Володимир – Семен Скляренко

6

Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг.

У таку нiч звичайно кожна людина почувае себе недобре, ховаеться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантii Іоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав.

З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтримуе серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, – але йому вже нiщо не допомагало.

Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля, важко перекочувалось камiння.

У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь.

– Я спав? – запитав iмператор.

– Так, ти спав, – вiдповiв проедр.

– Феодору вислали?

– Так, досi вона на Протi.

– А Вард Склiр?

– Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь.

– Як дуже шумить хвиля… Зачини, проедре, дверi, вiкна… Мене дратуе цей шум…

Проедр виконав загад Цимiсхiя.

– Отепер краще… Тихо… Навiть дуже тихо… Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано…

– Зараз пiзня година, завтра вона буде тут.

– Проедре, ти чогось недоговорюеш… І чому ти так дивишся на мене?.. Ти думаеш… ти думаеш, що я вмираю?

– Ти помираеш дуже довго, довше, нiж треба…

– Що?..

Зiбравши всi сили, Іоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.

– Василю!.. Проедре! Це ти хочеш моеi смертi?

– Так, – пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. – Я давно, давно вже хочу твоеi смертi, бо ти – нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене – сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу… Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту…

Імператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип:

– Феофано!

– Мовчи! – голосно промовив проедр. – Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, – це i е твоя остання отрута…

– Боги!

– Тепер тобi вже нiхто не допоможе.

7

Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна.

Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу[21 – Перу – берег Золотого Рогу.] народжуеться ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. І ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерii. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно.

– Вiчна пам’ять iмператору Іоанну, – долинув у свiтлицю гучний крик, – нехай живуть божественнi iмператори Василь i Костянтин!..

Феофано занiмiла бiля вiкна. Серце ii нестямно калатало. «Вiчна пам’ять iмператору Іоанну», – отже, цiеi ночi його не стало. «Нехай живуть iмператори Василь i Костянтин!» – отже, сини ii сiли на трон. Так закiнчилося все з Іоанном, так порфiророднi онуки Костянтина i сина його Романа воцарились.

Але чому, чому ж мати iх – порфiроносна Феофано – не знае, що сталось цiеi ночi у Великому палацi, чому вона довiдуеться про воцарiння нових iмператорiв, як усi мешканцi Константинополя?

Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожноi хвилини, до неi з’явиться посланець вiд проедра Василя, вiд синiв i що вони покличуть ii у Великий палац. Адже проедр обiцяв це зробити негайно, тiльки помре Іоанн, а Василь i Костянтин – ii ж сини.

Вона хотiла зустрiти цих посланцiв як належить, та й, звичайно, iй треба бути готовою, щоб iти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснiдала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вiнець василiси.

А час iшов. У Влахернський палац доходили все новi й новi вiстi. Патрiарх Антонiй на свiтаннi благословив у Софii молодих iмператорiв, бiля Слонових ворiт Великого палацу зiбралися всi члени синклiту, вони рушили до Золотоi палати, проедр Василь звернувся до них iз словом.

Чому ж вiн не кличе ii? Що сталось? Феофано повинна бути там, з синами, в Золотiй палатi… Ждати далi? Нi, годi. Неспокiйна, невгамовна Феофано вирiшила зробити так, як робила все життя: не ждати, коли покличуть, а самiй iти, силою брати те, що належить iй чи не належить. Вона велить слугам приготувати ношi, разом з дочкою Анною виходить з покоiв, спускаеться вниз.

Але що це? У Влахернi й на вулицi стоять етерiоти, вони наповнили палац, стоять бiля всiх дверей…

Розгублена, розбита Феофано все зрозумiла, але не виказала свого хвилювання, жодним рухом не виявила, як це ii вразило, постояла в сiнях, повернулась назад у своi покоi.

Там, зiрвавши з голови, шиi, рук i кинувши на стiл оздоби й вiнець, Феофано довго стояла бiля розчиненого вiкна. У Константинополi вже був день, звiдтiля з усiх ву лиць летiли крики: «Слава божественним iмператорам! Слава Василевi й Костянтину!» – скрiзь лунали спiви, урочиста музика, удари дзвонiв.

Отже, проедр Василь не допустив ii до трону.

8

Схiдна Римська iмперiя – Вiзантiя, що виникла на змiну Риму, знала в минулому блискучi часи, першi василевси ii – Септимiй Север, Костянтин, прозваний Великим, i багато iмператорiв пiзнiших з’еднали в’едно потомкiв древнiх римлян i грекiв, зберегли й примножили науку й культуру Риму й Еллади, довгий час дивували свiт своею силою, приеднували до iмперii новi й новi землi в Європi, Азii й навiть Африцi, – у свiтi рабовласникiв i загарбникiв, в морi насильства й кровi Вiзантiя вистояла, досягла багатства, сили, розквiту, владувала над багатьма й багатьма землями й народами.

Проте цi часи минули, вiд всемогутньоi колись iмперii вiдпадали землi й народи, в самiй нiй столiття за столiттям спалахували повстання – зубожiле селянство, ремiсники, раби, народ самоi Вiзантii не раз пiднiмались проти iмператорiв.

Час, у який василевсами були Роман І и Роман II, Костянтин VII, а потiм полководцi – коханцi Феофано Никифор Фока i Іоанн Цимiсхiй, i нарештi, сини Феофано Василь i Костянтин, був дуже важкий для Вiзантii – iмперiя приймала на себе удар за ударом, сама горiла у вогнi повстань.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: