Володимир – Семен Скляренко

Нарештi ще одна, минула, нiч, коли Рогнiда намагалась помститись князевi-трелу, що вбив ii батька й братiв, а потiм сама прийшла до нього в палату, роззула, вiдповiла поцiлунком на поцiлунок, була з ним усю нiч в одно тiло…

– І я його полюбила, полюбила довiку, – зривалось з ii уст. – Як же, як я могла це зробити? Мiй коханий – вбивця отця мого й братiв. Вiн поiхав i нiколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крiм сорому? Яку кару мушу прийняти?! Нi, смерть, тiльки смерть. Боги, боги, допоможiть менi, приймiть стомлену душу!

Висока й крута стiна Полотська, гостре околля чорнiе внизу, на днi i схилах наокруг рову. Кинутись туди – i кiнець, обiрвуться важкi думи, припиняться невимовнi муки, вона пiде до отцiв своiх, буде з ними. Один крок!

Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать ii хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп’ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.

Рогнiда бачила, як лодii руськi зупинились бiля пiвострова, де води Полотi зливаються з могутньою течiею Двiни, бачила, як там на високiй кручi воi зiбралися пiд голубим знаменом, що маяло, як вiтрило, пiд вранiшнiм вiтром, ще раз побачила на конi Володимира, i iй здалося, нi, вона була певна, що це так i було, – вiн махнув iй рукою на прощання.

І цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було, але який помiтила Рогнiда, викликав ще одну, i, мабуть, останню, бурю в ii душi, змусив зупинитись, вiдступити вiд краю заборола.

Палати Валгалла![76 – Палати Валгалла – рай (швед.).] О, прийде час, i вона полине туди на пир Одина, приеднаеться до валькiрiй[77 – Валькiрii – райськi дiви.], пiднесе рiг з медом отцю й братам, що загибли як героi…

Це буде пiзнiше, набагато пiзнiше. Навiщо Рогнiдi зараз думати про смерть i небо, коли тут, на землi, так принадно пахне весняне повiтря, тiло ще тремтить вiд пестощiв, ласки, цiлункiв, у вухах дзвенить голос: «Прощай, Рогнiдо! Я покличу тебе з Киiв-города…»

– Трелi! – ще раз i вже востанне промовила Рогнiда. – Нi, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русi, – не трел… Рогнiда також буде не тi[78 – Тi– рабиня.], а жона князя Володимира, велика княгиня Русi…

Рогнiда дiяла й мислила так, як батьки ii й усi далекi предки, що над усе в свiтi ставили силу, силою добували владу, але скорялись i вiрно служили, коли зустрiчали когось дужчого вiд себе.

І ще думала Рогнiда про те, що минула нiч не пройде безслiдно, що насiння любовi, посiяне в цю нiч, дасть свiй плiд i народить вона сина…

Князь Володимир, виiжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогнiду. Темна постать ii виразно окреслювалась край стiни дiтинця, коли вiн спроквола спустився з дружиною до Полотi; розгледiти Рогнiду можна було й з лодii, що пiд дужими ударами гребцiв перетинала зеленкуватi води рiчки, з пiвострова, де Полоть зливалась з Двiною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогнiду на стiнi города.

Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподiвано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотiв би повернутись назад i бути з нею, зустрiти ще одну й ще одну нiч у цьому глухому лiсовому городi, пливти й пливти в чарах кохання?

Нi! Скорбота й жаль не турбували в цю вранiшню весняну годину молодого новгородського князя, радiсть, гордiсть i щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, iхав вiн на баскому конi до рiчки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонникiв, якi тут зiбрались, зробити упорядок лодiям.

Полки стояли, ждали його слова. Гребцi на лодiях уже приготувались до далекого походу, пiдняли весла. Високо над ними висiло до самих своiх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвенiли, перлами розсипаючись у крутих берегах, веснянi води Полотi й Двiни, на луках зеленiли трави, мiж ними жовтими й голубими озерцями свiтились квiти, десь ударила зозуля, в неозорiй височинi дзвенiв жайворонок, – як мiг не радiти i не милуватись свiтом князь Володимир!

Все це хвилювало, пiдносило, втiшало його серце, новий день був зовсiм не такий, як попереднiй, тiльки вчора тут земля гула пiд копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирiшувала успiх його справи, важкого походу на Киiв. І тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небi мчали на пiвдень чорнi круки, багато, о, як багато доведеться пролити кровi руським людям, доки мир i тиша прийдуть на землю.

Перша перемога завжди окрилюе людину. Подолавши князя Регволда i прилучивши Полотську землю, князь Володимир вiрив у свою перемогу, був переконаний, що похiд на Киiв закiнчиться щасливо, – чорнi круки полетiли ген далеко, жайворони дзвенiли над полками.

А серце?! Що поробиш – молодому серцю (та хiба тiльки молодому?) властивi поривання й дерзання, молоде серце – це голуб, який шукае собi голубицi; перемога i любов, радiсть i щастя, здiйснення бажань i невпинний порив уперед, – хто не був молодим, хто цього не знае!

Князь Володимир був гордий, що скорив свавiльну полотську княжну, щасливий, бо вона вiддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить ii колись, покличе до города Киева.

Рогнiда… буде не тi, а жона князя Володимира, велика княгиня Русi…

Ось чому, покидаючи древнiй Полотськ, князь Володимир зупинився на кручi, пiдняв руку й послав Рогнiдi, що все стояла й стояла на стiнi, тепле вiтання.

І рушили воi князя Володимира – лодiями по тиховоднiй Полотi, комонно й пiшо через лiси й поля, щоб вийти бiля города Смоленська, з’еднатись з пiвнiчними воями, якi там iх ждали, i пливти далi Днiпром на сiчу з Ярополком. Назустрiч iм, угору вiд Киева, Днiпром посувалось воiн ство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат iшов на брата, земля на землю.

8

І нiхто з них не знав того, що саме в цей час до украiн Русi, до мирних городiв i сiл на захiд сонця пiдступае ворог, який давно вже вiдточив свiй нiж i тiльки ждав нагоди, щоб напасти.

– Drang nach Osten![79 – Похiд на Схiд (нiм.).]

Цей крик лунав на слов’янських землях уже не вперше. За тим, що дiялось на Русi, пильно стежили нiмецькi iмператори, за спиною яких стояв Римський Папа.

На пiвднi iмперii були землi Угорщини, Болгарii, Вiзантii, з якими нiмецькi iмператори Оттон І i син його Оттон II не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всi своi сили скеровували на схiд.

«Drang nach Osten!» – це був перший клич, що пролунав у новоутворенiй Нiмецькiй iмперii, i вже тодi полчища iхнiх рицарiв рушають на Схiд.

Проте Схiд виявився не таким пiддатливим i кволим, як вважали нiмецькi iмператори. Довго й дуже довго довелось iм боротись з Польщею, тяжкою була для iмперii боротьба з Чехiею, доки вони цiною величезних втрат, по колiна в кровi пiдкорили володарiв цих земель. Але коли нiмецькi орди посунули далi на схiд, щоб скорити слов’янськi племена над Варязьким морем, то на рiчцi Лехi зазнали жорстокоi поразки. Слов’яни люто, не шкодуючи сил i життя, боролись за свое життя i волю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: