Фулнер слухае, й посмiшка заливае його спотворене обличчя. Нi, немарно старого ярла прозвали жорстоким!
5
Князь Володимир щасливо повернувся з Свiонii, разом з ним приiхало й двi тисячi воiв Олафа Скетконунга.
У Новгородi не полюбляли свiонiв, через що й князь Володимир не пустив iх до города, лодii ярла Фулнера стояли там, де Волхов допливае до Ільмень-озера.
Але що могли зробити цi двi тисячi воiв? У Новгородi вже зiбралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волховi похитувались лодii з усiх п’ятин Новгородськоi землi, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего i Свир’ю вiд погостiв над Крижаним морем, з Бiлоозера, Мезенi i навiть Печори.
Усiх iх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, клiтi на торговищi й у княжому дворi над Волховом були розчиненi, кожен конець i вулиця давали на рать, що велiв князь; з Кузнецькоi вулицi везли день i нiч усяку кузнь, з Плотницькоi – котки для волокiв, з Щитноi – щити та мечi, з Кожевницькоi – збрую, сiдла, з Гончарського конця – корчаги, плоскви.
Та й самi новгородцi вирушали на брань, люди йшли i йшли з усiх концiв – Наревського, Словенського, Загородського; отцi прощались iз синами, жони плакали на грудях своiх мужiв, дiвчата проливали сльози за своiми молодими.
Проте князь Володимир не давав загаду пiднiмати вiтрила. Повернувшись з Свiонii, вiн послав своiх слiв на чолi з воеводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.
Усе боярство й воеводи чули, як князь сказав:
– Ти, воеводо Михале, iдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати кровi, пропоную йому мир i любов, прошу разом зi мною йти на Киiв утверждати Русь.
– Князь Регволд – вельми хитрий i лживий, – вiдповiв на це Михало. – Як можемо ми вiрити його слову?
– Гаразд, – повiв далi князь Володимир, – коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь…
– Добре розсудив, княже! – загомонiли воеводи й бояри. – Так i говори! І ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.
Пiзнiше князь Володимир часто думав над тим, чому вiн дав такий загад своiм слам. Вiн чув ранiше про княжну Рогнедь, яку всi називали красунею, але сам нiколи ii не бачив. Любов? Нi, вiн не мiг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгородi. Зухвалiсть? Нi, Володимир i цього в гадцi не мав. Син рабинi хотiв вiдчути себе людиною, князем, та ще хотiв добра рiднiй землi.
Проминуло багато часу, вiдколи Михало з iншими слами рушили на лодiях в озеро Ільмень, щоб далi волоком потрапити в Двiну, а там i до города Полотська, i все не було анi iх самих, анi звiстки. Над Ільменем i на високiй Перинь-горi день i нiч стояла сторожа, воi дивились на пiвдень, чи не майорять у туманi вiтрила й щогли, але з далини тiльки котились хвилi, над ними кружляли птахи чайки, iз-за обрiю випливали бiлi, схожi на вiтрила, хмарини – лодiй новгородських не було й не було.
І от рано на свiтаннi з Перинь-гори примчали гонцi: на далекому плесi Ільменя з’явились гострi вiтрила новгородцiв, то, либонь, воевода Михало повертаеться з Полотська. Одразу ж пiсля цього князь Володимир з воеводами помчали на Перинь, у прозорому, слiпучо-голубому повiтрi над далеким обрiем побачили знайомi вiтрила.
Але незабаром вiтер стих, вiтрила впали, воi, напевне, сiли на весла – пливти мiнливим, затканим хвилями плесом Ільменя було важко; тiльки надвечiр лодii новгородськi поклали укотi у Волховi напроти стiн дiтинця, а Михало з iншими слами зiйшли на берег.
Князь Володимир слухав своiх слiв у Великiй палатi дiтинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах i високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужi лiпшi й нарочитi, – вони сiли в круг на лавах попiд чорними рубленими стiнами – мовчазнi й замисленi; посеред палати стали, спираючись на мечi, воеводи й тисяцькi; молодi бояри норовили стати ближче до княжого мiсця; пiзнiше за всiх гордовито, з бубном у руцi прийшов волхв Ємець, i всi розступились перед ним. А потiм iз-за завiси в кутку палати з’явився i князь.
– Чолом тобi, княже! Будь здоров, княже! – прокотилось у палатi, воеводи й тисяцькi забряжчали мечами, мужi лiпшi й нарочитi, що дрiмали пiд стiнами, пiдняли голови, Ємець провiв пальцем по шкiрi бубна, i сухий, скрипучий звук приеднався до шуму в палатi.
– Будьте здоровi й ви, мужi новгородчi! – вiдповiв на iх вiтання князь Володимир, здiйнявши з голови хутряну, всипану самоцвiтами шапку, а з пояса меч, сiв на свiй стiлець.
У палатi стало тихо. В круглих слюдяних вiконцях багрянiло вечiрне промiння. Гриднi ходили з свiтильнями, запалювали у важких шандалах товстi восковi свiчi. У мерехтливому iх сяйвi стало краще видно князя Володимира, його свiтле, срiбною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темнi голови воеводи Добринi i ще кiлькох старших воевод, що завжди стояли позад нього, за княжим стiльцем.
Потiм у дверях палати залунали важкi кроки, мiж рядами мужiв до князя прямували сли, що iздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воевода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькi Спирка й Чудин.
– Чолом тобi б’емо, княже, i всьому Новгороду, – почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потiм i мужам на всi боки. Те саме зробили i всi сли.
– Будь здоров i ти, боярине Михале, i ви, сли! – вiдповiв на це князь. – Ждали давно новгородчi вас iз-за Волока, чого затримались?
– Супротивний вiтер рвав нашi вiтрила, – вирвалось у Михала, – а паче вiтру затримали нас облуда, кривда та лжа.
– Хто смiв заподiяти людям нашим облуду й кривду? – спохмурнiв Володимир.
– А вже лiпше б ми не iхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них усiею силою, тiльки того заслужив клятий Регволд, сини i вся псина його зграя.
Але тут же тисяцький Михало зрозумiв, що висловлюеться не тими словами, якими слiд говорити княжому слу, i, зупинившись на якусь мить, повiв тихо, суворо, поважно:
– За твоiм загадом, княже, прибули ми з повним мiсяцем до города Полотська i сказали сторожi, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.
– Ви бачили його? – запитав Володимир.
– Бачили, – заспiшив Михало, – сказали, як ти велiв, що не хочемо мятежа й усобицi, бережемо i будемо оберiгати мир i любов у землях Русi, хочемо жити по закону й покону отцiв наших, як уставили князi Олег i Ігор, княгиня Ольга i син ii Святослав, та ще так, як велять нашi боги.
І тут Михало замовк. У палатi була така тиша, що всi чули, як кипить вiск у шандалах, важко дихають мужi на лавах.
– Чого ж ти замовк?
– Я сказав, – одразу ж продовжив Михало, – що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русi, пропонуеш князю Регволду сукупно з ним iти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.
– І що вiдповiв Регволд?
– Вiн узяв нашу грамоту, прочитав i порвав, кинув на землю…
Воеводи й бояри на лавах роздратовано загомонiли, вдарили об пiдлогу посохами.
– Зло вчинив Регволд! Супостат вiн, ворог! – закричали всi i вже схоплювались з лав, затупотiли ногами.
Тiльки князь Володимир твердо сидiв на стiльцi, дивився на Михала й слiв.
– Що ж ще сказав Регволд? – так голосно, що почули всi в палатi, запитав вiн.
– Вiн сказав непотрiбнi, дурнi слова, – промовив у тишi, що пiсля цього настала, Михало, – i менi негоже iх говорити.
– Нi, говори! – велiв Володимир.
– Князь Регволд, – рiшуче почав Михало, – сказав, що його дивуе грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити… Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти – з Новгородом чи Киевом.
– І вже вiн обрав?
– Так, княже, обрав, бо дiе в’едно з Ярополком-князем.
Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпае воевода очима.
– Що ж ти замовк?
– Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу – стригли бороди.
Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду.
– І на тебе вони образу клали, – закiнчив Михало. – Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi…