Володимир – Семен Скляренко

Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичевi Ярополку – високий i ставний, свiтлий з лиця i з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на словi, стриманий, розважливий – дуже гарний був княжич Ярополк.

Але, як це iнодi бувае, мав вiн хижу душу, ненависть i помста нездоланно й завжди палили його серце, у своiх дiях не зупинявся Ярополк нi перед чим, навiть облудою й лжею.

Так було, коли Святослав воював у Болгарii й на Дунаi. Тодi кожен з синiв сидiв i правив у своiй землi, але живий був батько, вiн управляв Руссю, його слухались, йому пiдкорялись сини, а так само й Ярополк.

Коли до Киева дiйшла вiсть, що князь Святослав загинув у порогах, Олег i Володимир кiлька разiв посилали один до одного гонцiв. Правди нiде дiти, iм обом не до душi були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк i вся киiвська Гора, що волiли бiльше загарбати, пiдкорити Деревську землю й Новгород.

Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись мiж собою, дали Ярополку роту по покону на зброi, обiцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили вiд земель уроки. І Ярополк, сiдаючи на стiл як князь Русi, присягся Христом, що блюстиме закон i покон отцiв, стерегтиме землi, матиме дружбу й приязненство со братами.

Але ж Ярополк не додержав своеi присяги, заздрiсть краяла його серце, вiн не мiг стерпiти, що не сам, а ще два брати – з них один син рабинi – управляють землями.

Незабаром пiсля смертi батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, – тихий, дуже несмiливий князь сидiв у своiй глухiй, пiснiй, болотянiй землi в городi Іскоростенi, справно посилав у Киiв дань, давав воiв, виконував усi уроки.

Та Ярополку цього було мало. Власне, дiяв тепер не вiн, – i за княгинi Ольги, i в час Святослава боярство й воеводство, мужi й ст?рцi Гори зiбрали в своiх руках великi добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землi, лiси, рiки; iм уже мало було города Киева й Полянськоi землi, вони хотiли, щоб князь, а також i вони мали дань i в iнших землях.

– Доколи будемо, княже, брати малу дань iз землi Деревськоi… Пошли, княже, в Іскоростень дружину, нехай Олег дасть бiльшу дань.

Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю воеводу, сина Свенелда Люта, який став бити в ii лiсах звiра, знiмати бортi, накладати на городи й весi свою воеводську дань.

Покарати Люта виiхав з дружиною сам князь Олег – на цей раз тихий князь був роздратований i рiшучий, – наздогнавши Люта, вiн убив його, а дружину прогнав за межi землi своеi.

Гора загомонiла, i не тому, що любила Люта, нi, бояри й воеводи ненавидiли цього нащадка свiонiв[36 – Свiони – шведи.], але гомонiли, бо хотiли бути хазяiнами всiх земель, а деревляни вбили воеводу, деревський князь вийняв меч проти Гори.

Князевi Ярополку треба було б пригадати дiда свого Ігоря, який ходив у Деревську землю по дань i там загинув… Але вiн забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кiньми затоптала в сутичцi князя Олега.

Невдовзi туди прибувае Ярополк. Вiн схиляе колiна перед тiлом брата, гiрко плаче й бiдкаеться, – за що його вбили.

Що сльози?! Хто iм повiрить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.

Ранньоi весни, тiльки затужавiв Соляний шлях[37 – Соляний шлях – давнiй шлях з Киева до Криму.], у полi за Днiпром з’явився невеликий загiн печенiгiв: деякi – на конях, частина – в кибитках. Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по iхньому слiду, наздогнала, готувалась прийняти бiй. Печенiги зовсiм не збирались битись. Вони зупинили кибитки й конi, ждали на високiй могилi, коли наблизиться сторожа, а тодi послали наперед своiх кликунiв, якi й сказали, що це iде в Киiв на поклiн до князя Ярополка каган орди Ілдея.

На поклiн до князя Ярополка? Руськi люди досi не чули, щоб кагани iздили на поклiн до iхнiх князiв, старi, бувалi воi говорили: «Стережись хозарина на Ітилi-рiцi, ромея – над морем Руським, а печенiга – скрiзь у дикому полi»; не знали вони й на цей раз, як бути з печенiгами, через що велiли загону стати на мiсцi й ждати, самi ж оточили його, а до Киева послали гонцiв, якi б дiзнались, що i як iм робити.

Меч i щит князя Святослава! Ярополк почув про печенiзького кагана Ілдею, стоячи в Золотiй палатi пiд зброею свого батька, i здавалося, цi мертвi, холоднi речi говорили, кричали, велiли, аби вiн не говорив з ворогами, якi пролили кров його батька.

Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Ілдеею, вiн прийняв його в Золотiй палатi, де висiли батькiвський меч i щит.

У високих, шитих iз цапиноi шкiри чоботях-вивертнях, у короткому каптанi, пiдперезаний поясом iз золотим набором i кривою шаблею бiля пояса, чорний вiд степових вiтрiв, з кружальцем чорного волосся на поголенiй головi, гостроносий, з лукавими швидкими очима каган Ілдея стояв перед князем Ярополком i через толковина говорив:

– Ми приiхали, щоб дiзнатись про здоров’я великого князя, усiх воевод i бояр руських…

– Дякуемо, кагане! А як тобi iхалось у полi i як здоров’я твое й iнших каганiв?

– Спасибi, княже! І я, i всi iншi кагани почувають себе добре, посилають тобi дари.

Кiлька здоровенних печенiгiв, що прийшли разом з Ілдеею, розвернули мiхи й поклали перед князем дари – сувоi фофудii[38 – Фофудiя – схiдна тканина.] з срiбними узорами, клепану з сiчених кiлець байдану[39 – Байдана – кольчуга.], криву шаблю в золотому окладi.

– За дари дякуемо й даемо своi.

Гриднi принесли й подали кагану зробленi роднянськими майстрами позолоченi меч, щит i кольчугу.

– Твоi дари дуже щедрi, – говорив каган, i обличчя його аж сяяло вiд задоволення. – Краще срiбло, нiж мiдь, краще золото, нiж срiбло, краще мир i любов, анiж вiйна. З тим мене й прислали кагани, велiли сказати: нашi печенiзькi орди багато воювали з твоiми отцями й проливали руську й свою кров. Моi орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир i любов з Киевом. Хочемо вiрно тобi служити.

Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.

Коли б князь Ярополк був далекоглядний i стежив за межами Русi, вiн знав би й розумiв, що печенiзький каган прибув до Киева, бо зi сходу на простори мiж Ітилем-рiкою й пониззям Днiпра, де печенiги досi почували себе повними хазяiнами, насувають орди половецькi, слiдом за ними йдуть кимаки, огузи[40 – Половцi, кимаки, огузи – орди, що вийшли в кiнцi X столiття з глибин Азii.], о, коли б Ярополк це знав, вiн би говорив з Ілдеею iнакше, змусив би ударити на половцiв, попередив багато кровi, яка пiзнiше була пролита на Русi.

Не знав, звичайно, князь Ярополк i того, що каган Ілдея зовсiм недавно зустрiвся в порогах з василiками iмператорiв Василя й Костянтина, якi дали йому золото, аби вiн уклав мир з Ярополком i щоб орди його йшли на захiд до Днiстра, щоб там, коли буде надоба, з’еднатись з легiонами ромеiв i бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, вiн чув пiдлесливi слова Ілдеi:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: