– Добре!
І воевода Петро вийшов. Самуiл встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини.
– Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? – обернувся до нього й запитав Самуiл.
Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись?
– Недавно проедр Василь велiв Борисовi iхати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата…
– Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря?
– Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави.
– Хитро дiе Вiзантiя, – засмiявся Самуiл. – Як i завжди, загрiбае жар чужими руками. А ти? Чого ти iхав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем?
Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль.
– Я – кесар?! – пролунало в палатi. – Слухай, комiте Самуiле, ти жартуеш, бо знаеш – я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарii…
– Нi, я не жартую i не знаю, чому ти iхав з братом. Менi здавалось, що, коли загибае один кесар, корону одягае його брат.
Роман крикнув:
– Я говорю правду, як перед Богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарii, бо я не людина, Іоанн Цимiсхiй забрав у мене все, все…
– Ти про що говориш?
Роман подивився на Самуiла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть.
– Вiн оскопив мене, – сказав Роман, обхопивши голову руками.
Комiт Самуiл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина.
– Романе! – голосно покликав вiн його.
Той пiдняв голову, й Самуiл побачив на очах його сльози.
– Слухай, Романе! – звернувся вiн. – А ти служитимеш менi?
Роман здригнувся, пiдняв голову. Невже й оцей комiтопул вважае, що вiн не людина, невже вiн хоче зробити його – сина кесаря – своiм рабом?
– Служити тобi? Не знаю, комiте Самуiле, як би я мiг служити тобi.
– Ти мене, мабуть, не зрозумiв, а може, i я не так висловився, Романе, – промовив Самуiл. – Чи хочеш ти разом зi мною служити болгарам?
– Болгарам? – одразу ж вiдповiв Роман. – Згоден.
– Ти й служитимеш iм… Я призначаю тебе головним начальником свого вiйська, що стоiть у Скоп’i, на Вардарi.
– Спасибi, комiте, за честь i довiру, – тихо промовив вiн. – Я згоден служити тобi й болгарам. Вiр менi, зроблю все, щоб помститись ромеям.
2
Меч i щит князя Святослава! Прийнявши iх з рук воiв, якi вцiлiли пiсля бою на Хортицi, князь Ярополк сам однiс батькiвську зброю на Гору, велiв почепити на стiнi в Золотiй палатi. Там вона й висiла на свiжих грабових кiлочках – поряд з шоломами й топорами перших князiв киiвських Кия й Щека, поряд iз щитом Олега, погнутими й пощербленими доспiхами князя Ігоря.
Меч i щит князя Святослава! Прийнявши iх з рук воiв, князь Ярополк дав роту берегти мир i тишу в рiднiй землi, боротись з ворогами, не шкодувати нi сил своiх, нi життя!
Проте, даючи цю роту й пiзнiше, коли меч i щит висiли вже в Золотiй палатi, князь Ярополк думав iншу, свою думу.
Це почалось давно, либонь, ще з дитячих лiт, коли пiсля смертi матерi Предслави його взяла в свiй терем, виховувала княгиня Ольга.
Ярополк рiс у розкошах, достатках, баба княгиня оточила його турботами й любов’ю, сама християнка, потай вiд отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володiти зброею, призначила йому вуя[35 – Вуй, уй – наставник, пестун.] – воеводу Блюда.
Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда вуем Ярополка. Блюд служив у його дружинi, ходив з князем на хозар, але не виявляв у походi нi кмiтливостi, нi звитяги, а, навпаки, пас усюди заднiх; з-пiд Саркела Святослав послав Блюда до Киева, назвав воеводою Гори.
А Блюду тiльки цього й треба було – як воевода Гори вiн поставив там свiй терем, як потайний християнин був вхожий до княгинi Ольги, хитрий i тонкий на словi, увiйшов iй у довiру, став уем Ярополка.
Князь Святослав дiзнався пiзнiше про це, але не став перечити матерi – володiти зброею може навчити княжича Ярополка не тiльки воевода, а й кожен гридень, адже i вуем улюбленого свого сина Володимира вiн зробив не когось, а дружинника Добриню… Прийде час, думав вiн, i кожен з його синiв – чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, – ставши князем, мусить сам показати свiй хист, силу. Князь Святослав надiявся на всiх своiх трьох синiв; виiжджаючи на останню брань з ромеями, вiн посадив на столi в Киевi Ярополка, в землi Деревськiй – Олега, а Володимира послав у Новгород.
Слiд сказати, що Святослав так робив не з власноi волi – Володимир був його першим, старшим сином i по закону й покону мусив посiсти стiл у Киевi, але ж Ярополк i Олег були дiтьми князiвни Предслави, а Володимир сином рабинi – не Святослав, а Гора не захотiла мати князем Володимира, тим-то й послав вiн його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Киевi ж сiв Ярополк.
Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичевi Ярополку – високий i ставний, свiтлий з лиця i з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на словi, стриманий, розважливий – дуже гарний був княжич Ярополк.
Але, як це iнодi бувае, мав вiн хижу душу, ненависть i помста нездоланно й завжди палили його серце, у своiх дiях не зупинявся Ярополк нi перед чим, навiть облудою й лжею.
Так було, коли Святослав воював у Болгарii й на Дунаi. Тодi кожен з синiв сидiв i правив у своiй землi, але живий був батько, вiн управляв Руссю, його слухались, йому пiдкорялись сини, а так само й Ярополк.
Коли до Киева дiйшла вiсть, що князь Святослав загинув у порогах, Олег i Володимир кiлька разiв посилали один до одного гонцiв. Правди нiде дiти, iм обом не до душi були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк i вся киiвська Гора, що волiли бiльше загарбати, пiдкорити Деревську землю й Новгород.
Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись мiж собою, дали Ярополку роту по покону на зброi, обiцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили вiд земель уроки. І Ярополк, сiдаючи на стiл як князь Русi, присягся Христом, що блюстиме закон i покон отцiв, стерегтиме землi, матиме дружбу й приязненство со братами.
Але ж Ярополк не додержав своеi присяги, заздрiсть краяла його серце, вiн не мiг стерпiти, що не сам, а ще два брати – з них один син рабинi – управляють землями.
Незабаром пiсля смертi батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, – тихий, дуже несмiливий князь сидiв у своiй глухiй, пiснiй, болотянiй землi в городi Іскоростенi, справно посилав у Киiв дань, давав воiв, виконував усi уроки.
Та Ярополку цього було мало. Власне, дiяв тепер не вiн, – i за княгинi Ольги, i в час Святослава боярство й воеводство, мужi й ст?рцi Гори зiбрали в своiх руках великi добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землi, лiси, рiки; iм уже мало було города Киева й Полянськоi землi, вони хотiли, щоб князь, а також i вони мали дань i в iнших землях.
– Доколи будемо, княже, брати малу дань iз землi Деревськоi… Пошли, княже, в Іскоростень дружину, нехай Олег дасть бiльшу дань.
Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю воеводу, сина Свенелда Люта, який став бити в ii лiсах звiра, знiмати бортi, накладати на городи й весi свою воеводську дань.
Покарати Люта виiхав з дружиною сам князь Олег – на цей раз тихий князь був роздратований i рiшучий, – наздогнавши Люта, вiн убив його, а дружину прогнав за межi землi своеi.
Гора загомонiла, i не тому, що любила Люта, нi, бояри й воеводи ненавидiли цього нащадка свiонiв[36 – Свiони – шведи.], але гомонiли, бо хотiли бути хазяiнами всiх земель, а деревляни вбили воеводу, деревський князь вийняв меч проти Гори.
Князевi Ярополку треба було б пригадати дiда свого Ігоря, який ходив у Деревську землю по дань i там загинув… Але вiн забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кiньми затоптала в сутичцi князя Олега.
Невдовзi туди прибувае Ярополк. Вiн схиляе колiна перед тiлом брата, гiрко плаче й бiдкаеться, – за що його вбили.
Що сльози?! Хто iм повiрить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.
Ранньоi весни, тiльки затужавiв Соляний шлях[37 – Соляний шлях – давнiй шлях з Киева до Криму.], у полi за Днiпром з’явився невеликий загiн печенiгiв: деякi – на конях, частина – в кибитках. Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по iхньому слiду, наздогнала, готувалась прийняти бiй. Печенiги зовсiм не збирались битись. Вони зупинили кибитки й конi, ждали на високiй могилi, коли наблизиться сторожа, а тодi послали наперед своiх кликунiв, якi й сказали, що це iде в Киiв на поклiн до князя Ярополка каган орди Ілдея.