Володимир – Семен Скляренко

Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу – тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави…

Проте це була одна тiльки мить. А що подумае i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, – Добриня зовсiм розгубився, – князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою?

Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього е терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазяiном i княжого двору в Ракомi. І Добриня не сказав потрiбного щирого слова.

– Прощавай, княже! Щаслива путь! – тiльки й прошепотiв вiн сухими устами.

6

За Новгородом, там де Волхов-рiка з’еднуеться з Ільмень-озером, е гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височiть ще й досi.

У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам’яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг – богiв п’ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливоi квiтки, день i нiч палали кострища.[69 – Кострища – жертвеннi вогнища.]

Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв воiнству зiбратись на березi Ільменя, сам прибув туди й з воеводами став пiдiйматись на гору.

Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався iхнiм очам, князь i воевода бачили в затоцi Ільменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п’ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi.

З гори видно було i шлях, яким воi мали вирушати за Волок, – блискуче плесо озера Ільмень, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.

На требищi вже все приготували для жертви – високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубони й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба.

Перинь-гора не могла вмiстити всiх воiв, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. Єм, водь, саамi й комi[70 – Єм, водь, саамi, комi – пiвнiчнi племена Русi.], що iхали на рать з своiми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв – дерев’янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, – пiд удари бубонiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись.

На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п’ятин Святовит, Бiлбог, Триглав – подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однiею головою у дiтородному закутку – i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, – це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, емi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь.

У цей день i годину за князя Володимира i всiх воiв, за перемогу над Ярополком молились ще в одному мiсцi в самому городi – там у невеликiй християнськiй дерев’янiй церквi Іоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа.

Князь Володимир у глибокiй задумi стояв перед богами, мовчали замисленi воеводи позад нього, тихо було скрiзь на горi i внизу над Ільменем.

А потiм загримiли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерцiв, конаючи, хрипiли й рили землю ногами воли й конi, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усiма вогнищами заклубились темно-сизi дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз.

Князя Володимира захопила й пiднесла ця треба, вийнявши з пiхов меч i поклавши його на землю, вiн стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, iскри бились об його обличчя, i в цi хвилини червоний вiдсвiт кострищ заливав його чоло, примруженi, прикутi до далекого плеса Ільменя очi, мiцно стиснутi уста.

– За Русь! За богiв наших! За покон i закон батькiв! – чулося скрiзь по горi i над озером, гримiли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром – князем новгородським, вiн готовий був вести ii до Киева, до самих далеких украiн Русi.

Роздiл п’ятий

1

У Константинополi було вiдомо, що робиться на Русi, грецькi купцi, що невпинно iздили Днiпром i перетинали Руське море, приiжджаючи з Киева, розповiдали про сварку мiж братами-князями, пiзнiше i про початок сiчi мiж ними.

У Великому палацi про цi подii знали ще бiльше – готуючись до бранi з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь своiх слiв, просив iмператорiв Василя й Костянтина дати йому допомогу в борнi з братом, за що згоджувався визнати епархiю константинопольського патрiарха на Русi, натякав, що мiг би поступитись деякими землями на пiвнiч вiд Клiматiв i в Тмутараканi, – Ярополк не скупився на обiцянки, зраджував закон i покон отцiв своiх, продавав iмператорам ромеiв руськi землi.

Звичайно, не iмператори Василь i Костянтин вирiшували справу – перший з них проводив днi i ночi з своiми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу i розважався з гулящими дiвчатами, – з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь.

Коли б у нього була сила, вiн радо послав би на Русь легiони, про якi просив Ярополк, хеландii з грецьким вогнем, – вони не так допомогли б киiвському князевi, як скористались би з усобицi в Руськiй землi i наробили великоi шкоди. Легiони ромеiв над Днiпром i в Киевi – та хiба ж про це могли мрiяти iмператори колишнi!

Але Вiзантiя не могла послати легiонiв на Русь – над нею нависла смертельна загроза, життя самоi iмперii було в небезпецi.

Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною iмператора Іоанна в Малу Азiю Варда Склiра. У Константинополi цей полководець був небезпечний, вiн мав багатьох спiльникiв серед членiв сенату й синклiту, якi готувались i, безперечно, оголосили б пiсля смертi Іоанна iмператором-регентом Василя й Костянтина Варда Склiра.

Проедр Василь дiяв рiшуче – прогнавши в Малу Азiю Варда Склiра, вiн слiдом за ним став висилати туди ж i його прихильникiв i друзiв, – так у рiзнi феми Малоi Азii потрапили Дельфiни, Куркуаси.

Побоюючись мстивого проедра, деякi полководцi, патрикii самi тiкали з Константинополя – вони забирали з собою родини, всi скарби, оселялись у Вiрменii, Грузii, де втiкачiв з Константинополя приймали гостинно.

Проедр Василь розумiв, яка сила збираеться в Малiй Азii, до нього доходили вiстi, що вигнанцi й утiкачi з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Склiра. Проедр робить останнiй крок – увiльняе iменем iмператорiв Варда Склiра з високоi посади доместика, призначае його дукою[71 – Дука – губернатор.] Антiохii.

Але було вже пiзно. Вард Склiр мав пiд своею рукою легiони, якi дав йому сам проедр Василь, вiн спирався на кращих полководцiв iмперii, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Вiзантii, що мала незчисленнi багатства.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: