Володимир – Семен Скляренко

– Слава Володимиру! – гримiло в стравницi, де так недавно сидiв i пирував князь Регволд.

– Слава Володимиру! – лунало скрiзь у городi й по долинi.

Тiльки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирiшальну годину велiв воям у дiтинцi обернути мечi проти Регволда, радився з новгородським воеводою Путятою, якого хотiв залишити посадником своiм у Полотську.

– Залишаю тобi невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир i тиша повиннi стояти в Полотськiй землi, блюди iхнi закони й покони, дивись на захiд, звiдки невпинно загрожуе ворог, дивись i на схiд, посилай нам пiдмогу.

– А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята.

– Полочани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид. – Дiвчина справедлива, смiлива, на ловах iде поряд з мужами, з убогими щедра, не рiвня своему батьковi.

– Здаеться, ми ii також не скривдили? – звернувся Володимир до Путяти.

– Так, княже. Рогнедь поховала за твоiм дозволом свого батька й братiв по покону, поклала iх у лодiю, що попливла до моря.

– Мертвим – прощення й тлiн, живим – життя, – промовив князь Володимир. – Але що це? – занепокоiвся вiн, подивившись на затягнутi прозорою шкiрою вiконця в стравницi, що почервонiли, нiби налилися кров’ю.

Далi все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати iдкий дух смоли, воеводи кинулись до дверей, але тi були пiдпертi знадвору, шкiрянi вiконця почали горiти й лопатись. Крiзь вiконця долетiв шум багатьох людей, брязкiт мечiв, крики. По всьому було видно, що хтось пiдпалив стравницю.

І раптом дверi розчинились. Їх вiдбили зовнi. Воеводи й князь притьмом вибiгли в двiр, де побачили багатьох воiв, якi гасили вогонь, а разом бились з невiдомими людьми.

– Зрада! – кричали воi. – Вас хотiли спалити живцем, княже! Вони полили стiни смолою, замкнули всi дверi. Ми пiймали iх, одних порубали, iнших схопили, все це – свiони, слуги Регволда, а вела iх змiя – дочка князя. Ось iх i женуть, всi ми вiдоки того, що сталось. Дозволь скарати iх i убiйницю разом з ними.

Воiв бiля стравницi ставало все бiльше й бiльше – однi розповiдали iншим про пiдпал, звiдусiль линули голоси:

– Скарати головникiв![74 – Головник – убивця.] Смерть убiйницi! Смерть!

Привели й палiiв. У свiтлi смолоскипiв князь Володимир побачив кiлькох закривавлених воiв-свенiв, яких штовхали в спини, жiнку в темному одязi, у якоi були зв’язанi за спиною руки.

– Смерть iм, смерть! – волали воi, i вже гострi мечi заблищали над головами палiiв i дочки полотського князя.

Але в цей час пролунав дужий, рiшучий голос князя Володимира:

– Пощо поспiшаете, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому… Усiх палiiв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо… Заведiть i стережiть ii в теремi. Завтра буде суд!

6

Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред свiтлицi – висока, струнка, темне платно облягало тонкий стан i високi груди, обруч на головi туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота i нiбито аж свiтилося; Рогнедь, як жiнка пiвночi, мала голубi очi кольору морськоi води, дрiбнi ii зуби були слiпучо-бiлi, вся вона була дужа, мiцна, засмагла, але водночас напрочуд чарiвна, красива, i Володимир на якусь хвилину навiть замилувався нею – зухвалою, смiливою.

– Ти велiв привести мене сюди, – промовила Рогнедь. – Говори, я слухаю.

– Так, я велiв привести тебе сюди, – вiдповiв iй Володимир, – бо не хотiв, щоб моi воi вбили тебе. – Вiн хвилинку помовчав i додав: – Не подумай, проте, що воi моi убiйники й розбишаки, – вони хотiли й мусили тебе вбити, бо ти пiдняла руку на iхнього князя… Древнiй наш закон каже: око за око, зуб за зуб.

– Навiщо ж ти тодi, – зухвало крикнула вона, – ви рвав мене з iхнiх рук? Закони i у вас, i у нас однаковi. Око за око, зуб за зуб – так я хотiла помститись ворогам, якi вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли менi, краще б я померла пiд вашими мечами… Гаразд, княже, не будемо багато говорити – убий ти мене сам…

Князь Володимир посмiхнувся.

– Я вислухав тебе, Рогнедь, але не розумiю, чому мушу вбивати?

– Ти впився кров’ю i прийшов по дань, – почала вона. – Ти – син рабинi i сам трел[75 – Трел – раб (швед.).] – уже ранiше посилав своiх слiв i вимагав, аби батько мiй скорився тобi, я ж стала твоею жоною. Чуеш, батько мiй узяв меч проти тебе, а я не захотiла роззути й не роззую сина робочича. Далi ти знаеш усе – це Один велiв менi помститись, бо ти вбив мого батька й братiв, але я не зумiла цього зробити… Що ж, так судила доля, ти маеш право i повинен мене вбити – око за око й зуб за зуб.

Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князiвною, а його називала рабом, трелом, проте сам вiн не хотiв ображати ii, дiвчину, й стримав себе.

– Ти зухвала й горда, Рогнедь, – сказав iй Володимир i презирливо додав: – Тiльки в тебе надто кволi руки для того, щоб знищувати руських князiв i iхнiх воiв.

Вона аж зблiдла й стиснула, заскреготiла зубами.

– Коли ти поставиш мене пiд дубом смертi, я сама накину собi петлю на шию…

– Я бачу, ти смiлива…

Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед i зупинився близько вiд неi.

– Слухай, Рогнедь, – по дуже довгiй хвилинi сказав вiн. – У нас, руських людей, е давнiй покон: коли ми одолiваемо ворога, то укладаемо з ним мир i вже бережемо його. Там, у Новгородi, посилаючи слiв до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир i любов, а тебе на знак цього волiю назвати своею жоною… Коли ж моi сли повернулись i сказали, що князь Регволд порвав i ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду i поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти – моею жоною… А далi що сталось, Рогнедь, – твiй батько i брати вбитi, – що менi – ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась – вiднинi тут буде мир. Тiльки от ти не скорилась – хотiла мене вбити, помста живе в твоему серцi.

– Я не розумiю, для чого ти це говориш i чого жадаеш вiд мене.

– Чуеш, Рогнедь, – голосно промовив вiн, – вже хто-хто, а я мiг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жонi, удовицi, сиротi, та й тобi, полотська княжно… Зроблю з тобою княжий i справедливий руський суд. Ти дiяла, як велiв твiй закон, – не винувачу тебе, але бiльше, чуеш, бiльше нiчого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю… Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тiльки не роби зла, бо загинеш. Слово ж мое таке. Якщо ти хочеш бути в городi або десь у землi Полотськiй – живи тут, слово князя – закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоiх батькiв – дам тобi грамоту, воiв, якi проведуть тебе скрiзь, хоч i за Варязьке море… Ти – дочка князя Регволда – вiльна робити, що хочеш… Іди, Рогнедь!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: