Володимир – Семен Скляренко

– Не iдь, княже, до Киева, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити…

– Ми тебе поiли й кормили, життя вiддамо за тебе, княже!

– Аще так, не коримось Ярополку… Не вiзьмемо його посадника… Клич вiче, княже!..

– На Киiв, княже, на Киiв!..

Володимир мовчав i ждав, коли в палатi знову настане тиша.

– Так, людiе моi, – промовив вiн. – Мушу йти на Киiв, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завiт батька мого Святослава, який говорив: «Co братами своiми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твоi робитимуть по покону отцiв – будь в’едно з ними. Аще зрадять покон – бути iм в татя мiсто…»

– Бути Ярополку в татя мiсто! – заволали всi. – На Киiв! На Киiв! Смерть Ярополку-братовбивцi!.. Клич, княже, вiче! Веди нас на Киiв!

Князь Володимир помахом руки зупинив iх.

– Як же поведу вас, людiе моi? Куди буду вести?! Чули самi: вже печенiги – брати Ярополковi, ромеi – його друзi, вiн поведе з собою полян, древлян, Чернiгiв, Переяслав, городи червенськi… А ми, новгородчi, пiдемо з ким?

– Усi полунощнi землi пiдуть з нами – весь i меря, чудь… Пiдемо на брань – i вiд Ярополка вiдпадуть його землi. Русь чуе, де правда, а де зло…

Князь Володимир дивиться на бояр i воевод.

– Так, – каже повiльно вiн. – У тяжкi години Русь i ii люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вiрю в це, вiрю руським людям, вiрю й вам. Але не одразу пiзнаеться правда й лжа, множество кровi пролили вже люди нашi, велике множество кровi доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як iти?!

Володимир замислюеться. За стiнами палати вие й вие полунощний вiтер, вiн пробиваеться навiть крiзь стiни, холоднi потоки пронизують палату.

– Дивлюсь на схiд, – веде далi Володимир, – бачу дикi орди й племена, що радо пiдуть з нами на Киiв…

– Не клич iх, княже!

– Дивлюсь на захiд – бачу Нiмецьку iмперiю, вже сли iхнi разом з священиками папежу римського побували в нас.

– Не вiримо iмператорам i папежу, не вiр i ти, княже!

– Не вiрю, – твердо каже Володимир. – Вiрю токмо в Русь, токмо руськi люди мусять лад у своiх землях укласти.

– Поiдемо, княже! – встають усi в палатi.

– Веду вас! – рiшуче промовляе Володимир. – А в пiдмогу покличу варягiв, – вони вiри своеi не нав’язують, нових поконiв не дають, воюють за золото.

– Роби, княже, як замислив. Усi ми з тобою, де ти – там i ми!

4

Холодний, сiрий, непривiтний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати мiж високими гострими скелями, де кожноi хвилини на мореходця чатуе смерть. Сувора та кам’яна земля, суворi там люди, страшнi й мстивi такожде i боги iх – одягнутий у броню й шолом iз гострими рогами бог вiтрiв i бур Один, жона його – Фрiгг, а найлютiший – син iх громовержець Тор, що причаiвся у темнiй печерi десь на островах Варязького моря, кидае стрiли-блискавицi на купцiв i воiв, якi iдуть до Упсали.

Але нi суворе Варязьке море, анi гострi скелi бiля берегiв не затримали новгородських мореходцiв – на кiлькох учанах пройшли вони крiзь негоду й бурi, зупинили лодii бiля крутих скелястих берегiв Упсали.

Оточений ярлами, воями i толковинами, князь Володимир пiднiмався до фортецi свiонських конунгiв. Вони йшли мiж двома високими стiнами, на яких викарбуванi були невiдомi iм письмена, подекуди стояли висiченi з каменю постатi потворних, страхiтливих богiв. Шлях вiв усе вище й вище на гору, нарештi вони опинились перед зачиненими ворiтьми фортецi.

– Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! – закричали ярли.

Хтось довго й пильно дивився в прорiзи в стiнах фортецi. Зарипiли й вiдчинились залiзнi ворота.

– Конунг Олаф жде новгородського князя…

З каменю побудованi стiни в палацi свiонських конунгiв, свiтло в довгi переходи й покоi пробиваеться крiзь вузькi загратованi вiкна. Всюди горять свiтильники, стоiть охорона, на стiнах почепленi й тьмяно поблискують алебарди, бердишi, однобокi франкськi мечi, темнiють туровi роги.

З свiтлицi конунга Олафа видно сiрi береги, хвилi на морi, хмари, що пливуть i пливуть удалину.

Олаф Скетконунг – немолодий уже чоловiк з сивим, рiвно пiдстриженим на шиi волоссям, густими бровами, пiд якими поблискують сiрi очi; у нього гострий, як у птаха, зiр, довгий крючкастий нiс, пiдiбганi уста. Вiн стоiть бiля столу в кутку свiтлицi – одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткi – до колiн – штани, на ногах високi пiдкованi чоботи.

– Чолом тобi б’ю, Олафе Скетконунге, – починае князь Володимир, – прийми дари вiд мене й Новгорода.

Воi князя Володимира кладуть перед конунгом дари: соболинi хутра, разки горючого каменю[53 – Горючий камiнь – бурштин, янтар.], обоямогострий меч, срiбнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнецiв – для конунга, емалi – для його жони, лунницi з сканню – для дочок.

– Добрi дари ти привiз, гардський княже, – вiдповiдае Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, – i за них тобi дякую. Щедрий Гардарик[54 – Гардарик – краiна городiв (швед.).], багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеарiке?[55 – Свеарiке (або Свiонiя) – Швецiя.]

Вони сiдають один проти одного за столом. Воi князя тихо виходять, в глибину свiтлицi вiдступають ярли, мовчазнi слуги ставлять на стiл наповненi мiцним медом срiбнi келихи, толковини говорять тихими голосами.

– Я прибув до тебе, Олафе, пам’ятаючи, що тебе називають Скетконунгом[56 – Скетконунг – хороший, добрий конунг (швед.).], хочу нагадати й утвердити те добре, що було мiж людьми наших земель. Ти сказав про багатство моеi землi – i це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатствi не без урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Киевi-городi…

– Киiвград, – примружуе очi конунг Олаф. – О, я багато чув про нього.

– Тому я й прибув до Свеарiке, – продовжуе князь Володимир. – Маю багато воiв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати менi на помiч тисячi двi воiв. Воi-свеi, – закiнчуе князь Володимир, – хоробрi, iх знае весь свiт.

– Так, у свiтi знають наших воiв, – згоджуеться конунг Олаф. – Та й самi моi воi люблять далекi походи. Але вони, – конунг посмiхаеться, – дуже люблять городи, землi, дань.

– Городiв i земель я дати не можу, – вiдповiдае князь Володимир, – то не моi городи, а людей моiх, вони ж, знаеш сам, не терплять iноземцiв. А золото твоiм воям дам.

– Це буде довго?

– До Киева-города й назад – рiк. А може, воi твоi попливуть далi, до Вiзантii.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: