Добриня ж думав про це не так. Володимир – син Святослава, i хто б не був його матiр’ю, вiн е нинi й довiку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя свое вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi iхнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя – Володимира – й привiз його в Киiв, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?!
Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабинi, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем. І нiхто, навiть сам Володимир, не знае, що Добриня – син ницого Микули-любечанина – його дядько.
І не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн воевода, права рука князя, живе в злагодi з воеводами й боярами новгородськими, здобувае князевi – княже, собi – свое.
А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати. Князь мав свiй терем i двiр у Ракомi, перевесища, лови, лiси й землi, Добриня одержав вiд князя пожалування – терем з клiтями й пiдклiтями й дворище над Волховом; князь держав у своiх руках скотницю Новгородськоi землi, у теремi своему Добриня мав кiлька мiхiв iз золотом i срiблом.
Так i жив Добриня – у великiй любовi й приязненствi з князем Володимиром, у повнiй згодi з новгородським боярством i воеводством, якi самi шукали з ним дружби, бо Добриня – права рука князя Володимира.
А боярам i воеводам е про що дбати – у Киевi була Гора, де сидiли й звiдки правили землею князь iз боярами й воеводами; у Новгородi також був свiй град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стiною сидiли в теремах i хоромах лiпшi мужi новгородськi, бояри, воеводи, купцi.
Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужiв – боярина Волдути, що мав терем над Волховом, погост бiля озера Онего, а ще один – аж над Крижаним морем, воевод Тудора, Іваня, Чудини, Спирки, тереми яких височiли в Новгородi, а погости – в п’ятинах[50 – П’ятини – п’ять частин Новгородськоi землi.], воевод Михала, Векшi, Вiхтуя, якi багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срiбло.
І навiть бiльше – якщо у бояр чи воевод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхнiх землях, загрожував ворог iз-за моря, та навiть тодi, коли чвари вчинялись мiж самими боярами й воеводами або у домi когось iз них, – про все це найперше радились вони з Добринею, був вiн iхнiм заступником i перед князем.
А там трапилось ще одно – неминуче й бажане для Добринi. Уже давно на нього – немолодого вже, але ставного, широкого в плечах i грудях, з невеликою русою борiдкою й такими ж вусами, коли йшов вiн у червоних чобiтках, зеленому з соболиною оборкою корзнi, мечем бiля пояса, у високiй iз каменями самоцвiтами шапцi на головi, – уже давно iз-за завiсок на вiкнах, iз-за тинiв i так на вулицi задивлялись дiвчата, молодицi, вдови. Смутьяний жiночий рiд все частiше й частiше позирав на воеводу Добриню.
Але женська прелесть, здавалося, зовсiм не обходила його, Добриня нiколи не впадав у соблазни, прелюбодiйство, вiн нiколи не чiпав, як це робили iншi воеводи, мужеських жон, не розтляв дiвиць, безгрiшним був Добриня.
І нiхто не знав, що воевода Володимира мае iншу, свою думу – раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темноi ночi, як велiв покон, умкнув ii i запер у своему теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування: дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну.
3
До Новгорода прибули гонцi з Киева, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку iм велено було вiддати тiльки в руки Володимиру.
Вiн прийняв гонцiв, узяв у них грамоту, прочитав ii i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле своiми гонцями пiзнiше, вiдпустив iх.
Того ж дня гонцi Ярополка виiхали назад до города Киева, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й воевод Новгорода.
Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробиваеться свiтло, зараз i його немае – за стiнами терема вже нiч.
Але князь Володимир поспiшае, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм воеводам i боярам, ст?рцям, градським, посадникам з п’ятин, аще вони лучаться в Новгородi. І вони прийшли сюди – стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами.
Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому iх промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними.
У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски.
– Чолом тобi, княже! – прокочуеться в палатi.
Князь стоiть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що ввiйшли в палату з ним разом, вiчник[51 – Вiчник(у Киевi – ларник) – писар того часу.] Жигар вмощуеться бiля самого помосту з берестяними своiми звитками, гострими залiзцями – вiн запише все, що велить князь.
– Бояри моi, воеводи, мужi, посадники з п’ятин! – звертаеться до всiх князь Володимир. – Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд киiвського князя Ярополка.
Вiн зупиняеться на якусь хвилину, виймае з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортае й не читае – кожне слово цiеi грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi – вперше за всi лiта – князя киiвського Ярополка своiм братом.
– Князь киiвський Ярополк, – каже далi Володимир, – пише менi, аби iхав я до Киева, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, – пише Ярополк, – зумiемо правити землею з города Киева…
– Хто це «ми»? – вириваеться в темному кутку палати.
– А Новгород що ж, не може мати свого князя? – глухо лунае ще один голос.
Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запитуе. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.
– Про кого думае князь Ярополк, – вiдповiдае вiн людям, – всi ви, мужi моi, знаете. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами ромеiв, учинив мир з печенiгами, нинi думае, либонь, спертись на них.
– Пускае ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спираеться? Але ж ми iх сюди не пустимо. Про кого вiн думае? Що каже про Новгород?
Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, вируе мiж скель, вириваеться з берегiв.
– Князь Ярополк пише про нас, – вiдповiдае Володимир, – у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику моему…
Князь Володимир замовкае, мовчить усе боярство й воеводи, у палатi стае так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шугае вiтер.
І враз зборище проривае. Першим встае жрець Ємець – вiн викидае вгору свiй бубон, кiлька разiв б’е в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об пiдлогу ст?рцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв воеводи.
– Не буде так, як замислив Ярополк, – чути багато голосiв. – Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи свое слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!
У зливi голосiв, що наповнюе палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурханi хвилi. Князь Володимир вище пiдносить руку з грамотою, ось вiн щось сказав.
– Мужi новгородчi! – звертаеться вiн. – Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi…
Тодi наперед протискуеться, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, воевода Михало. Нiхто не гнiваеться. Михало такий – хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i п’ятини, сам iздив до Киева просити князя, вiн привiз сюди й Володимира.