Володимир – Семен Скляренко

Того ж дня гонцi Ярополка виiхали назад до города Киева, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й воевод Новгорода.

Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробиваеться свiтло, зараз i його немае – за стiнами терема вже нiч.

Але князь Володимир поспiшае, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм воеводам i боярам, ст?рцям, градським, посадникам з п’ятин, аще вони лучаться в Новгородi. І вони прийшли сюди – стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами.

Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому iх промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними.

У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски.

– Чолом тобi, княже! – прокочуеться в палатi.

Князь стоiть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що ввiйшли в палату з ним разом, вiчник[51 – Вiчник(у Киевi – ларник) – писар того часу.] Жигар вмощуеться бiля самого помосту з берестяними своiми звитками, гострими залiзцями – вiн запише все, що велить князь.

– Бояри моi, воеводи, мужi, посадники з п’ятин! – звертаеться до всiх князь Володимир. – Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд киiвського князя Ярополка.

Вiн зупиняеться на якусь хвилину, виймае з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортае й не читае – кожне слово цiеi грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi – вперше за всi лiта – князя киiвського Ярополка своiм братом.

– Князь киiвський Ярополк, – каже далi Володимир, – пише менi, аби iхав я до Киева, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, – пише Ярополк, – зумiемо правити землею з города Киева…

– Хто це «ми»? – вириваеться в темному кутку палати.

– А Новгород що ж, не може мати свого князя? – глухо лунае ще один голос.

Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запитуе. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.

– Про кого думае князь Ярополк, – вiдповiдае вiн людям, – всi ви, мужi моi, знаете. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами ромеiв, учинив мир з печенiгами, нинi думае, либонь, спертись на них.

– Пускае ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спираеться? Але ж ми iх сюди не пустимо. Про кого вiн думае? Що каже про Новгород?

Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, вируе мiж скель, вириваеться з берегiв.

– Князь Ярополк пише про нас, – вiдповiдае Володимир, – у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику моему…

Князь Володимир замовкае, мовчить усе боярство й воеводи, у палатi стае так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шугае вiтер.

І враз зборище проривае. Першим встае жрець Ємець – вiн викидае вгору свiй бубон, кiлька разiв б’е в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об пiдлогу ст?рцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв воеводи.

– Не буде так, як замислив Ярополк, – чути багато голосiв. – Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи свое слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!

У зливi голосiв, що наповнюе палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурханi хвилi. Князь Володимир вище пiдносить руку з грамотою, ось вiн щось сказав.

– Мужi новгородчi! – звертаеться вiн. – Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi…

Тодi наперед протискуеться, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, воевода Михало. Нiхто не гнiваеться. Михало такий – хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i п’ятини, сам iздив до Киева просити князя, вiн привiз сюди й Володимира.

– А я ужо скажу, – з того й починае Михало, ставши так, щоб його чули i князь, i мужi. – Ужо я скажу, – суворо й грiзно продовжуе вiн, – i за вас, новгородчi, i за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? – раптом вибухае вiн. – Де ми живемо? Хто ми е?

Воевода запитуе, але не жде вiдповiдi, вiн звертаеться, либонь, до душi своеi, до себе самого, i якось пiднесено, урочисто продовжуе:

– Ми, новгородчi, блюдемо закон i покон отцiв наших, самi устрояли землi нашi, дiйшли до Варязького моря на захiд сонця, до Крижаного окiяну на полунощi, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали… Пам’ятаете, новгородчi, як було з свiонами – iхнiй Рюрик хвалився, що вiзьме Новгород, ярлом[52 – Ярл – полководець.] оголосив себе нашоi землi, а ми його розбили пiд Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Ізборськ, а тiкав звiдти, аки вовк… Так було з свiонами, так i буде! Але ми вiд роду люди руськi, знаемо, що князi Олег i Ігор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Киiв i про Новгород. Коли княгиня приiхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав iшов на брань з ромеями i посадив у Киевi сина Ярополка, а Олега у древлян, – просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчi?

– Так, Михале! – загомонiли всi навкруг. – Правду говориш, дiло, слухаемо…

– Зараз почуете! Все почуете! – вiв далi Михало. – Ужо я скажу…

Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотiв, щоб його зрозумiли й пiдтримали всi мужi новгородськi, але не хотiв образити й Володимира-князя. Через те вiн сказав так:

– Мушу повiдати вам, люди, i тобi, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Киевi, то бачився i говорив з князем Святославом. «Новгородська земля хоче мати князя», – сказав я йому. «Знаю, i сам хочу дати, – вiдповiв менi покiйний князь, – iду далеко на сiчу в землi чужi, бажаю, щоб мир був у рiднiй землi. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городi Киевi, Олега посилаю в землю Древлянську». – «Володимира», – вiдповiв я. «А ви знаете, хто вiн е?» – «Усе знаю, i Новгород знае, – сказав я князевi Святославу, – через те й просимо його». – «Даю вам Володимира, – промовив князь Святослав, – то е мiй улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе…» – «Спасибi, – подякував я князевi, – не турбуйся, вспоiмо, вскормимо…»

Опустивши очi долу, стояв i слухав цi слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тiльки Михало, в палатi зводились руки, лунали збудженi голоси:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: