Володимир – Семен Скляренко

– І що вiдповiв Регволд?

– Вiн узяв нашу грамоту, прочитав i порвав, кинув на землю…

Воеводи й бояри на лавах роздратовано загомонiли, вдарили об пiдлогу посохами.

– Зло вчинив Регволд! Супостат вiн, ворог! – закричали всi i вже схоплювались з лав, затупотiли ногами.

Тiльки князь Володимир твердо сидiв на стiльцi, дивився на Михала й слiв.

– Що ж ще сказав Регволд? – так голосно, що почули всi в палатi, запитав вiн.

– Вiн сказав непотрiбнi, дурнi слова, – промовив у тишi, що пiсля цього настала, Михало, – i менi негоже iх говорити.

– Нi, говори! – велiв Володимир.

– Князь Регволд, – рiшуче почав Михало, – сказав, що його дивуе грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити… Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти – з Новгородом чи Киевом.

– І вже вiн обрав?

– Так, княже, обрав, бо дiе в’едно з Ярополком-князем.

Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпае воевода очима.

– Що ж ти замовк?

– Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу – стригли бороди.

Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду.

– І на тебе вони образу клали, – закiнчив Михало. – Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi…

Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова воеводи. Проте вiн нiчим, крiм цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воевод i бояр, Володимир ждав iхнього слова.

І вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту – з перетятим шрамом чолом, слутого[68 – Слутий – слiпий.] на одно око.

– Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, – промовив Скордята, – но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дiе в’едно з Ярополком-князем… Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда…

– То правда, правда! – загомонiли всi в палатi.

Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, едине око блищало хижо.

– А ще я скажу, – закiнчив вiн, – що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, – звернувся вiн до Володимира, – то й веди нас тепер за собою.

– Поiдемо! Веди нас, княже! За Русь! – кричали воеводи й бояри.

У палату долинули протяжнi звуки дзвону, – збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо.

Пiсля вiча Володимир говорив у своiй свiтлицi на верху терема з Добринею.

Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з лодiй, далекий смутний спiв.

– От i все готове, воеводо мiй, тепер i в дорогу, – почав Володимир. – Довго я думав про Киiв, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi.

– Чого печалишся, княже? – пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. – Ти iдеш на праве дiло, захищаеш закон i покон отцiв своiх, маеш з собою воiнство незлiченне, певен я, що приеднаються, стануть пiд твое знамено й полуденнi землi.

– Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь?

Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за лiто, десь над самим обрiем пробiгала тонка змiiста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, лiси.

Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.

– Мушу йти! – промовив вiн. – Нехай Перун благословить все мое воiнство.

– Не печалься, княже, – не сам будеш, я завжди з тобою.

Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув ii.

– Нi, Добрине! – вiдповiв йому князь. – Я тебе не кличу в цю дорогу.

Воеводi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думае брати його з собою?

– Я люблю Киiв, – поволi говорив Володимир, – за цi ж лiта полюбив Новгород… І як iх не любити? Киiв – отчина моя, а вспоiв мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п’ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця.

– Цi люди люблять такожде й тебе, – сказав Добриня.

– От через це й не хочу я, – нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, – залишити iх сиротами… Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари.

– Добре робиш, княже, – згодився Добриня, – що печешся про Новгород, полюбив i я його.

– Думаю, – подивився на Добриню Володимир, – що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю.

– Так i зроби, княже!

– Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе.

– Мене?

– Так, мiй вуйку й воеводо!

Добриня довго мовчав. Блискавицi на обрii роздратовано били землю. Важкi думки краяли серце воеводи.

Вiн хотiв би пiти з Володимиром – похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях iх ждала перемога.

Правда, Добриня непокоiвся, думаючи про Киiв. Володимир, – вiн вiрив у це, – переможе Ярополка, сяде на столi отця свого, Гора, яка нинi схиляеться i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.

Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-уем Володимира. Що жде його, коли вiн приiде в Киiв з Володимиром? Князь – дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воеводства.

У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i воеводам, стоiть над ними, бо е правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.

– Дуже уболiваю я, княже, – важко зiтхнувши, промовив Добриня, – що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi… Пам’ятай, княже, що аки воiн твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по твоему слову.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: