Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова воеводи. Проте вiн нiчим, крiм цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воевод i бояр, Володимир ждав iхнього слова.
І вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту – з перетятим шрамом чолом, слутого[68 – Слутий – слiпий.] на одно око.
– Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, – промовив Скордята, – но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дiе в’едно з Ярополком-князем… Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда…
– То правда, правда! – загомонiли всi в палатi.
Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, едине око блищало хижо.
– А ще я скажу, – закiнчив вiн, – що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, – звернувся вiн до Володимира, – то й веди нас тепер за собою.
– Поiдемо! Веди нас, княже! За Русь! – кричали воеводи й бояри.
У палату долинули протяжнi звуки дзвону, – збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо.
Пiсля вiча Володимир говорив у своiй свiтлицi на верху терема з Добринею.
Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з лодiй, далекий смутний спiв.
– От i все готове, воеводо мiй, тепер i в дорогу, – почав Володимир. – Довго я думав про Киiв, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi.
– Чого печалишся, княже? – пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. – Ти iдеш на праве дiло, захищаеш закон i покон отцiв своiх, маеш з собою воiнство незлiченне, певен я, що приеднаються, стануть пiд твое знамено й полуденнi землi.
– Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь?
Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за лiто, десь над самим обрiем пробiгала тонка змiiста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, лiси.
Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.
– Мушу йти! – промовив вiн. – Нехай Перун благословить все мое воiнство.
– Не печалься, княже, – не сам будеш, я завжди з тобою.
Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув ii.
– Нi, Добрине! – вiдповiв йому князь. – Я тебе не кличу в цю дорогу.
Воеводi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думае брати його з собою?
– Я люблю Киiв, – поволi говорив Володимир, – за цi ж лiта полюбив Новгород… І як iх не любити? Киiв – отчина моя, а вспоiв мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п’ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця.
– Цi люди люблять такожде й тебе, – сказав Добриня.
– От через це й не хочу я, – нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, – залишити iх сиротами… Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари.
– Добре робиш, княже, – згодився Добриня, – що печешся про Новгород, полюбив i я його.
– Думаю, – подивився на Добриню Володимир, – що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю.
– Так i зроби, княже!
– Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе.
– Мене?
– Так, мiй вуйку й воеводо!
Добриня довго мовчав. Блискавицi на обрii роздратовано били землю. Важкi думки краяли серце воеводи.
Вiн хотiв би пiти з Володимиром – похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях iх ждала перемога.
Правда, Добриня непокоiвся, думаючи про Киiв. Володимир, – вiн вiрив у це, – переможе Ярополка, сяде на столi отця свого, Гора, яка нинi схиляеться i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.
Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-уем Володимира. Що жде його, коли вiн приiде в Киiв з Володимиром? Князь – дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воеводства.
У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i воеводам, стоiть над ними, бо е правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.
– Дуже уболiваю я, княже, – важко зiтхнувши, промовив Добриня, – що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi… Пам’ятай, княже, що аки воiн твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по твоему слову.
Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу – тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави…
Проте це була одна тiльки мить. А що подумае i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, – Добриня зовсiм розгубився, – князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою?
Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього е терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазяiном i княжого двору в Ракомi. І Добриня не сказав потрiбного щирого слова.
– Прощавай, княже! Щаслива путь! – тiльки й прошепотiв вiн сухими устами.
6
За Новгородом, там де Волхов-рiка з’еднуеться з Ільмень-озером, е гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височiть ще й досi.
У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам’яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг – богiв п’ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливоi квiтки, день i нiч палали кострища.[69 – Кострища – жертвеннi вогнища.]
Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв воiнству зiбратись на березi Ільменя, сам прибув туди й з воеводами став пiдiйматись на гору.
Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався iхнiм очам, князь i воевода бачили в затоцi Ільменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п’ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi.
З гори видно було i шлях, яким воi мали вирушати за Волок, – блискуче плесо озера Ільмень, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.
На требищi вже все приготували для жертви – високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубони й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба.
Перинь-гора не могла вмiстити всiх воiв, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. Єм, водь, саамi й комi[70 – Єм, водь, саамi, комi – пiвнiчнi племена Русi.], що iхали на рать з своiми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв – дерев’янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, – пiд удари бубонiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись.
На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п’ятин Святовит, Бiлбог, Триглав – подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однiею головою у дiтородному закутку – i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, – це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, емi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь.
У цей день i годину за князя Володимира i всiх воiв, за перемогу над Ярополком молились ще в одному мiсцi в самому городi – там у невеликiй християнськiй дерев’янiй церквi Іоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа.