Володимир – Семен Скляренко

Через це кесар, переiжджаючи ночами вiд града до града i вiд села до села, розшукував старих боiлiв, кметiв i боляр, просив у них помочi, радився, як йому бути?

Кметi й боляри у розмовах з Борисом охоче пiдтримували його, але коли доходило до дiла й коли кесар просив дати помiч – грошi, а найпаче людей, – назбирали iх сотню, обiцяли ще прислати пiзнiше.

Так i наближався кесар до Родопiв – з сотнею переодягнутих легiонерiв та молодих боляр; вiн гнiвався на проедра Василя, що дав йому не легiон закованих у броню воiнiв, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, – допомогти той не може, а думае, либонь, сам про корону кесаря, – вiн лютував, що не може надiти на голову корону болгарських каганiв, а скрадаеться в Болгарii як злодiй.

Кесар Борис надiявся, що коли промине клiсури[31 – Клiсури – гiрськi проходи.] в Родопах, наблизиться до древньоi Преслави, то там його зустрiнуть боляри, якi оточували його в Золотiй палатi преславського палацу, там вiн збере воiв, пiде з ними проти Шишманiв.

Якось уранцi, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вiвчарських катунах[32 – Катун – хижа чабана.] на одному з перевалiв, прокинувся на свiтаннi i хотiв продовжувати путь, вiн побачив багатьох болгар – засмаглих вiд сонця й вiтрiв, в убогому одязi, iз звiрячими шкурами на плечах.

«Либонь, вiвчарi», – подумав кесар Борис, позираючи, як цi люди, збившись купками попiд кущами, стоять i пильнують за ними.

– Дружино! – крикнув кесар Борис, накидаючи на плечi чорне корзно й готуючись стрибнути в сiдло. – Ми iдемо далi на Преславу…

Сiсти на коня кесар не змiг, нiхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились пiд кущами, рушили вперед, розгортались пiвколом.

– Хто ви? – заволав Борис.

– Ми – болгари, – вiдповiв бородатий сивий чоловiк, бiля пояса якого кесар помiтив довгий меч.

– То добре, – сказав кесар Борис, який зрадiв, побачивши тут, у горах, так багато болгар. – Тодi слухайте! Я – син покiйного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, i також був вашим кесарем… Царство мi[33 – Царство мi – царство мое (болг.).], – натхненно заволав вiн, – рiдна земле, я повертаюсь до тебе!

Суворi й замисленi були обличчя в людей, що зустрiли колишнього кесаря.

– Ти сказав правду, – промовив бородатий болгарин, – у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав i сина Петра, але онука його Бориса ми не знаемо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеiв.

– Як смiеш ти, раб, так говорити зi мною – кесарем Болгарii?

Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.

– Не сам я говорю, так говорить уся Болгарiя, земля i люди… Геть, гречине!

Борис вихопив меч.

– Дружино! – пролунав його сухий, хрипкий голос.

Та що це? Озирнувшись, вiн побачив, що легiонери схоплюються на коней i вдають спини, а болярськi синки чимдужче кидаються мiж скель i кущiв.

Меч затремтiв у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловiка – вiн вцiлив кесаревi просто в череп.

Люди, якi зустрiли кесарiв-утiкачiв на перевалах Родопiв, були зовсiм не вiвчарями, а воями. Залишивши мертве тiло Бориса на поживу воронам i взявши з собою Романа, вони попрямували стежками мiж скель i кущiв до ущелини, де паслися iхнi конi, осiдлали iх i рушили в гори.

Через тиждень воi опинились у Воденi – фортецi, що притаiлась на крутiй скелi над бурхливим потоком серед гiр i долин, – це була нова столиця Болгарii.

У Воденi сидiв тодi Самуiл – наймолодший син комiта Миколи Шишмана, який у грiзнi часи, коли над Дунаем, у Родопах, а потiм i на долинi йшла запекла боротьба мiж Іоанном Цимiсхiем i князем Святославом i коли болгарськi кесарi Петро й син його Борис запродались iмператорам, у грiзний той час комiт Шишман оголосив вiльною Захiдну Болгарiю, а себе – ворогом Вiзантii. Батька пiдтримали й комiтопули, чотири його сини – Давид, Мойсей, Аарон, Самуiл.

Проте слiд сказати, що Микола Шишман i син його Давид, який пiсля смертi батька заступив його мiсце, не зробили того, що могли й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарii Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з’еднати сили, щоб бити вiйсько iмператора Іоанна Цимiсхiя у долинi за Родопами, бiля Аркадiополя й Адрiанополя. Вони не пiшли на помiч Святославу, не вдарили в спину Цимiсхiю, домовитi, багатi комiтопули у цей важкий, вирiшальний для Русi й Болгарii час сидiли в своiх городах i областях, ждали, хто ж переможе – Цимiсхiй чи Святослав, – i навiть тодi, коли перемiг Святослав, не пiшли до нього, вичiкували, коли руськi воi залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в своi руки всю Болгарiю.

Це була велика помилка комiтопулiв Шишманiв, велике нещастя для Болгарii, наслiдки якого виявились набагато пiзнiше – через сотню лiт. А тодi сталось так, що, коли руський князь Святослав пiшов, уклавши мир з ромеями, за Дунай i коли Шишмани кинулись визволяти й з’еднувати Болгарiю, робити це було вже пiзно – вся Схiдна Болгарiя з ii рiками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заходi.

Микола Шишман i сини його мужньо боролись з Вiзантiею, всi останнi, найтяжчi, роки життя старого Шишмана минули на конi, вiн визволяв новi й новi городи, у древнiх болгарських харатiях[34 – Xаратiя – пергамент з шкiри.] написано, що вiн i помер, сидячи на конi.

Проте старого Шишмана, а деякий час i його синiв губило намагання триматись осторонь бурхливих подiй, якi вiдбувалися в Схiднiй Болгарii, вони не розумiли, що там i тiльки там – над Дунаем i Руським морем, на широких долинах i над рiками – вирiшуеться й буде вирiшена доля Болгарii, вони прагнули безкровноi борнi, а за це й довелося розплачуватись рiками кровi.

І ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Вiзантiею наближалась. Імператор Іоанн Цимiсхiй, уклавши мир з князем Святославом i пообiцявши звiльнити Схiдну Болгарiю, не додержав та й не думав додержувати свого слова – його акрити стоять над Дунаем i в долинi, йдуть i йдуть у гори.

Пiсля смертi Цимiсхiя те ж саме робить проедр Василь, що править Вiзантiею вiд iменi молодих iмператорiв Василя й Костянтина, – вiн оголошуе саму справжню вiйну болгарам, посилае легiони проти Шишманiв.

Що ж робить i що мае робити Давид Шишман? Вся Схiдна Болгарiя захоплена ромеями, руськi воi пiшли за Дунай, а iхнiй князь Святослав, кажуть, убитий на Хортицi, Захiдна Болгарiя лишаеться вiч-на-вiч з своiм ворогом Вiзантiею.

І, шукаючи собi помочi й спiльникiв, Давид посилае послiв у Кведлiнбург до нiмецького iмператора Оттона І, який обiцяе допомогти Давиду, але нiколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, – муж вiзантiйськоi принцеси Феофано думае про iнтереси не Болгарii, а Вiзантii.

У цей же час Давид приймае послiв вiд Папи Римського Бенедикта, що, виявляеться, багато чув i знае про кровопролитну вiйну в Болгарii, обiцяе допомогу в боротьбi з Вiзантiею. Давид, звичайно, вiрить у це, бо немае в свiтi ворогiв лютiших, нiж ромейськi iмператори з патрiархами й Римський Папа. Папа посилае Давиду на знак своеi прихильностi корону з священного города Рима.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: