– Ти марно, – промовив вiн, – говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгородi я нарiк тебе жоною. Не я, а ти – зухвала, горда – вважала, що в тобi тече кров князiвни, а я тiльки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабинi, бо не любила й не любиш мене… Як же ти смiеш запитувати тепер, мила менi чи нi?!
Вона мовчала, i це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очi долу, впали й руки ii – в’ялi, безсилi.
– Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш пiти в землю своiх батькiв, вiдчиню дверi, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську – лишайся… А тепер iди! Я дуже стомився, завтра ж у похiд… Іди, Рогнедь! Прощай!
Не пiднiмаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла…
Хто знае, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воiн, що спить i все чуе, склепив очi на одну хвилину i враз прокинувся, може, i це ймовiрнiше, спочивав бiльше, до пiзньоi години ночi, – але раптом вiн схопився, сiв на ложi, одразу ж взув чоботи.
За вiкном стигла нiч, темно було в палатi, крiзь розчиненi дверi струмувало жовтаве свiтло з переходiв, на порозi ж невиразно окреслювались чиiсь тiнi, звiдти линули притишенi голоси.
– Хто там? – запитав князь, i рука його несамохiть потяглася до лави, де лежав меч.
– Це я, – почув вiн голос Рогнедi. – Хочу з тобою зараз говорити. Твоi ж воi не пускають…
Вiн зрозумiв, що княжна прийшла до нього у якiйсь важливiй справi, хоче сказати те, чого вiдкладати не можна… Тiльки одного не мiг збагнути Володимир: що змусило ii прийти так пiзно, наглоi ночi.
– Гриднi, – велiв вiн, – я говоритиму з княжною… Запалiть свiтло.
Вони внесли й поставили на столi свiчу, швидко вийшли.
Володимир i Рогнедь залишилися в палатi тiльки удвох. Блiда, вже без обруча на головi, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колiн, у тому ж темному платнi, тiльки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками бiля порога.
– Конунг Вольдемар, – нечутно ступивши крок уперед, почала вона.
– Я не конунг, а князь, – одразу ж перебив вiн ii, – i не Вольдемар, а Володимир.
– Вибачай, княже.
– Я слухаю тебе.
Знову мовчання й невисловлене вагання.
– У цю нiч, – продовжила вона, – менi було дуже важко… Я нi крихти не спала… попросила воiв… при йшла до твоеi палати… довго умовляла збудити тебе… Вони навiть, – Рогнедь ображено посмiхнулась, – шукали, чи немае в мене зброi… Я прийшла… я мусила йти… так треба… так судили боги…
Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свiчi, що гаряче, як жертва, горiв на столi, i Володимир помiтив, як з ii очей скотилось кiлька сльозин.
– Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, – закiнчила Рогнедь, i густi рум’янцi виступили на ii щоках.
Вiн щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цiй же палатi кiлька годин тому, суворо сказав:
– Ти вiдмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нинi вночi ти намiрялась навiть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив iхати, куди бажаеш… Чому ж ти тепер прийшла?..
– Княже Володимире, – щиро промовила вона. – Ти – смiливий, хоробрий витязь, умiеш ненавидiти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже!
Рогнедь замовкла, рум’янцi на ii щоках потухли.
Почуття перемоги! О, в цю пiзню годину ночi князь Володимир вiдчув його, i, либонь, дужче, нiж напередоднi в битвi, – дiвчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й вiдмовилась вiд нього, прийшла сюди, вiддае найдорожче – свое тiло, душу.
– Я був i лишаюсь нинi сином рабинi, – не стримався й зухвало сказав Володимир.
Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й вiдповiла:
– Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тодi iнакше, – заломила вона руки, – може, не було б цього страхiття, живi були б мiй батько й брати… Княже Володимире, менi дуже шкода, що минулого не повернеш. Нинi я побачила, що син рабинi здатний зробити бiльше i може бути справедливiшим, анiж князь… i я полюбила тебе. Ти вiриш менi? Скажи правду…
Володимир не ждав таких слiв Рогнедi, важко було йому й вiдповiдати на ii одверте питання.
– Ти дуже смiлива й до серця менi, Рогнедь! – вимовив вiн.
Нiби борючись з хвилею, яка налiтала на неi, Рогнедь простягла руки.
– І ти бiльше нiчого не скажеш? – крiзь стиснутi зуби вирвалось у неi.
Володимир зрозумiв ii. О, цi жiнки, либонь, усi такi, тiльки що – присягайся iм у любовi. А чи знае вона – це зухвале дiвчисько, – скiльки сил вже коштуе йому?..
– Я ще з Новгорода посилав своiх слiв, – вiдповiв Володимир, – пропонував тобi бути моею жоною…
– Ти глузуеш з мене, княже, – суворо промовила Рогнедь. – Тодi я вiдмовила твоiм слам, а тiльки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила… Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре…
– Нам i буде добре! Ти – справедлива, смiлива, хороша! Я, чуеш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…
Вiн пiшов уперед, усе ближче й ближче до неi, обхопив ii стан руками…
– Хороша моя… Чудова!!! – зривались у нього слова.
– Що я роблю! Боги! – промовила вона, рвучко пiдняла руки й обняла його за шию. Вiн поцiлував ii раз, i другий, i третiй, вона вiдповiдала несмiливим, якимсь шукаючим поцiлунком.
Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнедi. Володимир сiв на ложе, вона стала перед ним на колiна, – так велiв древнiй покон, – i роззула його.
А тодi Володимир схилився до Рогнедi, взяв ii дужими руками, посадив на ложе, довгим поцiлунком подякував за муки й страждання.
– Рогнедь – добре iм’я, – владно сказав вiн, – але я волiв би називати тебе руським iм’ям – Рогнiдою. Чи дозволиш, Рогнiдо?
О любов – перша в життi, неповторна, принадна! Ти як квiтка, що розпустилася вночi i, свiжа, запашна, яскрава, здригаеться вiд важких крапель роси, повна живодайних сокiв, тремтить у млосному сподiваннi й напрузi, вiддае нектар, усю таемничу силу чудовому метелику, трудiвницi-бджолi й цiлуе теплу щоку, яка схилилась над нею.
У неi було мiцне, але нiжне й гнучке тiло, поцiлунки ii нагадували тепло сонця, пестощi й ласка подiбнi до морськоi хвилi: а хiба молодий, мужнiй Володимир не був схожий на неi?
Тiльки на свiтаннi лодiя iхньоi любовi зупинила свiй плин у щасливому, безтурботному морi. У примарному свiтлi нового дня Володимир подивився на неi стомленим, щасливим поглядом. Вона повiрила – новгородський князь може бути суворим, але ще бiльше, мабуть, ласкавим, пристрасним, нiжним…
– Тепер ти й поiдеш, княже Володимире? – тихо й дуже смутно промовила вона.
Поклавши руку на плече, вiн довго дивився на ii обличчя, бачив голубi очi, надзвичайно довгi й нiбито аж важкi вii, блiде чоло, темнi пасмуги пiд очима.
– Так, Рогнiдо, зараз я поiду. Кличуть земля i люди. Попереду тяжка брань.
– Я знаю це – попереду в тебе брань, Киiв, слава… Там ти забудеш мене.
– Нi, не забуду. Слово руського князя – тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарiк тебе жоною, вночi я був твоiм мужем, так i буде.
Вiн поцiлував ii уста, що були вже холоднi, теплою щокою доторкнувся ii чола.
Рогнiда замислилась i сказала твердо, рiшуче:
– Нi, княже, пiсля всього, що сталось, i за одну тiльки нiч ти не мiг мене полюбити. Я ждала, всю нiч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Киева напиши менi в грамотi, що велить серце, пошли гонця, щоб усе знала… Я ж не забуду цiеi ночi. Вибачай ще раз за те, що називала тебе ранiше робочичем: ти справжнiй князь Русi. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братiв.
– Рогнiдо! – промовив вiн. – Я тобi сказав усе, що думав.
– Якщо ж ти, – закiнчила вона смутно, – не полюбиш чи поiдеш i забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе… Чуеш, мiй единий i коханий! Так, виходить, судили боги…
Вона поцiлувала його. О, який щирий, пристрасний був останнiй поцiлунок Рогнiди!