Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Киева приiхала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя iхали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло.
Проте вiн розумiв iмператорiв – iм, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi – вiн у Киевi, а ще один – Володимир – у Новгородi.
На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову – одверту й сувору. Вона приiхала до Киева дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, – такою ii полюбив Ярополк. За короткий час на Горi Юлiя змiнилась – втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились ii груди, стан, стегна, – Киiв i Гора пiшли на користь Юлii, вона розцвiла, як дивна квiтка.
Одно турбувало князя Ярополка: минав мiсяць за мiсяцем, Ярополк, думаючи про майбутне, хотiв мати сина царськоi кровi, а Юлiя не признавалась, не говорила, що збираеться стати матiр’ю.
– Ти – справдi великий князь, – почала розмову Юлiя, – у Константинополi я уявляла тебе красивим, нiжним, милим, а ти виявився набагато кращим, нiж я думала.
Поклавши руки на ii плечi, вiн дивився в саму глибину темних грецьких очей.
– Чим же я кращий? Скажи, Юлiе!
– Ти не тiльки красивий, нiжний, милий, а й смiливий, дужий, несхитний, у тебе е надiйна пiдпора – воеводи твоi й бояри, мужi, дружина. Киiв – це маленький Константинополь, ти також схожий на iмператорiв.
– Чому тiльки схожий?
Юлiя, напевне, давно готувалась до цiеi розмови i тепер не поспiшала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити.
– У Вiзантii е один тiльки iмператор, вiн – заступник Бога на землi i единий господар, василевс всiеi iмперii.
Юлiя вцiлила в саме серце Ярополка – порiвняння з iмператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до Бога, вiн не е господарем всiеi Руськоi землi.
– У Константинополi, – вiдповiв на це Ярополк, i Юлiя побачила, як його обличчя враз стало злим i хижим, – нинi е два iмператори – Василь i Костянтин, на Русi е два князi…
Вона зрозумiла, що почала небезпечну гру, але не вiдступала.
– У Константинополi нинi, – з посмiшкою сказала Юлiя, – справдi е два iмператори, але вони сидять у однiй Золотiй палатi, iмперiею править тiльки Василь, а до того ж вони обидва порфiророднi.
Ярополк посмiхнувся, зрозумiвши натяк Юлii.
– Так, – згодився вiн, – князь новгородський Володимир – мiй брат, але ми сини не однiеi матерi, мене народила угорська князiвна Предслава, вiн – син рабинi.
– А хiба син рабинi може бути князем? – запитала Юлiя.
– Батько мiй Святослав поставив мене князем у Киевi, брата Олега в землi Деревськiй, Володимира ж – у Новгородi, але зараз уже Олега немае, нас лишилось двое – я та син рабинi Володимир.
– Доки ж ти терпiтимеш у землi Руськiй ще одного князя, сина рабинi? І чи не боiшся ти, що цей… твiй брат з’еднаеться з якоюсь iншою iмперiею, пiде проти тебе?
Ярополк розумiе, на що натякае Юлiя. Вiд Новгорода справдi близько до Свеарiке, не так далеко й до Нiмеччини, – а вже вони радо допоможуть Володимиру.
– А Вiзантiя менi допоможе? – запитав Ярополк у Юлii.
Довга хвилина мовчання. Юлiя думае – майбутне висить на лезi меча.
– Імператори ромеiв тобi допоможуть.
На Ярополка дивляться очi, що нагадують очi Богородицi на вiзантiйськiй iконi.
5
Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, пiдперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзi змiнюючись, цi люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену срiблом корсту[48 – Корста – труна.], позад них у закритому вiзку, запряженому четвiркою коней, iхало два священнослужителi – епископ Лев i священик Рейнберн; час вiд часу вони визирали у вiконце вiзка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець[49 – Гостинець – шлях.], там же у вiзку iли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далi за вiзком гарцювало на баских конях десяткiв зо два озброених вершникiв.
Так вони дiстались до города Киева з Щекавицi, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.
Дiзнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв iх у Золотiй палатi, вислухав.
– Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, вiд папи Бенедикта, побувавши в iмператора Оттона, а пiзнiше – польського князя Мешка. І папа Бенедикт, i iмператор Оттон, i князь Мешко велiли тобi кланятись, княже Ярополче.
– Спасибi Папi Римському, що пам’ятае про нас, дяка iмператору Оттону й князевi Мешковi, – вiдповiв на це князь Ярополк. – Будете в них, передавайте й iм мiй уклiн. Що ж привело вас, святi отцi, в нашу землю?
– Як слуги Господа, дбаемо не токмо про свою паству, думаемо про людей, всюди сущих. Уже вiра католицька просвiтила всю Нiмецьку iмперiю, твоi сусiди – поляки, княже Ярополче, – також мають епископiв вiд папи. Бажали б ми й приiхали з тим, щоб просвiтити i Русь, привезли з собою нетлiннi мощi Климента Римського, священнi книги.
Князь Ярополк вiдповiв на це:
– Я християнин.
Єпископ Лев i священик Рейнберн здивованi й стурбованi.
– Невже князь прийняв цю вiру вiд константинопольських патрiархiв?
– Нi, я прийняв ii вiд болгарських священикiв.
– На болгарських священиках немае благодатi Божоi, вони суть самi собою поставленi, навiть патрiарха свого нинi не мають.
– Я прийняв вiд них не церкву, а вiру, множество людей Русi молиться рiзним i кожному любим богам.
– Але ж iстинна, християнська вiра мусить нарештi прийти на Русь, вона нинi обiймае весь свiт.
Ярополк довго думав.
– Думаю, вiра християнська прийде на Русь, – повiльно сказав вiн. – Сам того хочу, проте зараз не можу дати ii всiм своiм людям. На все свiй час…
– Княже Ярополче, – заволали священики. – Але коли прийде цей час, ти вiзьмеш ii вiд нас. Папа Римський благословить людей руських i дасть iм церкву, iмператор нiмецький i князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями киiвських князiв.
Ярополк розумiв, чому цi священики з’явились у Киевi, – отже, не тiльки вiра, а й зброя була в iхнiх руках.
– Святi отцi, – вiдповiв вiн, – про вiру мушу думати не токмо сам, а й з усiма людьми своiми. Скажуть люди й дружина – сам пошлю слiв до папи й iмператора. Але хiба рiзна вiра заважае нам днесь бути друзями? Передайте мiй уклiн папi, iмператору, князевi!
6
І тодi Ярополку здалося, що вiн досягнув того, про що тiльки мрiяли, чого домагались, за що платили великою кров’ю батьки його й дiди… Вони бились i кiстьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зi сходу, – вiн, Ярополк, зумiв укласти мир з каганом Ілдеею й всiма печенiзькими племенами; вони сотнi лiт боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським i над Дунаем, – вiн, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самi ромеi прибули до нього в Киiв i уклали з ним мир i дружбу; вiки вони з острахом позирали на захiд, боячись полякiв, нiмцiв, Римського Папи, – ось сли нiмецького iмператора Оттона й епископ Папи Римського сидять у нього в Киевi, захоче князь Ярополк – Русь навiки побратаеться з Вiзантiею, зрадить Вiзантiя – разом з нiмецьким iмператором вiн покарае ромеiв…
«А коли, – думав Ярополк, – сли нiмецького iмператора й епископ Римського Папи поiдуть з Киева до Новгорода i коли Володимир укладе любов i дружбу з ними?»
– Не можемо ми терпiти, аби в землi Руськiй, у городi Новгородi, був ще один князь, – каже Ярополк на свiтаннi в Золотiй палатi. – Кличу Володимира до Киева, нехай у Новгородi буде тiльки посадник!
– Добре робиш, княже! – кричать бояри й мужi. – Ми тобi пiдпора в цьому.
Брань?! Хто знае, князь Ярополк думае, що, може, вiн уникне бранi, Володимир побоiться, приiде до Киева, а вже тут його покарае, знищить Гора.
– Посилай гонцiв у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Киева!..
Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Руськоi землi, вiн почув би багато такого, про що не гадав i не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить.
Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд i ще багато бояр, Вовчий Хвiст i ще багато воевод i тисяцьких.