– Я посилаю гонцiв до Новгорода, – каже князь Ярополк, – але думаю послати слiв i у Вiзантiю, до iмператорiв Василя й Костянтина, до печенiзького кагана Ілдеi, – нехай вони по ряду з нами дадуть помiч. Бояри й воеводи думають – сили нинi в Гори невеликi, дружина – нечисленна, на земське воiнство мало надii, але ж iм справдi мусять допомогти й допоможуть ромеi, печенiги!
– Добре замислив, княже! Пiдемо за тобою! – гуде Золота палата.
Вони одностайнi в замислах своiх, – заслiплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати единим господарем Русi, ненаситна Гора бажае брати дань з усiх городiв i земель.
Пустити на Русь ромеiв i печенiгiв, воювати чужими мечами – що ж, i з цим згодна Гора. Адже князь не вiрить у силу свого боярства, а боярство – в князя.
У Золотiй палатi жарко горять свiчi. Душно, важко дихати. Дворяни теремськi ходять попiд стiнами з корчагами, наповненими холодним медом, пiдносять боярам i воеводам келихи, з яких спадае жовтувата густа пiна, п’ють гучно, смакуючи, передихують…
Вони нагадують святих на iконах: суворi лики, буйнi гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золотi й срiбнi чепи, складенi на грудях вузлуватi руки.
– Пiдемо за тобою, княже! Вели iхати слам. Ми з тобою единi.
Княгиня Юлiя сидить у крiслi на помостi поруч iз Ярополком. Вона надзвичайно блiда, помiтно стомлена, час вiд часу усмiшка пробiгае тонкими устами. Але вона спокiйна, очi ii поблискують, грають.
Ближчими днями гонцi виiжджають до Новгорода, а вниз Днiпром рушають сли – до печенiгiв i ромеiв, – над землею Руською нависае хмара, буде гроза, кривавий дощ.
Роздiл четвертий
1
Звiстка про те, що робиться в Киевi, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злi дiла Ярополка почув i князь Володимир.
Ще з дитячих лiт вiн добре знав його вдачу. Обидва сини угорськоi князiвни – Ярополк i Олег – з юних лiт зневажали брата, пишались тим, що самi вони, мовляв, князi, а Володимир – робочич, син ключницi.
Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк – часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злi слова задиркуватого сина князiвни, скiльки разiв хотiв кинутись на нього з мечем!
Та нiколи Володимир не виказав своiх почуттiв, був тiльки мовчазний, малоговiркий, блиск очей часом свiдчив, як було йому боляче, важко.
Розумiв вiн i те, що важко йому, але, може, ще болючiше батьковi… Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабинi, а батько – хто ж вiн – не муж, не коханий, – батько навiть не знав, чи жива Малуша?
Батько ж так любив Малушу, мрiяв про неi, шукав! Володимир пам’ятав кожне слово, сказане про неi, i полюбив ii, матiр свою, яку нiколи в життi не бачив.
Триматись, тiльки триматись, терпiти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а виряджаючи Володимира до Новгорода, велiв:
– Co братами своiми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твоi робитимуть по покону отцiв – будь в’едно з ними…
Вiн говорив це, знаючи, що iде, може, на останню криваву сiчу, на смерть, розумiючи, як важко буде жити без нього Володимиру – сину Малушi.
І Володимир робив так, щоб виконати батькiв загад. Ідучи до Новгорода, та вже й там, вiн спочатку боявся цiеi полунощноi землi – часто з великим болем згадував Киiв – там була його отчина, там жив його батько, десь там була i мати його Малуша.
Юний Володимир пiсля розмови з батьком дуже часто думав про неi. Одного разу вночi вона навiть приснилась йому. Це було дивно, вiн же нiколи-нiколи в життi ii не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим свiтанням забувся увi снi, мати тихо, щоб нiхто не почув ii крокiв, увiйшла до палацу, зупинилась бiля його ложа, схилилась так низько, що вiн чув дихання й стогiн, який зiрвався з ii уст, поклала руку – дуже теплу й нiжну – на його голову… Прокинувшись, Володимир сiв на холодному ложi, дивився на сiре вiкно, думав – яка ж вона, його мати?
Пiзнiше вiн менше i не так уже болiсно думав про Киiв, – велика земля Новгородська, на полуднi впираеться в Полотську волость, на заходi тягнеться до Ємi й Чудi, на сходi до Мезенi й Печори, в полунощнi береги ii б’еться суворе Крижане море; много язикiв i племен живе в нiй, княжi й боярськi погости стоять скрiзь – на Водi, Невi, Онезi, в племенах саамських, ненецьких, комi; велику дань збирае в них князь i бояри, двi тисячi гривень по ряду мусить дати Новгород тiльки киiвському князю.
А земля ця й неспокiйна, – за морем Варязьким точать i точать мечi проти Русi свiони, на Ітилi-рiцi за Унжею сидять чорнi булгари, з полунощi, з Крижаного моря, тiльки й пильнуй – налетять нiмцi, варяги, а то й англiйцi.
І уже кiлька разiв об’iхав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, здираючи дань на погостах i даючи суд i правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазнi, роботящi, незвичайноi сили люди ii, полюбив вiн i Новгород – це ж вони, лiпшi мужi, бояри, воеводи новгородськi, покликали його сюди, назвали, хоч був вiн сином рабинi, князем у себе, обiцяли вспоiти й вскормити, i все зробили, – твердо сидiв князь Володимир у Новгородi, його надiйно пiдпирали бояри й воеводи, слухали й любили люди всiх верхнiх земель, бiля нього була людина, якiй вiн вiрив i яка берегла його, – воевода, уй Добриня.
Був новгородський князь Володимир i багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, нiж киiвський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лiсах, на землях, над рiками, аж до самого Бiлого моря.
Багатий Володимир i знатне його боярство й воеводство добре берегли пiвнiчнi украiни Русi. Правда, не раз, не два вони нарiкали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався бiльше взяти, менше дати.
Якось у Новгородi побував князь деревський Олег. Кiлька вечорiв провели вони разом, говорили про Киiв, брата Ярополка.
Виявилось, що й Олег недолюблюе Ярополка. Сидячи в Древлянськiй землi, знае його чорнi намiри, жде нагоди об’еднатись з Володимиром.
Тим часом вони не зневажали Ярополка, з лiта в лiто посилали йому уроки, Новгород, по надобi, давав Ярополку дружину, купцi новгородськi вiльно ходили на торг до Киева, а в себе на Волховi приймали людей з полян, Володимир вiддавав Ярополку як киiвському князевi честь i славу.
Коли до Новгорода прийшла вiсть про загибель князя Святослава, вiн, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князевi Русi, обiцяв тримати з ним мир i дружбу. Батько Святослав знав, що робить, вiн посадив Ярополка в Киевi, Олега – в Древлянськiй землi, його, Володимира, – в Новгородi, так i мусить бути, нехай душа його спочивае в Перунових садах.
А що замислив i що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вiсть, що вiн послав дружину в землю Древлянську, убив князя Олега.
Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: пiдняв меч i вбив брата, щоб рушити потiм i на Володимира.
Уся Новгородська земля осуджувала убiйника-князя, вiче в Новгородi кликало Володимира, як велiв закон i покон, iти й помститись за вбивство брата.
Князь Володимир не пiшов на Ярополка, бо знав, що той спираеться на дужу киiвську Гору, мае велику дружину, швидко може зiбрати численне земське вiйсько з полян, древлян, сiверян. Не вiрив вiн, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода.
А з Киева йшли новi й новi, все страшнiшi й страшнiшi вiстi. Князь Ярополк приймае в Золотiй палатi печенiзького кагана Ілдею, укладае з ним мир, дае йому городи й землi над Днiстром, – Новгород вируе, воеводи й бояри лютують – як може киiвський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати iм пожалування?
У Киевi князь Ярополк приймае слiв Вiзантii, укладае з ними мир, обiцяе збройно допомагати, дозволяе ширити богопротивну християнську вiру ще й одружуеться з грецькою царiвною… Новгород лютуе. Непокоiться, уболiвае i князь новгородський Володимир.
2
Разом з князем Володимиром непокоiться i вуй його – воевода Добриня. Горе юного князя – його горе, княжа доля – Добринина доля; вiн не тiльки воевода: Малуша, мати Володимира, – сестра Добринi, вiн його рiдний дядько.
Нiхто цього не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня ii брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за ii загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав вуем свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добриню змовчав. Хто знае, якi почуття керували князем, – страждаючи все життя вiд глибокоi рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина…