Володимир – Семен Скляренко

Проти римськоi корони пролунав один тiльки голос – патрiарха Дамiана, який, проклятий константинополь ським патрiархом, пiсля Доростольськоi битви тiкае в Захiдну Болгарiю до Шишманiв i разом з ними переiжджае з столицi до столицi. Але це дуже несмiливий голос – патрiарх Дамiан доживае вже останнi днi на свiтi.

Втiм, корона так i не знадобилась Давиду Шишману – якщо Папа Римський дiе хрестом, то Вiзантiя дiе мечем: пiд городом Сера ромеi вбивають у бою Давида, Мойсей падае мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, – у Захiднiй Болгарii залишаються два сини старого Шишмана: Самуiл, що сидить у Воденi, та ще Аарон, що править у Средцi.

Кесаревича Романа привели до комiта Самуiла босого, бо вiн розбив своi черевики в далекiй дорозi, з непокритою головою, у чорнiй вiд пороху сорочцi й таких самих ногавицях.

– Що це? Кого ти привiз, воеводо Петре? – звернувся Самуiл до бородатого воiна, що супроводжував Романа.

– Вартуючи на схилах Родопiв, ми побачили загiн, що iхав вiд Аркадiополя в клiсури, довго стежили за ним, оточили. На чолi цього загону, виявилось, iхав колишнiй кесар Болгарii Борис, вiн пiдняв проти нас меч, i ми його вбили.

– Ти зробив справедливо, воеводо Петре, – дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмiе переступити межi Болгарii. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це?

– Брат Бориса – Роман, – вiдповiв воевода Петро. – Вони iхали разом.

– Ха-ха-ха! – засмiявся Самуiл. – Отже, ромеi посилали сюди двох кесарiв разом.

– Нi! – подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки, придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарii, а пiзнiше в Константинополi.

– Нi? – далi смiявся Самуiл. – Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Іди, Петре, – звернувся вiн до воеводи, – ти, либонь, дуже стомився?

– Так, комiте, дорога була далека. Моi воi стоять пiд дверима.

– Добре!

І воевода Петро вийшов. Самуiл встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини.

– Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? – обернувся до нього й запитав Самуiл.

Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись?

– Недавно проедр Василь велiв Борисовi iхати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата…

– Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря?

– Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави.

– Хитро дiе Вiзантiя, – засмiявся Самуiл. – Як i завжди, загрiбае жар чужими руками. А ти? Чого ти iхав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем?

Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль.

– Я – кесар?! – пролунало в палатi. – Слухай, комiте Самуiле, ти жартуеш, бо знаеш – я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарii…

– Нi, я не жартую i не знаю, чому ти iхав з братом. Менi здавалось, що, коли загибае один кесар, корону одягае його брат.

Роман крикнув:

– Я говорю правду, як перед Богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарii, бо я не людина, Іоанн Цимiсхiй забрав у мене все, все…

– Ти про що говориш?

Роман подивився на Самуiла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть.

– Вiн оскопив мене, – сказав Роман, обхопивши голову руками.

Комiт Самуiл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина.

– Романе! – голосно покликав вiн його.

Той пiдняв голову, й Самуiл побачив на очах його сльози.

– Слухай, Романе! – звернувся вiн. – А ти служитимеш менi?

Роман здригнувся, пiдняв голову. Невже й оцей комiтопул вважае, що вiн не людина, невже вiн хоче зробити його – сина кесаря – своiм рабом?

– Служити тобi? Не знаю, комiте Самуiле, як би я мiг служити тобi.

– Ти мене, мабуть, не зрозумiв, а може, i я не так висловився, Романе, – промовив Самуiл. – Чи хочеш ти разом зi мною служити болгарам?

– Болгарам? – одразу ж вiдповiв Роман. – Згоден.

– Ти й служитимеш iм… Я призначаю тебе головним начальником свого вiйська, що стоiть у Скоп’i, на Вардарi.

– Спасибi, комiте, за честь i довiру, – тихо промовив вiн. – Я згоден служити тобi й болгарам. Вiр менi, зроблю все, щоб помститись ромеям.

2

Меч i щит князя Святослава! Прийнявши iх з рук воiв, якi вцiлiли пiсля бою на Хортицi, князь Ярополк сам однiс батькiвську зброю на Гору, велiв почепити на стiнi в Золотiй палатi. Там вона й висiла на свiжих грабових кiлочках – поряд з шоломами й топорами перших князiв киiвських Кия й Щека, поряд iз щитом Олега, погнутими й пощербленими доспiхами князя Ігоря.

Меч i щит князя Святослава! Прийнявши iх з рук воiв, князь Ярополк дав роту берегти мир i тишу в рiднiй землi, боротись з ворогами, не шкодувати нi сил своiх, нi життя!

Проте, даючи цю роту й пiзнiше, коли меч i щит висiли вже в Золотiй палатi, князь Ярополк думав iншу, свою думу.

Це почалось давно, либонь, ще з дитячих лiт, коли пiсля смертi матерi Предслави його взяла в свiй терем, виховувала княгиня Ольга.

Ярополк рiс у розкошах, достатках, баба княгиня оточила його турботами й любов’ю, сама християнка, потай вiд отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володiти зброею, призначила йому вуя[35 – Вуй, уй – наставник, пестун.] – воеводу Блюда.

Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда вуем Ярополка. Блюд служив у його дружинi, ходив з князем на хозар, але не виявляв у походi нi кмiтливостi, нi звитяги, а, навпаки, пас усюди заднiх; з-пiд Саркела Святослав послав Блюда до Киева, назвав воеводою Гори.

А Блюду тiльки цього й треба було – як воевода Гори вiн поставив там свiй терем, як потайний християнин був вхожий до княгинi Ольги, хитрий i тонкий на словi, увiйшов iй у довiру, став уем Ярополка.

Князь Святослав дiзнався пiзнiше про це, але не став перечити матерi – володiти зброею може навчити княжича Ярополка не тiльки воевода, а й кожен гридень, адже i вуем улюбленого свого сина Володимира вiн зробив не когось, а дружинника Добриню… Прийде час, думав вiн, i кожен з його синiв – чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, – ставши князем, мусить сам показати свiй хист, силу. Князь Святослав надiявся на всiх своiх трьох синiв; виiжджаючи на останню брань з ромеями, вiн посадив на столi в Киевi Ярополка, в землi Деревськiй – Олега, а Володимира послав у Новгород.

Слiд сказати, що Святослав так робив не з власноi волi – Володимир був його першим, старшим сином i по закону й покону мусив посiсти стiл у Киевi, але ж Ярополк i Олег були дiтьми князiвни Предслави, а Володимир сином рабинi – не Святослав, а Гора не захотiла мати князем Володимира, тим-то й послав вiн його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Киевi ж сiв Ярополк.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: