Нетерпеливився, ждав i князь Регволд разом iз своiми синами. Йому – жадiбному, ненажерливому – було тiсно в городi Полотську, мрiяв вiн про землi з багатьма городами, влади хотiв, багатства.
Тому й послав одразу ж, тiльки на Киiвському столi сiв Ярополк, своiх слiв до нього, тому Регволд прихильно зустрiв звiстку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж киiвський князь запропонував полотському волостелиновi сукупно з ним iти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд вiдповiв згодою i заходився збирати воiв з своеi землi. Через те вiн так зустрiв i послiв новгородських, – вони пропонували вiд iменi Володимира мир, Регволд уже давно пiднiс над Полотською землею чорне знамено вiйни.
3
Швидко посувались уперед рiками та озерами воi князя Володимира. На чолi пливли лодii Новгородськоi землi, слiдом за ними важкi лойви й шнеки варягiв, позаду, де не глянь, – учани, буси, однодеревки земель заволотських i полунощних.
На озерi Ільмень, широкому, як море, де не видно було й берегiв, пiвнiчний вiтер швидко гнав лодii з хвилi на хвилю, у гирло Ловатi вони увiйшли ключами й так довго пливли мiж зелених берегiв i високих лiсiв; лодii чола вже наближались до Пархiна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воiнство ззаду.
Послав князь Володимир багато своiх воiв ще й пiшо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами, велика, незборна сила невблаганно йшла з пiвночi на пiвдень; стережучись пiдступного ворога, воi дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливi лiси, оглядались назад, де за озером Ільмень сховався Новгород.
Усе було нiбито спокiйно в лодiях, воi на веслах не розгинались день i нiч, схiд сонця зустрiчали на широкому плесi, сонце ховалось за лiси, але однаково в нiчнiй тишi гримiли весла в кочетах, солов’i спiвали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрiем висiли великi, яснi зорi.
Битва ця була все ближче й ближче. Воi, якi на конях мчали поперед воiнства, часом повертались, ждали князя, розповiдали, що робиться на берегах i в полi.
– Чи спить князь? – чув Володимир голос тисяцького Чудина.
– Я чую, тисяцький, з чим приiхав?
Двi лодii сходяться на плесi. Князь i тисяцький сидять рука в руку, воi опускають у воду весла i не гребуть, щоб не заважати розмовi, лодii пливуть за течiею, на бистринi тремтять iхнi чорнi вiдбитки, навколо дзюркотить вода, вiдблиски зiрок грають за кермами.
– Є вiстi, княже! – тихо говорить Чудин. – Он у березi горить вогник – туди дiйшли нашi воi, що йдуть крiзь лiси i в полi. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах i у весях тiльки й чутки, що про похiд Ярополка на Новгород.
– І що люди?
– Люди тiкають у лiси, ховаються в болотах, аби тiльки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, iдеш на Ярополка в Киiв, виходять з лiсiв, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. – Чудин широко розводить руки, нiби обнiмае все навкруг.
– А Ярополк де?
– І про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на пiвнiчних рiках, його воiв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять iхнi лодii далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто мае й списи – чи брати iх з собою?
– Будемо брати, тисяцький! Нехай iде на нього вся земля, вся Русь!
Коли лодii допливли до гирла Ловатi, звiдки iх через озера та дрiбнi рiки волоком потягли до Днiпра, однiеi темноi ночi воi побачили на заходi багряну заграву, що пiзнiше стала яснiти.
То не мiсяць сходив над лiсами – не на заходi його отчина, – то десь за лiсами, де стоiть город Полотськ, щось горiло, i ця велетенська пожежа не вгасала всю нiч, навiть перед сходом сонця на захiднiй частинi неба видно було багряну широку пасмугу.
У цю нiч князя Володимира на лодiях уже не було. З тисячею своiх воiв мчав вiн на конях, якi вже давно стояли напоготовi на ближчих погостах, на захiд, де буяла пожежа: там горiли лiси, i то був знак, що iм треба поспiшати на помiч чолу свого вiйська.
Ярл Фулнер, дiзнавшись вранцi про цю подiю, був дуже невдоволений i, поблискуючи одним своiм оком, довго дивився в далечiнь, куди пiшов з дружиною Володимир.
«Хитрий новгородський князь, – думав вiн, – боiться мати мене спiльником у боротьбi з Регволдом. Що ж, нехай б’еться сам, я ждатиму кiнця битви…»
4
Князь Володимир настиг до Полотська, коли його воi вже захопили посади над Полоттю й Двiною, пiдступили до города й почали там сiчу.
Дружина Регволда, вiдступивши з посадiв, зачинила ворота, пiдняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й камiння, скрiзь лежали оберемки стрiл.
Почалася люта сiч. Новгородцi з великим трудом пробились i розметали околля, проминули вал i рови, стали пiд самими стiнами, дерлись на них, почали бити ворота.
Згори лилась смола, падало камiння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячi стрiл, земля навкруг червонiла вiд кровi, за стiнами чувся крик, iржали конi – вiдбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити мiст, вiдкрили ворота, щоб скопом виiхати звiдти i в полi розметати новгородцiв.
Саме тодi на шляху, що вiв з Полотська на схiд – за рiки Оболь i Полоть, – встала хмара куряви, там земля загула вiд кiнських копит, почувся крик.
У полочан, звичайно, i гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись мiж собою, вони чимшвидше готували на стiнах смолу й стрiли, багато з них кинулись до ворiт, закидали iх зсередини колодами, присипали землею.
Полочани дивились не туди, куди треба, бо в той час коли вершники летiли зi сходу, невiдомо як, але зовсiм з iншого боку – вiд заходу, з берегiв Двiни – непомiтно пiдступили до стiни i видерлись на городницi кiлькасот воiв-iзборцiв, вони, тримаючи в руках щити й мечi, пiшли з городницi на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були пiд стiнами, розбили, повалили ворота.
Князь Володимир разом з першими воями пролетiв у ворота. Вiн побачив страхiтливе видовище – на землi серед двору лежав мертвий Регволд, iзборцi взяли на списи двох його синiв, скрiзь волали покалiченi воi, iржали конi, чувся брязкiт щитiв i мечiв, дверi ломились у теремах, розлюченi воi вибивали вiкна.
– Годi! – крикнув князь Володимир. – Припинимо сiчу! Глумитись над мертвими не годиться.
Коли сонце стало зовсiм низько над Двiною, вiд берега за Полотськом одiрвалася, зробила широке пiвколо на плесi й попливла на захiд до пониззя велика лодiя. На нiй не видно було нi керманича, нi гребцiв, нi весел у кочетах, тiльки чорне широке знамено маяло на високiй щоглi.
Посерединi лодii на дошках лежали мертвi – князь Регволд i два його сини Роальд i Свен, опорядженi в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимитi, на пальцях пiдрiзанi нiгтi, груди присипанi землею.
Так велiв древнiй покон свiонiв i так зробила дочка Регволда Рогнедь – князь Володимир дозволив iй поховати батька й братiв, як велить покон, а дворянам – допомогти iй.
Коли лодiя рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березi, над головою ii з шумом лiтали ластiвки, але вона нiчого не чула, дивилась i дивилась, як лодiя пливе плесом, зникае вдалинi.
Так вона й плистиме, бо, якщо десь i пристане до берега, ii вiдштовхнуть полочани – у них свiй покон, нехай лодiя з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме ii, то й ще далi – до далеких скелястих берегiв Свеарiке.
Надходив вечiр. Лодii вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березi, а тодi пiднялась крутою стежкою на гору i зникла у воротях города.
5
Велика стравниця князя Регволда мала головнi дверi з пiвдня, вiд Полотi, – для хазяiна i дружини його, ще однi, з пiвночi, – для дворян. Посерединi стравницi стояв великий стiл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тiльки сiсти, а й покласти меч i щит. Тут пiсля бою пiд стiнами города й у дiтинцi князь Володимир зiбрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поiсти, радитись про похiд далi.
Надворi вже стемнiло. Дворяни запалили на столах залитi ведмежим салом свiтильнi, гноти яких нестерпно чадiли, поставили горнцi й дерев’янi миски з м’ясом, рибою, рiзним зiллям, корчаги з медом i олом.