Ярополк вагаеться – християнин, оточений боярами, воеводами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, – християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотiем Киiвську епархiю.
Та вiн знае, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди киiвських князiв, через що князь Ігор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю.
Ярополк знае й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людiе ii моляться богам старим, дерев’яним i не приймуть християнства.
– Я не знаю про епархiю Фотiя, – хитро каже Ярополк, але одразу ж додае, що на Русi е чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволяе грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, – а це вже зрада Русi, князь Ярополк ламае слово батькiв, вiдкривае дверi до Русi найлютiшому вороговi.
Так говорить князь Ярополк з василiками ромеiв у Золотiй палатi, пiсля чого запрошуе iх на обiд у страв ницю.
І саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори ромеiв бажали б закрiпити мир i дружбу з киiвським князем його шлюбом з жоною царськоi кровi, що царiвна ця нинi гостюе в Херсонесi i скоро може бути в Киевi.
Князь Ярополк, сп’янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислюеться, згадуе розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга iздила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?!
– Я зустрiну й з честю прийму в Киевi царiвну, – каже василiкам князь Ярополк.
А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однiеi зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя якоi ховалось пiд темним покривалом.
На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайноi краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум’янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi.
«О Боже, – подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлiею, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, – де народилась i як потрапила до Киева ця красота незрiвнянна?»
Вiн запрошуе Юлiю до Золотоi палати й довго розмовляе там з нею, пiзнiше вона йде в княжi покоi, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збираеться пир, на якому Ярополк дае великi дари василiкам iмператорiв, пiднiмае за здоров’я царiвни келих з медом.
Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п’е, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, думае важку чорну думу.
Так минае кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлiею i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною.
Однiеi ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра.
І раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонноi глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали…
Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях[47 – Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi е в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашоi ери).] справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на таемниче небо.
Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi.
– О Юлiе! – говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Киiв. – Ти чуеш звуки бил – це моi сторожi вiтають нашу любов, ти чуеш голоси Гори – це все людiе славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, – це сам Бог вкривае нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, – це знамено для всiеi Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов!
В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула своi оздоби, ii руки простяглися до Ярополка.
4
Княгиня Юлiя дуже швидко призвичаiлась до Гори, терема княжого. Це було не дивно – у Киевi в той час жило чимало ромеiв, що приiхали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожноi весни на Почайнi зупинялись хеландii купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали своi двори.
Так було не тiльки з ромеями – Киiв добре знав тодi свiонiв, що вiльно iздили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Киевi; над Почайною цiлий кiнець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв.
Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя – могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й воеводськими жонами, та вони й самi одна поперед другоi намагались побувати в теремi новоi княгинi.
А вже боярськi й воеводськi жони! У них тепер тiльки й було розмови:
– Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одягаеться як! А ходить! А говорить!
І вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлii тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя.
За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, – важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен iздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.
Особливо ж багато християн з’явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, – купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Іскусев, Вуефаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики, церковнi сосуди.
Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй установив епархiю руську, в Киевi з’явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарii сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ii онукiв, священиками в перших киiвських церквах.
Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Киевi, анiж грецьких, – вони розмовляли слов’янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цiею ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях.
Мало було християн лише серед воевод i тисяцьких, i то не дивно – невпинно борючись з ромеями й Вiзантiею, вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воевод деякi, як-то Вовчий Хвiст, Слуда, потай ходили до церкви над Почайною.
Коли ж на Горi з’явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Киева й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь, про богоспасенну Вiзантiю.
Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав iм або ж мовчав. Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити епархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори ромеiв, бо вiн же був нинi родичем iхнiм, мав прияти, як i вони, славу.