Володимир – Семен Скляренко

– А куди ж? – вiдповiв Микула. – Додому, до Любеча.

Жiнка зiтхнула.

– Тепер уже недалеко, – сказав Микула. – От був я, люди добрi, далеко – за морем Руським, за Дунаем-рiкою, за горами Родопськими…

– І князя Святослава бачив? – запитав чоловiк.

Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка.

Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку.

– Гай-гай! – вiдповiв вiн чоловiковi. – Питаете, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi – е такий город над Дунаем – мiй меч князевi Святославу життя врятував…

Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку.

– А в останню нiч, – вiв вiн, – нехай прощен буде наш князь, – ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, воi спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. «Ти чому не спиш?» – запитав мене князь. «Сиджу, – кажу я, – а спати не хочеться… Вода тече – рiдна вода, зорi вгорi – як сторожа, солов’i спiвають – дихнути боiшся…» – «Правда, – згодився князь, – люба рiдна земля, нiде кращоi немае…»

– І бiльш нiчого не говорив князь? – сухим голосом запитала жiнка.

– О нi, жоно! Дуже багато говорив… Я йому розповiв про себе, просив у гостi приiхати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому… Багато-багато ми з ним тодi говорили… І про дочку я його просив.

– Про дочку? – насторожилась жiнка.

– А я хiба не розповiдав вам про неi?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там приiхав до мене син Добриня, забрав ii сюди, в Киiв… Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ii княгиня в якесь село…

– Звiдкiля ж ти, чоловiче, це знаеш? – тихо промовила жiнка.

– А я, коли йшов на брань, був у Киевi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона – Пракседою, здаеться, ii звали, ключниця княжа, – розповiла про Малушу… І молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду… А ви що ж, – звернувся Микула до чоловiка й жiнки, – може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть…

– Почекай, чоловiче, – суворо втрутилась жiнка, – ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..

– Аякже, аякже! – вiдповiв iй Микула. – Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.

– І що князь?

– «Ти не уболiвай, Микуло, – сказав князь. – Будеш у Киевi – знайдеш Малушу. І я сам допоможу – пошукаю ii… Жива вона й здорова, де ж iй бути?! Буде, буде наша Малка…» Так сказав князь.

Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали.

– Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, – нарештi промовила жiнка. – Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ii в село свое…

– Де ж це село? – запитав Микула. – Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ii, заберу в Любеч.

Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ii нiс, пiдборiддя, очi.

Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше – страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ii обличчя.

– Не шукай своеi дочки, воiне, – промовила жiнка, – бо вона померла.

Вiн схопився на ноги, благально простягнув уперед руки.

– Що ти сказала, жоно? – крикнув Микула. – Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, – вiн зробив крок у лодii, – скажи менi правду, невже вона, моя Малуша…

Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно:

– Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла.

– Коли?

– Навеснi… Тодi, коли загинув i князь Святослав.

– Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де ii могила? Якщо немае в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву.

Жiнка промовила:

– Не знайдеш ти могилки Малушi… втонула вона в Днiпрi…

3

Обхопивши голову руками, сидiв Микула, – вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг. Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодii, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром.

Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду – жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась.

Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро.

– Боже мiй, боже мiй! – задихаючись, схопилась за груди жiнка. – Бiдний, нещасний мiй батько Микула…

Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив ii, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля неi. Розбита тим, що сталось цiеi ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв ii за плечi.

– Мабуть, не треба було нам ходити до нього, – промовив Тур.

– О нi, нi! – вiдповiла вона. – Вiдтодi як я побачила його мiж воiв, моi думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше – я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати.

Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла:

– А батьковi я сказала правду. Немае Святослава, немае й мене. Усе е – i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки немае нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все – i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все… А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi… Нехай думае, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немае Малушi…

Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро.

– То й мене немае, – засмiявся Тур. – Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис… Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього е iншi, молодi, добрi гриднi… Немае тебе, немае й мене, Малушо!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: