Володимир – Семен Скляренко

«О Боже, – подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлiею, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, – де народилась i як потрапила до Киева ця красота незрiвнянна?»

Вiн запрошуе Юлiю до Золотоi палати й довго розмовляе там з нею, пiзнiше вона йде в княжi покоi, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збираеться пир, на якому Ярополк дае великi дари василiкам iмператорiв, пiднiмае за здоров’я царiвни келих з медом.

Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п’е, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, думае важку чорну думу.

Так минае кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлiею i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною.

Однiеi ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра.

І раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонноi глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали…

Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях[47 – Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi е в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашоi ери).] справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на таемниче небо.

Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi.

– О Юлiе! – говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Киiв. – Ти чуеш звуки бил – це моi сторожi вiтають нашу любов, ти чуеш голоси Гори – це все людiе славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, – це сам Бог вкривае нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, – це знамено для всiеi Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов!

В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула своi оздоби, ii руки простяглися до Ярополка.

4

Княгиня Юлiя дуже швидко призвичаiлась до Гори, терема княжого. Це було не дивно – у Киевi в той час жило чимало ромеiв, що приiхали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожноi весни на Почайнi зупинялись хеландii купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали своi двори.

Так було не тiльки з ромеями – Киiв добре знав тодi свiонiв, що вiльно iздили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Киевi; над Почайною цiлий кiнець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв.

Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя – могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й воеводськими жонами, та вони й самi одна поперед другоi намагались побувати в теремi новоi княгинi.

А вже боярськi й воеводськi жони! У них тепер тiльки й було розмови:

– Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одягаеться як! А ходить! А говорить!

І вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлii тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя.

За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, – важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен iздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.

Особливо ж багато християн з’явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, – купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Іскусев, Вуефаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики, церковнi сосуди.

Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй установив епархiю руську, в Киевi з’явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарii сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ii онукiв, священиками в перших киiвських церквах.

Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Киевi, анiж грецьких, – вони розмовляли слов’янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цiею ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях.

Мало було християн лише серед воевод i тисяцьких, i то не дивно – невпинно борючись з ромеями й Вiзантiею, вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воевод деякi, як-то Вовчий Хвiст, Слуда, потай ходили до церкви над Почайною.

Коли ж на Горi з’явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Киева й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь, про богоспасенну Вiзантiю.

Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав iм або ж мовчав. Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити епархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори ромеiв, бо вiн же був нинi родичем iхнiм, мав прияти, як i вони, славу.

Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Киева приiхала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя iхали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло.

Проте вiн розумiв iмператорiв – iм, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi – вiн у Киевi, а ще один – Володимир – у Новгородi.

На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову – одверту й сувору. Вона приiхала до Киева дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, – такою ii полюбив Ярополк. За короткий час на Горi Юлiя змiнилась – втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились ii груди, стан, стегна, – Киiв i Гора пiшли на користь Юлii, вона розцвiла, як дивна квiтка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: