На поклiн до князя Ярополка? Руськi люди досi не чули, щоб кагани iздили на поклiн до iхнiх князiв, старi, бувалi воi говорили: «Стережись хозарина на Ітилi-рiцi, ромея – над морем Руським, а печенiга – скрiзь у дикому полi»; не знали вони й на цей раз, як бути з печенiгами, через що велiли загону стати на мiсцi й ждати, самi ж оточили його, а до Киева послали гонцiв, якi б дiзнались, що i як iм робити.
Меч i щит князя Святослава! Ярополк почув про печенiзького кагана Ілдею, стоячи в Золотiй палатi пiд зброею свого батька, i здавалося, цi мертвi, холоднi речi говорили, кричали, велiли, аби вiн не говорив з ворогами, якi пролили кров його батька.
Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Ілдеею, вiн прийняв його в Золотiй палатi, де висiли батькiвський меч i щит.
У високих, шитих iз цапиноi шкiри чоботях-вивертнях, у короткому каптанi, пiдперезаний поясом iз золотим набором i кривою шаблею бiля пояса, чорний вiд степових вiтрiв, з кружальцем чорного волосся на поголенiй головi, гостроносий, з лукавими швидкими очима каган Ілдея стояв перед князем Ярополком i через толковина говорив:
– Ми приiхали, щоб дiзнатись про здоров’я великого князя, усiх воевод i бояр руських…
– Дякуемо, кагане! А як тобi iхалось у полi i як здоров’я твое й iнших каганiв?
– Спасибi, княже! І я, i всi iншi кагани почувають себе добре, посилають тобi дари.
Кiлька здоровенних печенiгiв, що прийшли разом з Ілдеею, розвернули мiхи й поклали перед князем дари – сувоi фофудii[38 – Фофудiя – схiдна тканина.] з срiбними узорами, клепану з сiчених кiлець байдану[39 – Байдана – кольчуга.], криву шаблю в золотому окладi.
– За дари дякуемо й даемо своi.
Гриднi принесли й подали кагану зробленi роднянськими майстрами позолоченi меч, щит i кольчугу.
– Твоi дари дуже щедрi, – говорив каган, i обличчя його аж сяяло вiд задоволення. – Краще срiбло, нiж мiдь, краще золото, нiж срiбло, краще мир i любов, анiж вiйна. З тим мене й прислали кагани, велiли сказати: нашi печенiзькi орди багато воювали з твоiми отцями й проливали руську й свою кров. Моi орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир i любов з Киевом. Хочемо вiрно тобi служити.
Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.
Коли б князь Ярополк був далекоглядний i стежив за межами Русi, вiн знав би й розумiв, що печенiзький каган прибув до Киева, бо зi сходу на простори мiж Ітилем-рiкою й пониззям Днiпра, де печенiги досi почували себе повними хазяiнами, насувають орди половецькi, слiдом за ними йдуть кимаки, огузи[40 – Половцi, кимаки, огузи – орди, що вийшли в кiнцi X столiття з глибин Азii.], о, коли б Ярополк це знав, вiн би говорив з Ілдеею iнакше, змусив би ударити на половцiв, попередив багато кровi, яка пiзнiше була пролита на Русi.
Не знав, звичайно, князь Ярополк i того, що каган Ілдея зовсiм недавно зустрiвся в порогах з василiками iмператорiв Василя й Костянтина, якi дали йому золото, аби вiн уклав мир з Ярополком i щоб орди його йшли на захiд до Днiстра, щоб там, коли буде надоба, з’еднатись з легiонами ромеiв i бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, вiн чув пiдлесливi слова Ілдеi:
– Весь свiт славить тебе, княже Ярополче, печенiзькi кагани пропонують тобi мир i любов, вони не будуть бiльше заважати руським купцям у полi, пiдуть до Днiстра, хочуть сiсти на землi.
І князь Ярополк вiдповiв:
– Я беру мир i любов з вашими племенами, а на знак нашоi дружби дам городи й волостi над Днiстром, де живуть тиверцi й угличi.
Так князь Ярополк заради слави своеi укладав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнноi фофудii, iржаву байдану й отруену шаблю вiддав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i угличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзькоi любовi й зради людям своiм.
Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами, ще каган Ілдея не покинув Киева, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi.
Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Киевi, каган Ілдея мчав з своею дружиною в дикому полi, до Киева ж iхали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги.
3
Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi у маi-розмаi вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй – справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.
На хеландiях приiхали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв ромеiв Василя й Костянтина, що хотiли говорити з киiвським князем.
О, коли б то були живi княгиня Ольга й син ii Святослав! Вони знали, що гречини – льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантii з’явились у Киевi.
Сли iмператорiв – славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папiiв Великого палацу Лев, епископ з Солунi Никодим та купець Феодор, – тiльки iх завели до Золотоi палати, почали:
– Божою милостю, вiд василевсiв Римськоi iмперii Василя i Костянтина ми, василiки, б’емо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти.
Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились воеводам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги iх пiднесли ближче дари iмператорiв.
Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити[41 – Гексамит – оксамит.], сувоi найтоншого венецiйського алтабасу[42 – Алтабас – атлас.], бархати з Флоренцii, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси[43 – Вiнiси – гранати.], жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя.[44 – Узороччя – прикраси.]
– За дари дякуемо, – вiдповiв князь Ярополк, – а iмператорам ромеiв зичимо здоров’я, довгих лiт життя, щастя.
А потiм василiки почали розмову – тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну.
– Імператори ромеiв стверджують мир i любов мiж Вiзантiею i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Олександром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Іоанном Цимiсхiем.
– Ми – руськi люди, – вiдповiв на це Ярополк, – такожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами ромеiв князi нашi, – вiчна iм пам’ять. – Ігор, Ольга i отець мiй – великий князь киiвський Святослав.
– Імператори ромеiв не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, – продовжили василiки, – а бажають iх змiцнити, помножити.
У Золотiй палатi почувся шепiт воевод i бояр, – вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями ромеiв доспiхи князя Ігоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлiе в пiсках над Руським морем, над Дунаем, у Болгарii! О руськi люди, рiдна земля, чи чуете ви нинi ромеiв?!
: Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв…
І утверждаеться, множиться мир з Вiзантiею – купцям грецьким дозволяеться торгувати не тiльки в Киевi, а в усiх городах Русi, киiвський князь дасть iмператорам военну помiч, аще виникне в цьому потреба…
Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиняе василiкiв, що старанно записують ряд[45 – Ряд – умова, договiр.] на харатiях.
– А коли буде надоба, – каже вiн, – iмператори ромеiв мусять допомогти й Киеву, дати воiв з хеландiями, грецький вогонь.[46 – Грецький вогонь – запалювальна рiдина.]
Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройно допомагала Вiзантii, киiвськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в ромеiв.
Проте василiки посмiхаються й записують до харатii те, що просить князь Ярополк. А далi говорить василiк епископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську епархiю на Русi, встановлену ще патрiархом Фотiем.