Все це хвилювало, пiдносило, втiшало його серце, новий день був зовсiм не такий, як попереднiй, тiльки вчора тут земля гула пiд копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирiшувала успiх його справи, важкого походу на Киiв. І тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небi мчали на пiвдень чорнi круки, багато, о, як багато доведеться пролити кровi руським людям, доки мир i тиша прийдуть на землю.
Перша перемога завжди окрилюе людину. Подолавши князя Регволда i прилучивши Полотську землю, князь Володимир вiрив у свою перемогу, був переконаний, що похiд на Киiв закiнчиться щасливо, – чорнi круки полетiли ген далеко, жайворони дзвенiли над полками.
А серце?! Що поробиш – молодому серцю (та хiба тiльки молодому?) властивi поривання й дерзання, молоде серце – це голуб, який шукае собi голубицi; перемога i любов, радiсть i щастя, здiйснення бажань i невпинний порив уперед, – хто не був молодим, хто цього не знае!
Князь Володимир був гордий, що скорив свавiльну полотську княжну, щасливий, бо вона вiддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить ii колись, покличе до города Киева.
Рогнiда… буде не тi, а жона князя Володимира, велика княгиня Русi…
Ось чому, покидаючи древнiй Полотськ, князь Володимир зупинився на кручi, пiдняв руку й послав Рогнiдi, що все стояла й стояла на стiнi, тепле вiтання.
І рушили воi князя Володимира – лодiями по тиховоднiй Полотi, комонно й пiшо через лiси й поля, щоб вийти бiля города Смоленська, з’еднатись з пiвнiчними воями, якi там iх ждали, i пливти далi Днiпром на сiчу з Ярополком. Назустрiч iм, угору вiд Киева, Днiпром посувалось воiн ство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат iшов на брата, земля на землю.
8
І нiхто з них не знав того, що саме в цей час до украiн Русi, до мирних городiв i сiл на захiд сонця пiдступае ворог, який давно вже вiдточив свiй нiж i тiльки ждав нагоди, щоб напасти.
– Drang nach Osten![79 – Похiд на Схiд (нiм.).]
Цей крик лунав на слов’янських землях уже не вперше. За тим, що дiялось на Русi, пильно стежили нiмецькi iмператори, за спиною яких стояв Римський Папа.
На пiвднi iмперii були землi Угорщини, Болгарii, Вiзантii, з якими нiмецькi iмператори Оттон І i син його Оттон II не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всi своi сили скеровували на схiд.
«Drang nach Osten!» – це був перший клич, що пролунав у новоутворенiй Нiмецькiй iмперii, i вже тодi полчища iхнiх рицарiв рушають на Схiд.
Проте Схiд виявився не таким пiддатливим i кволим, як вважали нiмецькi iмператори. Довго й дуже довго довелось iм боротись з Польщею, тяжкою була для iмперii боротьба з Чехiею, доки вони цiною величезних втрат, по колiна в кровi пiдкорили володарiв цих земель. Але коли нiмецькi орди посунули далi на схiд, щоб скорити слов’янськi племена над Варязьким морем, то на рiчцi Лехi зазнали жорстокоi поразки. Слов’яни люто, не шкодуючи сил i життя, боролись за свое життя i волю.
Ворожнеча мiж Володимиром i Ярополком, усобиця в Руськiй землi надали сил нiмецьким iмператорам. Не власними руками – польський князь Мешко І, що був iхнiм слухняним слугою, почувши про брань на Русi, велить своiм полкам вирушати на схiд, захоплювати руськi городи й землi.
І в той час коли воi князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли ii, в той час коли князь Володимир вирушае на Смоленськ i далi на пiвдень су проти Ярополка, в цей час потай до Руськоi землi пiдходять вороги з заходу. Темноi ночi стали вони на схилах гiр навкруг Перемишля, подерлись на його стiни, сталась велика сiча, загинуло множество людей руських, запалав город i околицi.
Звiдси ворожi воi пiшли на Червен, оточили його, три днi руйнували й палили стiни, прорвались, залили город кров’ю.
Разом з ними йшли епископ Лев i священик Рейнберн, – iм не пощастило в Киевi з хрестом, тепер Римський Папа дiяв мечем.
Слух iде по Русi про сварку князiв-братiв, i хвилюються далекi ii землi; волзькi булгари збирають воiв, посилають слiв у степи за Ітиль-рiкою, щоб знайти там орди, якi виходять з глибин Азii, з’еднатись з ними i рушати на Русь.
Горе дому, де немае злагоди й миру, горе землi, де сваряться племена, страшно, коли зброю пiднiмае брат на брата, син на отця.
Багато зла принiс землi Руськiй князь Ярополк, великi й труднi дiла випали на долю Володимира, сина Святослава.
Роздiл шостий
1
Князь Володимир розумiв, що Ярополк не допустить його до Киева, а намагатиметься зустрiти й розбити пiвнiчну рать у верхiв’ях Днiпра. Пiзнiше вiд купцiв, втiкачiв-смердiв i простих чорних людей вiн довiдався, що Ярополк справдi зiбрав багато воiв, частину яких посадив на лодii, а багато iдуть комонно й посуваються пiшо берегами. Уже в полi передня сторожа знаходила слiди й бачила не раз на обрii воiв: невiдомо було тiльки, де ж зупиниться i прийме сiчу Ярополк.
І от нарештi в один з перших днiв iзока[80 – Ізок – червень.] лiта 980-го на свiтаннi примчали воi передньоi сторожi, зскочили iз замилених коней, розповiли, що вище вiд Любеча на Днiпрi i в затоках пiше вiйсько Ярополка ховаеться у лiсах над кручами, а комонники розтяглись пiвколом у полi.
Князь Володимир спав на лодii; почувши тупiт коней, прокинувся, вийшов на берег i слухав сторожу, а тодi покликав старшу дружину, сiв з нею пiд вербами й став думати, як починати сiчу з полками Ярополка.
Це була дуже важлива й вiдповiдальна година – рать наближалась до ратi, вирiшувалась доля Русi, все залежало вiд того, як вести далi воiв з пiвночi, щоб розбити полки убiйника-князя.
Князевi Володимиру було на кого спертись – навкруг нього стояли й сидiли на приступках днiпровоi кручi бувалi, старi вже воеводи, що вздовж i впоперек сходили землi Русi, перетинали на лодiях моря, били багатьох i багатьох ворогiв.
Володимир ловив на собi примружений погляд то одного, то другого воеводи; кожний з них вмiе i готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.
Але вiн не хотiв вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалi люди.
– Ви знаете, воеводи моi, – почав Володимир, – рать Ярополка зупинилась i стоiть бiля Любеча. Хочу почути, що думаете? Говорiть, воеводи.
Угорi над ними трепетало листя на вербах i осокориннi, десь вiд лодiй долинули звуки смутноi пiснi, скiльки не кинь оком, голубiло плесо Днiпра.
Князь Володимир ждав. Вiн сидiв у бiлих ногавицях i довгiй бiлiй сорочцi з розстебнутим комiром, пiдперезаний широким поясом, з зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вiтер з Днiпра перебирав русий чуб, карi очi допитливо дивились на воевод.
І воеводи загомонiли – iм сподобався такий початок ради – князь Володимир не криеться, що молодий, вiн, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.
Деякi з них вважали, що найкраще кiнним воям обiйти далеко в полi полки Ярополка, бити iх з-за спини, а всiм пiшим посуватись Днiпром на лодiях i вдарити в чоло Ярополковiй ратi.
Іншi радили затримати лодii на мiсцi, вночi послати частину пiшого й комонного вiйська вперед, щоб наблизитись i впасти, як грiм, на воiв Ярополка, а з лодiй уже iх добивати.
Ще однi думали, що лiпше стати на мiсцi, загородити Днiпро лодiями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк пiдiйде ближче й перший ударить на них.
Це було, либонь, i все – князевi Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воевод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кiнчати раду, дати загад воеводам i всiм воям.
Князь не поспiшав з останнiм словом, вiн дивився на плесо Днiпра, високi кручi правого берега, зеленi, повитi голубим маревом луки вдалинi.
Потiм вiн повернувся до воевод, i iм здалося, що за цi короткi хвилини обличчя його змiнилося, стало рiшучим i суворим, очi потемнiшали, вiн i почав не так, як думали й ждали воеводи.
– Я слухав вас уважно, дружино моя, – сказав князь Володимир, – i дякую за поради. Проте, – звернувся вiн до воевод, – послати далеко в поле комонне вiйсько, а пiшим воям посуватись на лодiях i бити в чоло Ярополку не можу, бо як одiрвати руки й ноги вiд тiла? Ти, воеводо, – звернувся вiн ще до одного, – радиш нам пiдкрастися вночi до воiв Ярополка, та ми ж не печенiги й не хозари, щоб дiяти, як татi; ми – руськi люди, утверждаемо мир у чесному бою… Ще радили менi, – закiнчив Володимир, – стати на мiсцi й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надiятись на нього, чи не зайде вiн, як це ви радили менi, з усiх бокiв? Нi, воеводи, мусимо дiяти не так, мусимо робити, як отцi й дiди нашi.