн згадуе давню Римську iмперiю, цезарiв ii i iмператорiв, силу, вiд якоi колись здригався весь свiт.
Римська iмперiя! О, ii уже немае, уся пiвнiчна й середня частина давньоi iмперii захоплена нiмцями, пiвдень пiвострова й острови бiля нього належать Вiзантii. Нiмецька iмперiя на пiвночi й Схiдна Римська на сходi – цi двi iмперii владують зараз у свiтi, вони загрожують знищити i все те, що лишилось вiд iмперii цезарiв, загрожують самому Риму.
Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згадуе свого попередника папу Іоанна XII, – у той час коли нiмецький король Оттон І захопив Пiвнiчну Італiю, брав городи Середньоi Італii i вже загрожував Риму, папа Іоанн XII одним помахом руки зумiв зупинити орди Оттона, не допустив iх до Рима.
Це нагадувало чудо, але насправдi про нього тут не було й мови: король Оттон І не мав сили посуватись далi в Італii, гонцi з пiвночi повiдомляли, що там усе частiше й частiше траплялись сутички з уграми. Найбiльше ж турбувала Оттона Вiзантiя – iмператори ромеiв, либонь, насилають на них угрiв, щоб потiм ударити самим.
Оттон І пише папi Іоанну XII, що вiн згоден зупинити свое вiйсько й не пiде на Рим, але вимагае, щоб папа коронував його як iмператора Нiмецькоi iмперii, що вiднинi називатиметься Священною Римською iмперiею.
Священна Римська iмперiя нiмцiв – це було зухвальство й просто божевiлля, – нiколи нiмецькi королi не були iмператорами, нiколи Нiмеччина не була iмперiею, нiколи Нiмеччина не мала будь-якого вiдношення до Риму, якби, зрештою, Нiмецька iмперiя й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною?
Папа розумiе, що криеться за вимогою нiмецького короля.
Імперiя цезарiв зникла i нiколи вже не постане, на змiну iй у Константинополi виникла Схiдна Римська iмперiя, що намагаеться поглинути весь свiт, нинi iй можуть протистояти тiльки нiмецькi королi, – папа Іоанн згоджуеться коронувати Оттона.
Але Іоанн хоче мати нагороду за корону, яку вiн передасть Оттону, и тому вимагае, щоб новий, висвячений ним на престол нiмецький iмператор визнав, що папи також мають звання iмператорiв, що пiд iхньою рукою повиннi бути Рим, Італiя, всi краiни Заходу, главенство над александрiйською, антiохiйською, ерусалимською й константинопольською церквами. Папа Іоанн не тiльки вимагав, вiн доводив, що цi права були нiбито подарованi папам римським iмператором Костянтином, що той дарував iм, крiм того, вищу судову законодавчу владу в церквi, право змiщення епископiв i суду над ними.
Король Оттон знав, що Костянтинiв дар – це вигадка пап, але, бажаючи стати iмператором, ствердив права ватиканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону.
Так завдяки папам виникла нова Нiмецька iмперiя, що назвалась Священною Римською iмперiею, папи ж одержали пiдтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових нiмецьких iмператорiв.
Папам тiсно було в городi Ромула i Рема, вони мрiяли про древню Римську iмперiю, про владу над усiм свiтом, хоч не мали нi сили, нi вiйська. Проте в iхнiх руках лишалась сила, з допомогою якоi можна було зробити набагато бiльше, нiж зброею, – тисячi священнослужителiв, що сидiли в Римi й розсiялись по всьому свiту, дiяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити своi права мечем.
У цьому папам пощастило. Слуги Ватикану стали духовними наставниками нiмецьких iмператорiв, вони окатоличили польських i чеських королiв, стояли вже бiля престолiв у Францii, Англii, весь Захiд заливала хвиля католицизму.
Нiчого не могли вдiяти слуги Ватикану на Сходi. Не лише папа Бенедикт, вже кiлька його попередникiв думали й дбали про окатоличення слов’янських земель, ще року 956 в Нiмеччинi при Магдебурзькому епископствi було створено двi новi епархii – «Partibus infidelium»[28 – Partibus infidelium – областi язичникiв (лат.).] – для Польщi й для Русi.
Самочинно створивши цi епархii, Оттон І i папа Іоанн XII дiють i далi: призначають «епископом руським» Адальберта, посилають його до Киева.
Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть нiмецький император i Римський Папа, – не стала навiть розмовляти з «епископом руським», люди ж руськi вигнали Адальберта з Киева, а весь його почт перебили.
– Ми також почнемо розмову з киiвським князем, – пiдводить нарештi голову й каже епископу Льву папа Бенедикт. – Ти не будеш довго спочивати, епископе, а виiдеш через кiлька днiв у Кведлiнбург, далi – на Русь.
Єпископ дивиться на папу зляканими очима.
– Боюсь, що мене там жде доля Адальберта.
– Історiя з Адальбертом не повинна повторитись, – заспокоiв переляканого епископа папа. – Єпархii для язичникiв нинi не iснуе, руського епископа в Магдебурзi немае, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо.
– Цi князi – язичники, варвари!
– Нi, варвара й язичника князя Святослава вже немае. Імператор Оттон повiдомив мене, що в Киевi сидить син його Ярополк. Вiн – християнин, його оточують знатнi люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповiдае й нашу вiру. Ти, епископе, на шляху до Киева заiдеш в Кведлiнбург i матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб вiн послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, – закiнчуе вiн, – пошлемо своiх слiв у Киiв, а за ними пiдуть легiони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посилае спочатку своi легiони, ми пiдемо на Русь i слiдом за ними!
На берегах Тiбру тихо. Рим спить. Час спочити й папi.
Роздiл третiй
1
Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадiополь i Адрiанополь, бо весь пiвдень Болгарii був захоплений акритами[29 – Акрити – прикордоннi вiйська Вiзантii.], i вже наближався до Родопiв[30 – Родопи – Балканськi гори.], бачив удалинi зеленi передгiр’я, бiлi, вкритi снiгами вершини хребта.
Вiн був не один, поряд з ним на конi iхав брат Роман, iх оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легiонерiв – все, що мiг дати йому проедр Василь.
Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, – що сотня легiонерiв для кесаря Бориса, який жадав захопити батькiвський стiл i вiдбити в Шишманiв усю Болгарiю?
Через це кесар, переiжджаючи ночами вiд града до града i вiд села до села, розшукував старих боiлiв, кметiв i боляр, просив у них помочi, радився, як йому бути?
Кметi й боляри у розмовах з Борисом охоче пiдтримували його, але коли доходило до дiла й коли кесар просив дати помiч – грошi, а найпаче людей, – назбирали iх сотню, обiцяли ще прислати пiзнiше.
Так i наближався кесар до Родопiв – з сотнею переодягнутих легiонерiв та молодих боляр; вiн гнiвався на проедра Василя, що дав йому не легiон закованих у броню воiнiв, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, – допомогти той не може, а думае, либонь, сам про корону кесаря, – вiн лютував, що не може надiти на голову корону болгарських каганiв, а скрадаеться в Болгарii як злодiй.