Володимир – Семен Скляренко

Виявилось, що й Олег недолюблюе Ярополка. Сидячи в Древлянськiй землi, знае його чорнi намiри, жде нагоди об’еднатись з Володимиром.

Тим часом вони не зневажали Ярополка, з лiта в лiто посилали йому уроки, Новгород, по надобi, давав Ярополку дружину, купцi новгородськi вiльно ходили на торг до Киева, а в себе на Волховi приймали людей з полян, Володимир вiддавав Ярополку як киiвському князевi честь i славу.

Коли до Новгорода прийшла вiсть про загибель князя Святослава, вiн, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князевi Русi, обiцяв тримати з ним мир i дружбу. Батько Святослав знав, що робить, вiн посадив Ярополка в Киевi, Олега – в Древлянськiй землi, його, Володимира, – в Новгородi, так i мусить бути, нехай душа його спочивае в Перунових садах.

А що замислив i що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вiсть, що вiн послав дружину в землю Древлянську, убив князя Олега.

Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: пiдняв меч i вбив брата, щоб рушити потiм i на Володимира.

Уся Новгородська земля осуджувала убiйника-князя, вiче в Новгородi кликало Володимира, як велiв закон i покон, iти й помститись за вбивство брата.

Князь Володимир не пiшов на Ярополка, бо знав, що той спираеться на дужу киiвську Гору, мае велику дружину, швидко може зiбрати численне земське вiйсько з полян, древлян, сiверян. Не вiрив вiн, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода.

А з Киева йшли новi й новi, все страшнiшi й страшнiшi вiстi. Князь Ярополк приймае в Золотiй палатi печенiзького кагана Ілдею, укладае з ним мир, дае йому городи й землi над Днiстром, – Новгород вируе, воеводи й бояри лютують – як може киiвський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати iм пожалування?

У Киевi князь Ярополк приймае слiв Вiзантii, укладае з ними мир, обiцяе збройно допомагати, дозволяе ширити богопротивну християнську вiру ще й одружуеться з грецькою царiвною… Новгород лютуе. Непокоiться, уболiвае i князь новгородський Володимир.

2

Разом з князем Володимиром непокоiться i вуй його – воевода Добриня. Горе юного князя – його горе, княжа доля – Добринина доля; вiн не тiльки воевода: Малуша, мати Володимира, – сестра Добринi, вiн його рiдний дядько.

Нiхто цього не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня ii брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за ii загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав вуем свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добриню змовчав. Хто знае, якi почуття керували князем, – страждаючи все життя вiд глибокоi рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина…

Добриня ж думав про це не так. Володимир – син Святослава, i хто б не був його матiр’ю, вiн е нинi й довiку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя свое вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi iхнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя – Володимира – й привiз його в Киiв, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?!

Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабинi, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем. І нiхто, навiть сам Володимир, не знае, що Добриня – син ницого Микули-любечанина – його дядько.

І не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн воевода, права рука князя, живе в злагодi з воеводами й боярами новгородськими, здобувае князевi – княже, собi – свое.

А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати. Князь мав свiй терем i двiр у Ракомi, перевесища, лови, лiси й землi, Добриня одержав вiд князя пожалування – терем з клiтями й пiдклiтями й дворище над Волховом; князь держав у своiх руках скотницю Новгородськоi землi, у теремi своему Добриня мав кiлька мiхiв iз золотом i срiблом.

Так i жив Добриня – у великiй любовi й приязненствi з князем Володимиром, у повнiй згодi з новгородським боярством i воеводством, якi самi шукали з ним дружби, бо Добриня – права рука князя Володимира.

А боярам i воеводам е про що дбати – у Киевi була Гора, де сидiли й звiдки правили землею князь iз боярами й воеводами; у Новгородi також був свiй град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стiною сидiли в теремах i хоромах лiпшi мужi новгородськi, бояри, воеводи, купцi.

Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужiв – боярина Волдути, що мав терем над Волховом, погост бiля озера Онего, а ще один – аж над Крижаним морем, воевод Тудора, Іваня, Чудини, Спирки, тереми яких височiли в Новгородi, а погости – в п’ятинах[50 – П’ятини – п’ять частин Новгородськоi землi.], воевод Михала, Векшi, Вiхтуя, якi багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срiбло.

І навiть бiльше – якщо у бояр чи воевод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхнiх землях, загрожував ворог iз-за моря, та навiть тодi, коли чвари вчинялись мiж самими боярами й воеводами або у домi когось iз них, – про все це найперше радились вони з Добринею, був вiн iхнiм заступником i перед князем.

А там трапилось ще одно – неминуче й бажане для Добринi. Уже давно на нього – немолодого вже, але ставного, широкого в плечах i грудях, з невеликою русою борiдкою й такими ж вусами, коли йшов вiн у червоних чобiтках, зеленому з соболиною оборкою корзнi, мечем бiля пояса, у високiй iз каменями самоцвiтами шапцi на головi, – уже давно iз-за завiсок на вiкнах, iз-за тинiв i так на вулицi задивлялись дiвчата, молодицi, вдови. Смутьяний жiночий рiд все частiше й частiше позирав на воеводу Добриню.

Але женська прелесть, здавалося, зовсiм не обходила його, Добриня нiколи не впадав у соблазни, прелюбодiйство, вiн нiколи не чiпав, як це робили iншi воеводи, мужеських жон, не розтляв дiвиць, безгрiшним був Добриня.

І нiхто не знав, що воевода Володимира мае iншу, свою думу – раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темноi ночi, як велiв покон, умкнув ii i запер у своему теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування: дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну.

3

До Новгорода прибули гонцi з Киева, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку iм велено було вiддати тiльки в руки Володимиру.

Вiн прийняв гонцiв, узяв у них грамоту, прочитав ii i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле своiми гонцями пiзнiше, вiдпустив iх.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: