2
Ранiше, нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Киевi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi iх отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi – на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги.
Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той – корчагу молока, розпитували, як воi боролись з ромеями в далекiй Болгарii, згадували мертвих, поминали iх душi.
А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили: «Князь Ярополк – неситий та хижий. Разом iз своею дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити – якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого ховаеться наш князь? Кажуть, що домовляеться вiн з ромеями, iншi – що посилае слiв до полякiв, нiмцiв. І це, може, й так – на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка – ще далi…»
«А найгiрше те, – стиха говорили люди воям, – що немае ладу мiж самими братами, синами Святослава. І виннi в цьому не Олег i Володимир, – нi, кожен iз них сидiв у своiй землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата… А тепер куди збираеться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, – невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!»
Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали iх воi князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще немае ладу в отчинi?.. А там брали своi убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до своiх домiвок, i гiркi почуття огортали iхнi душi.
Воiн Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. І йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.
«Як шкода, – думав вiн, – що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. І знайшов би, неодмiнно знайшов би ii, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне».
Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi. Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг.
Так прийшла ще одна нiч. Усi воi князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодii темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча.
Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. І вiн довго сидiв у рiжку лодii в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один – набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий – виринув пiд кущами з води.
Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи – Микула почув спiв пiзнiх солов’iв у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом.
А далi Микула почув кроки – хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна.
Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодii хтось е, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз.
– Добрий вечiр, чоловiче! – пролунав близько голос.
– Добрий вечiр, людiе! – вiдповiв Микула.
Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки.
– Чи не е ти воiн князя Святослава Микула? – запитав чоловiк.
– Воiн Микула… А що?
– Ось ми принесли тобi поiсти, – сказав чоловiк, – i платно принесли. Чули, що поранений.
– Навiщо ж? – щиро здивувався Микула. – Менi вже тiеi iжi доста наносили… І платно я маю ще з походу.
– А тут нова сорочка й ногавицi, – почув тодi Микула жiночий голос. – Вiзьми, воiне, сама пряла, ткала й пошила.
– Спасибi, спасибi! – подякував Микула. – Та чого ж ви стоiте, людiе, пiдходьте ближче, спочиньте.
Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка – пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк – проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетинае глибокий шрам.
– То й ти, бачу, помiчений! – промовив вiн.
– Було таке, – махнув рукою чоловiк. – Тiльки давно, вже й забулося.
– О нi, – заперечив Микула i торкнувся свого чола, – таке, чоловiче, не забуваеться!
Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала. На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього.
– Куди ж ти поiдеш? – запитав його чоловiк. – І коли?
– А куди ж? – вiдповiв Микула. – Додому, до Любеча.
Жiнка зiтхнула.
– Тепер уже недалеко, – сказав Микула. – От був я, люди добрi, далеко – за морем Руським, за Дунаем-рiкою, за горами Родопськими…
– І князя Святослава бачив? – запитав чоловiк.
Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка.
Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку.
– Гай-гай! – вiдповiв вiн чоловiковi. – Питаете, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi – е такий город над Дунаем – мiй меч князевi Святославу життя врятував…
Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку.
– А в останню нiч, – вiв вiн, – нехай прощен буде наш князь, – ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, воi спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. «Ти чому не спиш?» – запитав мене князь. «Сиджу, – кажу я, – а спати не хочеться… Вода тече – рiдна вода, зорi вгорi – як сторожа, солов’i спiвають – дихнути боiшся…» – «Правда, – згодився князь, – люба рiдна земля, нiде кращоi немае…»
– І бiльш нiчого не говорив князь? – сухим голосом запитала жiнка.
– О нi, жоно! Дуже багато говорив… Я йому розповiв про себе, просив у гостi приiхати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому… Багато-багато ми з ним тодi говорили… І про дочку я його просив.
– Про дочку? – насторожилась жiнка.
– А я хiба не розповiдав вам про неi?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там приiхав до мене син Добриня, забрав ii сюди, в Киiв… Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ii княгиня в якесь село…
– Звiдкiля ж ти, чоловiче, це знаеш? – тихо промовила жiнка.
– А я, коли йшов на брань, був у Киевi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона – Пракседою, здаеться, ii звали, ключниця княжа, – розповiла про Малушу… І молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду… А ви що ж, – звернувся Микула до чоловiка й жiнки, – може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть…
– Почекай, чоловiче, – суворо втрутилась жiнка, – ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..
– Аякже, аякже! – вiдповiв iй Микула. – Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.
– І що князь?
– «Ти не уболiвай, Микуло, – сказав князь. – Будеш у Киевi – знайдеш Малушу. І я сам допоможу – пошукаю ii… Жива вона й здорова, де ж iй бути?! Буде, буде наша Малка…» Так сказав князь.
Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали.