– Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, – нарештi промовила жiнка. – Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ii в село свое…
– Де ж це село? – запитав Микула. – Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ii, заберу в Любеч.
Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ii нiс, пiдборiддя, очi.
Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше – страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ii обличчя.
– Не шукай своеi дочки, воiне, – промовила жiнка, – бо вона померла.
Вiн схопився на ноги, благально простягнув уперед руки.
– Що ти сказала, жоно? – крикнув Микула. – Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, – вiн зробив крок у лодii, – скажи менi правду, невже вона, моя Малуша…
Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно:
– Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла.
– Коли?
– Навеснi… Тодi, коли загинув i князь Святослав.
– Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де ii могила? Якщо немае в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву.
Жiнка промовила:
– Не знайдеш ти могилки Малушi… втонула вона в Днiпрi…
3
Обхопивши голову руками, сидiв Микула, – вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг. Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодii, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром.
Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду – жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась.
Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро.
– Боже мiй, боже мiй! – задихаючись, схопилась за груди жiнка. – Бiдний, нещасний мiй батько Микула…
Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив ii, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля неi. Розбита тим, що сталось цiеi ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв ii за плечi.
– Мабуть, не треба було нам ходити до нього, – промовив Тур.
– О нi, нi! – вiдповiла вона. – Вiдтодi як я побачила його мiж воiв, моi думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше – я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати.
Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла:
– А батьковi я сказала правду. Немае Святослава, немае й мене. Усе е – i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки немае нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все – i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все… А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi… Нехай думае, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немае Малушi…
Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро.
– То й мене немае, – засмiявся Тур. – Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис… Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього е iншi, молодi, добрi гриднi… Немае тебе, немае й мене, Малушо!
– Забрали меч, щит i спис? – запитала, глянувши на Тура, Малуша. – Хто ж ти е?
– Був гридень, а тепер нiхто.
– Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду – хто ти: дворянин, смерд, холоп?..
Тур засмiявся.
– Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин знае двiр, у якому мусить робити, смерд – господаря, якому повинен служити, добрий хазяiн нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила… А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я… – Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: – Я людина з поля…
– Як же так сталось, чому?
– Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополк убив брата свого Олега в землi Древлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збирае нову дружину, i вже ми – гриднi Святослава – йому негоднi.
– Тодi тобi дадуть пожалування?
– Пожалування? – навiть засмiявся Тур. – Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лишаеться. І Святославових воiв Ярополк не пожалуе – iншi воi йому потрiбнi.
– А чому?
– Князь Ярополк добре знае, що ми не пiднiмемо меч супроти своiх братiв.
– Проти кого ж вiн думае йти?
– Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя.
– Супроти сина мого Володимира? – У Малушi було перелякане обличчя. – Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб’е його.
– І я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подолае Володимира… Нi, Малушо, – закiнчив вiн, – i ти, i я – ми ще мусимо жити!
4
Ще здалеку, вiд Стрийовоi могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам’яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч. П’ять лiт – це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн.
Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше iх бачив. Звичайно, змiни цi помiтнi були не на городищi, що було колись середовищем iхнього роду, – там однаково височiли насипанi тисячами рук вали, за ними тiкали в степ, зникали вдалинi вкритi деревами могили старiйшин роду й цiлого племенi.
Змiни сталися i в самому Любечi. Це вже був не виселок з роду, звiдки виходив Микула на рать, а велике селище, цiлий город.
Найбiльше вразив Микулу терем, що стояв вище вiд Любеча, на пагорбi. Там, це вiн добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, нiж у всiх, але звичайний дiм.
За цi лiта Бразд побудував на дворищi терем з багатьма клiтями i верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими вiконцями, що поблискували згори, як очi хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на цiле, либонь, поприще[6 – Поприще – мiра довжини, 2/3 версти.], височiла тепер стiна з важких колод, а поверх неi витикались гострi кiлки…
«Аки князь!» – подумав Микула про брата.
І терем не одного тiльки брата стояв тепер на горi край Любеча – праворуч, також за стiною, але без гострих кiлкiв, темнiв добрячий терем ще когось iз любечан, лiворуч – терем без огорожi, бiля самого лiсу – знайома Микулi з давнiх часiв корчениця[7 – Корчениця – кузня.] брата Сварга.
Подiл же Любеча вражав: тут були хижi бiльшi й меншi, димки курiли iз землянок, всюди чулись людськi голоси, бiля берега по хвилi колихались десятки лодiй iз спущеними вiтрилами.
«Не той Любеч, що був! – подумав Микула. – Бiльше нiби людей стало, то й розповзлися вони навкруг…» Вiн хотiв тiльки одного – швидше опинитись на рiдному дворищi, але ноги його не слухались, Микула пiднiмався кручами вiд Днiпра повiльно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарештi на вал старого городища.
Тут йому пощастило – одразу ж за валом вiн побачив жiнку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.
– Вiсто! – закричав Микула. – Гей, Вiсто, це я! Чи чуеш?!
Рискаль випав з рук жiнки. Немов не вiрячи очам, пiднесла вона руки д’горi, пiшла, побiгла, кинулась уперед – на схил, на вал городища:
– Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!
Вiн стояв перед нею з непокритою головою, у сiрiй вiд пороху сорочцi i таких самих ногавицях, з мечем бiля пояса, з щитом i торбинкою на плечах, темний вiд вiтрiв i сонця.
Але Вiста жахнулась, бо Микула був зовсiм сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крiзь розстебнутий комiр видно було рубцi й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.
– Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! – промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур’янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, – пiд стiною хижi.
І чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.
– Не плач! – суворо сказав вiн Вiстi. – Диви, – засварився вже вiн, – своiми сльозами всю твар менi змочила. – Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. – Ти краще скажи, як тут?