Володимир – Семен Скляренко

Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнедi. Володимир сiв на ложе, вона стала перед ним на колiна, – так велiв древнiй покон, – i роззула його.

А тодi Володимир схилився до Рогнедi, взяв ii дужими руками, посадив на ложе, довгим поцiлунком подякував за муки й страждання.

– Рогнедь – добре iм’я, – владно сказав вiн, – але я волiв би називати тебе руським iм’ям – Рогнiдою. Чи дозволиш, Рогнiдо?

О любов – перша в життi, неповторна, принадна! Ти як квiтка, що розпустилася вночi i, свiжа, запашна, яскрава, здригаеться вiд важких крапель роси, повна живодайних сокiв, тремтить у млосному сподiваннi й напрузi, вiддае нектар, усю таемничу силу чудовому метелику, трудiвницi-бджолi й цiлуе теплу щоку, яка схилилась над нею.

У неi було мiцне, але нiжне й гнучке тiло, поцiлунки ii нагадували тепло сонця, пестощi й ласка подiбнi до морськоi хвилi: а хiба молодий, мужнiй Володимир не був схожий на неi?

Тiльки на свiтаннi лодiя iхньоi любовi зупинила свiй плин у щасливому, безтурботному морi. У примарному свiтлi нового дня Володимир подивився на неi стомленим, щасливим поглядом. Вона повiрила – новгородський князь може бути суворим, але ще бiльше, мабуть, ласкавим, пристрасним, нiжним…

– Тепер ти й поiдеш, княже Володимире? – тихо й дуже смутно промовила вона.

Поклавши руку на плече, вiн довго дивився на ii обличчя, бачив голубi очi, надзвичайно довгi й нiбито аж важкi вii, блiде чоло, темнi пасмуги пiд очима.

– Так, Рогнiдо, зараз я поiду. Кличуть земля i люди. Попереду тяжка брань.

– Я знаю це – попереду в тебе брань, Киiв, слава… Там ти забудеш мене.

– Нi, не забуду. Слово руського князя – тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарiк тебе жоною, вночi я був твоiм мужем, так i буде.

Вiн поцiлував ii уста, що були вже холоднi, теплою щокою доторкнувся ii чола.

Рогнiда замислилась i сказала твердо, рiшуче:

– Нi, княже, пiсля всього, що сталось, i за одну тiльки нiч ти не мiг мене полюбити. Я ждала, всю нiч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Киева напиши менi в грамотi, що велить серце, пошли гонця, щоб усе знала… Я ж не забуду цiеi ночi. Вибачай ще раз за те, що називала тебе ранiше робочичем: ти справжнiй князь Русi. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братiв.

– Рогнiдо! – промовив вiн. – Я тобi сказав усе, що думав.

– Якщо ж ти, – закiнчила вона смутно, – не полюбиш чи поiдеш i забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе… Чуеш, мiй единий i коханий! Так, виходить, судили боги…

Вона поцiлувала його. О, який щирий, пристрасний був останнiй поцiлунок Рогнiди!

7

Князь Володимир вийшов з палати, проминув кiлька переходiв, де стояли озброенi воi, i потрапив до стравницi. Там уже приготували снiданок, в зборi була старша дружина. Проте нiхто не сiдав до столу, всi привiтали князя i тiльки тодi, коли вiн сiв, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.

– Не будемо затримуватись, дружино! – сказав Володимир. – Дорога нам далека.

Вони iли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотiв iсти, взяв кiлька шматочкiв в’яленоi конини, запив ii медом.

Прийшов час залишати Полотськ. Князь i воеводи вийшли у двiр, щоб сiсти на коней, прямувати до рiчки, а там лодiями й далi.

Їм не так швидко пощастило виiхати. У дворi бiля терема, де стояли розбитi вози, валялись посiченi шоломи, поламанi списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгi темнi платна й високi ремiннi чоботи людей. Тiлько-но князь з’явився на ганку, вони стали низько йому вклонятись, загомонiли:

– Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.

– Я слухаю! – зупинився на сходах Володимир i дав знак, щоб хтось iз старших полочан пiдiйшов ближче до нього.

Наперед ступив сивобородий чоловiк, на обличчi якого темнiв широкий шрам.

– Княже Володимире! – почав вiн. – Ми зiбрались тут – полотськi воеводи й бояри, – а множество люду стоiть за стiнами града, щоб сказати тобi, як багато натерпiлись вiд свiонських конунгiв, як багато зла побачили вiд князя Регволда… Праве дiло ти зробив, покаравши його. Але докiнчи справу, княже. Одвiку ми були з Руссю, мали своiх руських князiв, дружбу з Киiв-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають iти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! – Закiнчивши цю мову, сивобородий чоловiк ще раз низько вклонився князевi, слiдом за ним схилили голови й бояри та воеводи, що стояли в дворi.

– А ще волимо, – загомонiли вже в дружинi самого князя. – Зроби суд над головниками, що хотiли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своею iх покарати.

– Добре! Буде так, як просите, – вiдповiв князь Володимир. – Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пiзнiше побуваемо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воеводу новгородського Путяту, що дiятиме по слову моему i з вами разом стоятиме за Русь.

– Спасибi, княже Володимире! – залунали навкруг голоси.

– А головникiв покарай… Зроби суд, княже! – не вгамовувалась дружина.

Князь Володимир зняв шолом з своеi голови, подивився на людей, що заповнювали двiр, на долину за городом, голубе небо, сонце.

– Багато смертi наокруг, – промовив вiн, – i не хочу ii примножувати… Нехай буде не смерть, а життя – велю всiх головникiв випустити, нехай iдуть i кажуть, чи справедливi руськi люди. Дочку ж князя Регволда Рогнiду, що робила так, як пiдказував iй закон: хотiла помститись за батька й братiв, але не змогла цього зробити, а нинi вночi мене роззула, – милую, залишаю в теремi як жону свою й княгиню.

На високiй стiнi Полотська, край заборола, спершись на поручнi, стояла й дивилась на осяяну вранiшнiм рожевим промiнням долину перед собою жiнка в темному платнi – це була Рогнiда.

Вона бачила, як iз ворiт города виiжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, iй було видно, як на березi воi сiли в лодii й попливли до рiжка, де вода Полотi зливалась з Двiною, а полочани стояли й привiтно махали iм руками.

Але мiж усiма цими людьми Рогнiда бачила тiльки князя Володимира, що видiлявся нiбито з-помiж iнших одягом своiм, зброею, був, – так здавалося Рогнiдi, – вищий, нiж iншi, кращий, ставнiший. Ось вiн виiхав на чолi своеi дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стiни Полотська, ось рушив далi по долинi, зупинив коня на високiй кручi й ще раз подивився на город, а от ступив, сiв у лодiю.

Глибокi i складнi почуття хвилювали душу Рогнiди в цi хвилини. Вона пригадувала недавне минуле, коли в палатi отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бiй пiд стiнами города й у дiтинцi, коли загинули батько ii й брати, трупи iх пiд чорним знаменом у лодii на Двiнi…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: