Кесар Борис надiявся, що коли промине клiсури[31 – Клiсури – гiрськi проходи.] в Родопах, наблизиться до древньоi Преслави, то там його зустрiнуть боляри, якi оточували його в Золотiй палатi преславського палацу, там вiн збере воiв, пiде з ними проти Шишманiв.
Якось уранцi, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вiвчарських катунах[32 – Катун – хижа чабана.] на одному з перевалiв, прокинувся на свiтаннi i хотiв продовжувати путь, вiн побачив багатьох болгар – засмаглих вiд сонця й вiтрiв, в убогому одязi, iз звiрячими шкурами на плечах.
«Либонь, вiвчарi», – подумав кесар Борис, позираючи, як цi люди, збившись купками попiд кущами, стоять i пильнують за ними.
– Дружино! – крикнув кесар Борис, накидаючи на плечi чорне корзно й готуючись стрибнути в сiдло. – Ми iдемо далi на Преславу…
Сiсти на коня кесар не змiг, нiхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились пiд кущами, рушили вперед, розгортались пiвколом.
– Хто ви? – заволав Борис.
– Ми – болгари, – вiдповiв бородатий сивий чоловiк, бiля пояса якого кесар помiтив довгий меч.
– То добре, – сказав кесар Борис, який зрадiв, побачивши тут, у горах, так багато болгар. – Тодi слухайте! Я – син покiйного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, i також був вашим кесарем… Царство мi[33 – Царство мi – царство мое (болг.).], – натхненно заволав вiн, – рiдна земле, я повертаюсь до тебе!
Суворi й замисленi були обличчя в людей, що зустрiли колишнього кесаря.
– Ти сказав правду, – промовив бородатий болгарин, – у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав i сина Петра, але онука його Бориса ми не знаемо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеiв.
– Як смiеш ти, раб, так говорити зi мною – кесарем Болгарii?
Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.
– Не сам я говорю, так говорить уся Болгарiя, земля i люди… Геть, гречине!
Борис вихопив меч.
– Дружино! – пролунав його сухий, хрипкий голос.
Та що це? Озирнувшись, вiн побачив, що легiонери схоплюються на коней i вдають спини, а болярськi синки чимдужче кидаються мiж скель i кущiв.
Меч затремтiв у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловiка – вiн вцiлив кесаревi просто в череп.
Люди, якi зустрiли кесарiв-утiкачiв на перевалах Родопiв, були зовсiм не вiвчарями, а воями. Залишивши мертве тiло Бориса на поживу воронам i взявши з собою Романа, вони попрямували стежками мiж скель i кущiв до ущелини, де паслися iхнi конi, осiдлали iх i рушили в гори.
Через тиждень воi опинились у Воденi – фортецi, що притаiлась на крутiй скелi над бурхливим потоком серед гiр i долин, – це була нова столиця Болгарii.
У Воденi сидiв тодi Самуiл – наймолодший син комiта Миколи Шишмана, який у грiзнi часи, коли над Дунаем, у Родопах, а потiм i на долинi йшла запекла боротьба мiж Іоанном Цимiсхiем i князем Святославом i коли болгарськi кесарi Петро й син його Борис запродались iмператорам, у грiзний той час комiт Шишман оголосив вiльною Захiдну Болгарiю, а себе – ворогом Вiзантii. Батька пiдтримали й комiтопули, чотири його сини – Давид, Мойсей, Аарон, Самуiл.
Проте слiд сказати, що Микола Шишман i син його Давид, який пiсля смертi батька заступив його мiсце, не зробили того, що могли й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарii Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з’еднати сили, щоб бити вiйсько iмператора Іоанна Цимiсхiя у долинi за Родопами, бiля Аркадiополя й Адрiанополя. Вони не пiшли на помiч Святославу, не вдарили в спину Цимiсхiю, домовитi, багатi комiтопули у цей важкий, вирiшальний для Русi й Болгарii час сидiли в своiх городах i областях, ждали, хто ж переможе – Цимiсхiй чи Святослав, – i навiть тодi, коли перемiг Святослав, не пiшли до нього, вичiкували, коли руськi воi залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в своi руки всю Болгарiю.
Це була велика помилка комiтопулiв Шишманiв, велике нещастя для Болгарii, наслiдки якого виявились набагато пiзнiше – через сотню лiт. А тодi сталось так, що, коли руський князь Святослав пiшов, уклавши мир з ромеями, за Дунай i коли Шишмани кинулись визволяти й з’еднувати Болгарiю, робити це було вже пiзно – вся Схiдна Болгарiя з ii рiками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заходi.
Микола Шишман i сини його мужньо боролись з Вiзантiею, всi останнi, найтяжчi, роки життя старого Шишмана минули на конi, вiн визволяв новi й новi городи, у древнiх болгарських харатiях[34 – Xаратiя – пергамент з шкiри.] написано, що вiн i помер, сидячи на конi.
Проте старого Шишмана, а деякий час i його синiв губило намагання триматись осторонь бурхливих подiй, якi вiдбувалися в Схiднiй Болгарii, вони не розумiли, що там i тiльки там – над Дунаем i Руським морем, на широких долинах i над рiками – вирiшуеться й буде вирiшена доля Болгарii, вони прагнули безкровноi борнi, а за це й довелося розплачуватись рiками кровi.
І ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Вiзантiею наближалась. Імператор Іоанн Цимiсхiй, уклавши мир з князем Святославом i пообiцявши звiльнити Схiдну Болгарiю, не додержав та й не думав додержувати свого слова – його акрити стоять над Дунаем i в долинi, йдуть i йдуть у гори.
Пiсля смертi Цимiсхiя те ж саме робить проедр Василь, що править Вiзантiею вiд iменi молодих iмператорiв Василя й Костянтина, – вiн оголошуе саму справжню вiйну болгарам, посилае легiони проти Шишманiв.
Що ж робить i що мае робити Давид Шишман? Вся Схiдна Болгарiя захоплена ромеями, руськi воi пiшли за Дунай, а iхнiй князь Святослав, кажуть, убитий на Хортицi, Захiдна Болгарiя лишаеться вiч-на-вiч з своiм ворогом Вiзантiею.
І, шукаючи собi помочi й спiльникiв, Давид посилае послiв у Кведлiнбург до нiмецького iмператора Оттона І, який обiцяе допомогти Давиду, але нiколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, – муж вiзантiйськоi принцеси Феофано думае про iнтереси не Болгарii, а Вiзантii.
У цей же час Давид приймае послiв вiд Папи Римського Бенедикта, що, виявляеться, багато чув i знае про кровопролитну вiйну в Болгарii, обiцяе допомогу в боротьбi з Вiзантiею. Давид, звичайно, вiрить у це, бо немае в свiтi ворогiв лютiших, нiж ромейськi iмператори з патрiархами й Римський Папа. Папа посилае Давиду на знак своеi прихильностi корону з священного города Рима.
Проти римськоi корони пролунав один тiльки голос – патрiарха Дамiана, який, проклятий константинополь ським патрiархом, пiсля Доростольськоi битви тiкае в Захiдну Болгарiю до Шишманiв i разом з ними переiжджае з столицi до столицi. Але це дуже несмiливий голос – патрiарх Дамiан доживае вже останнi днi на свiтi.
Втiм, корона так i не знадобилась Давиду Шишману – якщо Папа Римський дiе хрестом, то Вiзантiя дiе мечем: пiд городом Сера ромеi вбивають у бою Давида, Мойсей падае мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, – у Захiднiй Болгарii залишаються два сини старого Шишмана: Самуiл, що сидить у Воденi, та ще Аарон, що править у Средцi.
Кесаревича Романа привели до комiта Самуiла босого, бо вiн розбив своi черевики в далекiй дорозi, з непокритою головою, у чорнiй вiд пороху сорочцi й таких самих ногавицях.
– Що це? Кого ти привiз, воеводо Петре? – звернувся Самуiл до бородатого воiна, що супроводжував Романа.
– Вартуючи на схилах Родопiв, ми побачили загiн, що iхав вiд Аркадiополя в клiсури, довго стежили за ним, оточили. На чолi цього загону, виявилось, iхав колишнiй кесар Болгарii Борис, вiн пiдняв проти нас меч, i ми його вбили.
– Ти зробив справедливо, воеводо Петре, – дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмiе переступити межi Болгарii. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це?
– Брат Бориса – Роман, – вiдповiв воевода Петро. – Вони iхали разом.
– Ха-ха-ха! – засмiявся Самуiл. – Отже, ромеi посилали сюди двох кесарiв разом.
– Нi! – подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки, придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарii, а пiзнiше в Константинополi.
– Нi? – далi смiявся Самуiл. – Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Іди, Петре, – звернувся вiн до воеводи, – ти, либонь, дуже стомився?
– Так, комiте, дорога була далека. Моi воi стоять пiд дверима.