7
Князь Володимир вийшов з палати, проминув кiлька переходiв, де стояли озброенi воi, i потрапив до стравницi. Там уже приготували снiданок, в зборi була старша дружина. Проте нiхто не сiдав до столу, всi привiтали князя i тiльки тодi, коли вiн сiв, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.
– Не будемо затримуватись, дружино! – сказав Володимир. – Дорога нам далека.
Вони iли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотiв iсти, взяв кiлька шматочкiв в’яленоi конини, запив ii медом.
Прийшов час залишати Полотськ. Князь i воеводи вийшли у двiр, щоб сiсти на коней, прямувати до рiчки, а там лодiями й далi.
Їм не так швидко пощастило виiхати. У дворi бiля терема, де стояли розбитi вози, валялись посiченi шоломи, поламанi списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгi темнi платна й високi ремiннi чоботи людей. Тiлько-но князь з’явився на ганку, вони стали низько йому вклонятись, загомонiли:
– Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.
– Я слухаю! – зупинився на сходах Володимир i дав знак, щоб хтось iз старших полочан пiдiйшов ближче до нього.
Наперед ступив сивобородий чоловiк, на обличчi якого темнiв широкий шрам.
– Княже Володимире! – почав вiн. – Ми зiбрались тут – полотськi воеводи й бояри, – а множество люду стоiть за стiнами града, щоб сказати тобi, як багато натерпiлись вiд свiонських конунгiв, як багато зла побачили вiд князя Регволда… Праве дiло ти зробив, покаравши його. Але докiнчи справу, княже. Одвiку ми були з Руссю, мали своiх руських князiв, дружбу з Киiв-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають iти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! – Закiнчивши цю мову, сивобородий чоловiк ще раз низько вклонився князевi, слiдом за ним схилили голови й бояри та воеводи, що стояли в дворi.
– А ще волимо, – загомонiли вже в дружинi самого князя. – Зроби суд над головниками, що хотiли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своею iх покарати.
– Добре! Буде так, як просите, – вiдповiв князь Володимир. – Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пiзнiше побуваемо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воеводу новгородського Путяту, що дiятиме по слову моему i з вами разом стоятиме за Русь.
– Спасибi, княже Володимире! – залунали навкруг голоси.
– А головникiв покарай… Зроби суд, княже! – не вгамовувалась дружина.
Князь Володимир зняв шолом з своеi голови, подивився на людей, що заповнювали двiр, на долину за городом, голубе небо, сонце.
– Багато смертi наокруг, – промовив вiн, – i не хочу ii примножувати… Нехай буде не смерть, а життя – велю всiх головникiв випустити, нехай iдуть i кажуть, чи справедливi руськi люди. Дочку ж князя Регволда Рогнiду, що робила так, як пiдказував iй закон: хотiла помститись за батька й братiв, але не змогла цього зробити, а нинi вночi мене роззула, – милую, залишаю в теремi як жону свою й княгиню.
На високiй стiнi Полотська, край заборола, спершись на поручнi, стояла й дивилась на осяяну вранiшнiм рожевим промiнням долину перед собою жiнка в темному платнi – це була Рогнiда.
Вона бачила, як iз ворiт города виiжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, iй було видно, як на березi воi сiли в лодii й попливли до рiжка, де вода Полотi зливалась з Двiною, а полочани стояли й привiтно махали iм руками.
Але мiж усiма цими людьми Рогнiда бачила тiльки князя Володимира, що видiлявся нiбито з-помiж iнших одягом своiм, зброею, був, – так здавалося Рогнiдi, – вищий, нiж iншi, кращий, ставнiший. Ось вiн виiхав на чолi своеi дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стiни Полотська, ось рушив далi по долинi, зупинив коня на високiй кручi й ще раз подивився на город, а от ступив, сiв у лодiю.
Глибокi i складнi почуття хвилювали душу Рогнiди в цi хвилини. Вона пригадувала недавне минуле, коли в палатi отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бiй пiд стiнами города й у дiтинцi, коли загинули батько ii й брати, трупи iх пiд чорним знаменом у лодii на Двiнi…
Нарештi ще одна, минула, нiч, коли Рогнiда намагалась помститись князевi-трелу, що вбив ii батька й братiв, а потiм сама прийшла до нього в палату, роззула, вiдповiла поцiлунком на поцiлунок, була з ним усю нiч в одно тiло…
– І я його полюбила, полюбила довiку, – зривалось з ii уст. – Як же, як я могла це зробити? Мiй коханий – вбивця отця мого й братiв. Вiн поiхав i нiколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крiм сорому? Яку кару мушу прийняти?! Нi, смерть, тiльки смерть. Боги, боги, допоможiть менi, приймiть стомлену душу!
Висока й крута стiна Полотська, гостре околля чорнiе внизу, на днi i схилах наокруг рову. Кинутись туди – i кiнець, обiрвуться важкi думи, припиняться невимовнi муки, вона пiде до отцiв своiх, буде з ними. Один крок!
Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать ii хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп’ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.
Рогнiда бачила, як лодii руськi зупинились бiля пiвострова, де води Полотi зливаються з могутньою течiею Двiни, бачила, як там на високiй кручi воi зiбралися пiд голубим знаменом, що маяло, як вiтрило, пiд вранiшнiм вiтром, ще раз побачила на конi Володимира, i iй здалося, нi, вона була певна, що це так i було, – вiн махнув iй рукою на прощання.
І цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було, але який помiтила Рогнiда, викликав ще одну, i, мабуть, останню, бурю в ii душi, змусив зупинитись, вiдступити вiд краю заборола.
Палати Валгалла![76 – Палати Валгалла – рай (швед.).] О, прийде час, i вона полине туди на пир Одина, приеднаеться до валькiрiй[77 – Валькiрii – райськi дiви.], пiднесе рiг з медом отцю й братам, що загибли як героi…
Це буде пiзнiше, набагато пiзнiше. Навiщо Рогнiдi зараз думати про смерть i небо, коли тут, на землi, так принадно пахне весняне повiтря, тiло ще тремтить вiд пестощiв, ласки, цiлункiв, у вухах дзвенить голос: «Прощай, Рогнiдо! Я покличу тебе з Киiв-города…»
– Трелi! – ще раз i вже востанне промовила Рогнiда. – Нi, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русi, – не трел… Рогнiда також буде не тi[78 – Тi– рабиня.], а жона князя Володимира, велика княгиня Русi…
Рогнiда дiяла й мислила так, як батьки ii й усi далекi предки, що над усе в свiтi ставили силу, силою добували владу, але скорялись i вiрно служили, коли зустрiчали когось дужчого вiд себе.
І ще думала Рогнiда про те, що минула нiч не пройде безслiдно, що насiння любовi, посiяне в цю нiч, дасть свiй плiд i народить вона сина…
Князь Володимир, виiжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогнiду. Темна постать ii виразно окреслювалась край стiни дiтинця, коли вiн спроквола спустився з дружиною до Полотi; розгледiти Рогнiду можна було й з лодii, що пiд дужими ударами гребцiв перетинала зеленкуватi води рiчки, з пiвострова, де Полоть зливалась з Двiною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогнiду на стiнi города.
Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподiвано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотiв би повернутись назад i бути з нею, зустрiти ще одну й ще одну нiч у цьому глухому лiсовому городi, пливти й пливти в чарах кохання?
Нi! Скорбота й жаль не турбували в цю вранiшню весняну годину молодого новгородського князя, радiсть, гордiсть i щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, iхав вiн на баскому конi до рiчки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонникiв, якi тут зiбрались, зробити упорядок лодiям.
Полки стояли, ждали його слова. Гребцi на лодiях уже приготувались до далекого походу, пiдняли весла. Високо над ними висiло до самих своiх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвенiли, перлами розсипаючись у крутих берегах, веснянi води Полотi й Двiни, на луках зеленiли трави, мiж ними жовтими й голубими озерцями свiтились квiти, десь ударила зозуля, в неозорiй височинi дзвенiв жайворонок, – як мiг не радiти i не милуватись свiтом князь Володимир!