Володимир – Семен Скляренко

– Весь свiт славить тебе, княже Ярополче, печенiзькi кагани пропонують тобi мир i любов, вони не будуть бiльше заважати руським купцям у полi, пiдуть до Днiстра, хочуть сiсти на землi.

І князь Ярополк вiдповiв:

– Я беру мир i любов з вашими племенами, а на знак нашоi дружби дам городи й волостi над Днiстром, де живуть тиверцi й угличi.

Так князь Ярополк заради слави своеi укладав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнноi фофудii, iржаву байдану й отруену шаблю вiддав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i угличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзькоi любовi й зради людям своiм.

Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами, ще каган Ілдея не покинув Киева, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi.

Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Киевi, каган Ілдея мчав з своею дружиною в дикому полi, до Киева ж iхали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги.

3

Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi у маi-розмаi вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй – справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.

На хеландiях приiхали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв ромеiв Василя й Костянтина, що хотiли говорити з киiвським князем.

О, коли б то були живi княгиня Ольга й син ii Святослав! Вони знали, що гречини – льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантii з’явились у Киевi.

Сли iмператорiв – славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папiiв Великого палацу Лев, епископ з Солунi Никодим та купець Феодор, – тiльки iх завели до Золотоi палати, почали:

– Божою милостю, вiд василевсiв Римськоi iмперii Василя i Костянтина ми, василiки, б’емо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти.

Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились воеводам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги iх пiднесли ближче дари iмператорiв.

Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити[41 – Гексамит – оксамит.], сувоi найтоншого венецiйського алтабасу[42 – Алтабас – атлас.], бархати з Флоренцii, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси[43 – Вiнiси – гранати.], жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя.[44 – Узороччя – прикраси.]

– За дари дякуемо, – вiдповiв князь Ярополк, – а iмператорам ромеiв зичимо здоров’я, довгих лiт життя, щастя.

А потiм василiки почали розмову – тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну.

– Імператори ромеiв стверджують мир i любов мiж Вiзантiею i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Олександром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Іоанном Цимiсхiем.

– Ми – руськi люди, – вiдповiв на це Ярополк, – такожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами ромеiв князi нашi, – вiчна iм пам’ять. – Ігор, Ольга i отець мiй – великий князь киiвський Святослав.

– Імператори ромеiв не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, – продовжили василiки, – а бажають iх змiцнити, помножити.

У Золотiй палатi почувся шепiт воевод i бояр, – вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями ромеiв доспiхи князя Ігоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлiе в пiсках над Руським морем, над Дунаем, у Болгарii! О руськi люди, рiдна земля, чи чуете ви нинi ромеiв?!

: Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв…

І утверждаеться, множиться мир з Вiзантiею – купцям грецьким дозволяеться торгувати не тiльки в Киевi, а в усiх городах Русi, киiвський князь дасть iмператорам военну помiч, аще виникне в цьому потреба…

Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиняе василiкiв, що старанно записують ряд[45 – Ряд – умова, договiр.] на харатiях.

– А коли буде надоба, – каже вiн, – iмператори ромеiв мусять допомогти й Киеву, дати воiв з хеландiями, грецький вогонь.[46 – Грецький вогонь – запалювальна рiдина.]

Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройно допомагала Вiзантii, киiвськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в ромеiв.

Проте василiки посмiхаються й записують до харатii те, що просить князь Ярополк. А далi говорить василiк епископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську епархiю на Русi, встановлену ще патрiархом Фотiем.

Ярополк вагаеться – християнин, оточений боярами, воеводами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, – християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотiем Киiвську епархiю.

Та вiн знае, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди киiвських князiв, через що князь Ігор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю.

Ярополк знае й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людiе ii моляться богам старим, дерев’яним i не приймуть християнства.

– Я не знаю про епархiю Фотiя, – хитро каже Ярополк, але одразу ж додае, що на Русi е чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволяе грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, – а це вже зрада Русi, князь Ярополк ламае слово батькiв, вiдкривае дверi до Русi найлютiшому вороговi.

Так говорить князь Ярополк з василiками ромеiв у Золотiй палатi, пiсля чого запрошуе iх на обiд у страв ницю.

І саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори ромеiв бажали б закрiпити мир i дружбу з киiвським князем його шлюбом з жоною царськоi кровi, що царiвна ця нинi гостюе в Херсонесi i скоро може бути в Киевi.

Князь Ярополк, сп’янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислюеться, згадуе розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга iздила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?!

– Я зустрiну й з честю прийму в Киевi царiвну, – каже василiкам князь Ярополк.

А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однiеi зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя якоi ховалось пiд темним покривалом.

На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайноi краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум’янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: