Володимир – Семен Скляренко

Варда Склiра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурi Вiзантiя, емiри Багдадського халiфату, що мрiяли про владу в Малiй Азii й навiть у Європi, також пiдтримували його.

Через це й трапилось так, що Вард Склiр оголосив себе iмператором Вiзантii, його визнали вiрмени, емiри Мартирополя, Хорбота й Амiди, що сидiли над рiками Тигром i Євфратом, волостелин Багдада й Вавилона Адудаула – всi вони пiдтримали Склiра, обiцяли допомогу.

Не тiльки Азiя турбувала проедра Василя – вiн знав про вбивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарiю, i нiяк про це не шкодував – одним кесарем бiльше чи менше, що до цього Вiзантii? Розмiрковуючи далi, проедр доходив висновку: може, й краще, що не стало Бориса, – коли вiн не зумiв зiбрати нинi сил, то не зiбрав би iх i далi.

Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Однi в Константинополi говорили, що вiн попав у полон до комiтопула Самуiла Шишмана i що той нiбито назвав його царем Болгарii, iншi стверджували, що Самуiл призначив Романа начальником усього свого вiйська.

Що ж робилось справдi в Захiднiй Болгарii – нiхто не знав, комiтопули сидiли в горах, мiж ними й Вiзантiею височiли Родопи, – загадковий свiт, страшнi люди захiднi болгари.

Там, за Родопами, збираеться й насуваеться на Вiзантiю гроза, на перевалах, у клiсурах, а там i в долинi на пiвдень вiд Родопiв стало з’являтися все бiльше й бiльше болгарських загонiв, вони чинили велику шкоду акритам, комiтопули переходили в наступ, iмперii загрожувала смертельна небезпека.

Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужiв нарочитих з Киева, iх, як це завжди робилось у Великому палацi, водили до Святоi Софii й Влахерну, показували у Магнаврi рiзнi дива – золотих левiв рикаючих, птахiв спiваючих, для них влаштовувались пири.

Одного тiльки – вiдповiдi на прохання князя Ярополка – мужi нарочитi не мали, iмператори велiли iм ждати й ждати.

2

У лiсах над Захiдною Двiною, до якоi з правоi руки линуть тиховодi Полоть i Оболь, а з лiвоi – Улла й Ушач, стояв на горi древнiй город Полотськ.

Холодна, вогка тут земля – кругом драговини й болота, за коротким лiтом наступае довга осiнь, зима, гнила весна, але смiливiй людинi ця земля сторицею вiддае за труд – навкруг несходимi лiси, а в них табуни звiра, в рiках i озерах повно риби, у пiсках руками можна брати дорогий горючий камiнь, Захiдна Двiна допливае до самого Варязького моря, а там вiдкритий шлях до всього свiту.

Уже з давнiх вiкiв тут, на просторах Двiни, сидiли племена латгалiв, земгалiв i куршiв[72 – Латгали, земгали, куршi – древнi племена, що жили над Балтiйським морем.], що мали своi покони й богiв, сюди ж приходили i руськi племена, що братались з мiсцевими людьми, осiдали тут, випалювали лiси й орали землю, били дикого звiра в лiсах, ловили рибу в рiках.

На цих давнiх тубiльцiв налiтали орди iз-за Двiни. Як i до всiх племен на схiд вiд Лаби, сюди простягали своi пазурi королi, а пiзнiше iмператори нiмецькi, багато кровi пролили вони, а особливо Генрiх І Птицелов i син його iмператор Оттон І, вони посилали в рiзнi городи i в Полотськ також своi загони, мрiяли загарбати Полотську землю, вийти на верхiв’я Днiпра й одрiзати верхнi землi Русi вiд полян i Киева.

Через це люди Полотськоi землi ставили над рiками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев’яними стiнами, копали навкруг них рови, насипали вали – так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижнi Полотi й Двiни город Полотськ.

Правили Полотськом i всiею цiею землею своi князi, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся i сидiв на Ладозi ярл Рюрик, iншi його побратими – Тур i Регволд – рушили на пiвдень, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дiйшов аж до Прип’ятi, захопивши на якийсь час древнiй руський город, що пiзнiше став прозиватись Туровом.

А вже, звичайно, не Полотськiй землi служив князь Регволд, лодii з його дружинами увесь час iздили по Двiнi до моря i далi в Свеарiке, на поклiн до конунгiв, iншi його дружини доходили до Шецiна й Шлезвiга – там iх гостинно зустрiчав iмператор Оттон, Перуном i Руссю присягався Регволд, але служив багатьом i рiзним богам.

Тут, у городi над Полоттю, за високими стiнами, оточений своею дружиною, i сидiв князь Регволд. Мав вiн двох синiв – Роальда i Свена – та ще дочку – сiрооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь.

Вона була мрiею багатьох вiкiнгiв i скальдiв[73 – Скальди – мандрiвнi спiвцi.], просити ii руки приiжджали рицарi з Свiонii, Данськоi землi i навiть з англiв, але Рогнедь, якiй тодi було тiльки вiсiмнадцять лiт, говорила батьковi, що iй не подобаеться жоден з них, – хто знае, може, вона виглядала сватiв вiд нiмецького iмператора?!

Нетерпеливився, ждав i князь Регволд разом iз своiми синами. Йому – жадiбному, ненажерливому – було тiсно в городi Полотську, мрiяв вiн про землi з багатьма городами, влади хотiв, багатства.

Тому й послав одразу ж, тiльки на Киiвському столi сiв Ярополк, своiх слiв до нього, тому Регволд прихильно зустрiв звiстку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж киiвський князь запропонував полотському волостелиновi сукупно з ним iти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд вiдповiв згодою i заходився збирати воiв з своеi землi. Через те вiн так зустрiв i послiв новгородських, – вони пропонували вiд iменi Володимира мир, Регволд уже давно пiднiс над Полотською землею чорне знамено вiйни.

3

Швидко посувались уперед рiками та озерами воi князя Володимира. На чолi пливли лодii Новгородськоi землi, слiдом за ними важкi лойви й шнеки варягiв, позаду, де не глянь, – учани, буси, однодеревки земель заволотських i полунощних.

На озерi Ільмень, широкому, як море, де не видно було й берегiв, пiвнiчний вiтер швидко гнав лодii з хвилi на хвилю, у гирло Ловатi вони увiйшли ключами й так довго пливли мiж зелених берегiв i високих лiсiв; лодii чола вже наближались до Пархiна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воiнство ззаду.

Послав князь Володимир багато своiх воiв ще й пiшо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами, велика, незборна сила невблаганно йшла з пiвночi на пiвдень; стережучись пiдступного ворога, воi дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливi лiси, оглядались назад, де за озером Ільмень сховався Новгород.

Усе було нiбито спокiйно в лодiях, воi на веслах не розгинались день i нiч, схiд сонця зустрiчали на широкому плесi, сонце ховалось за лiси, але однаково в нiчнiй тишi гримiли весла в кочетах, солов’i спiвали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрiем висiли великi, яснi зорi.

Битва ця була все ближче й ближче. Воi, якi на конях мчали поперед воiнства, часом повертались, ждали князя, розповiдали, що робиться на берегах i в полi.

– Чи спить князь? – чув Володимир голос тисяцького Чудина.

– Я чую, тисяцький, з чим приiхав?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: