Володимир – Семен Скляренко

Ворожнеча мiж Володимиром i Ярополком, усобиця в Руськiй землi надали сил нiмецьким iмператорам. Не власними руками – польський князь Мешко І, що був iхнiм слухняним слугою, почувши про брань на Русi, велить своiм полкам вирушати на схiд, захоплювати руськi городи й землi.

І в той час коли воi князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли ii, в той час коли князь Володимир вирушае на Смоленськ i далi на пiвдень су проти Ярополка, в цей час потай до Руськоi землi пiдходять вороги з заходу. Темноi ночi стали вони на схилах гiр навкруг Перемишля, подерлись на його стiни, сталась велика сiча, загинуло множество людей руських, запалав город i околицi.

Звiдси ворожi воi пiшли на Червен, оточили його, три днi руйнували й палили стiни, прорвались, залили город кров’ю.

Разом з ними йшли епископ Лев i священик Рейнберн, – iм не пощастило в Киевi з хрестом, тепер Римський Папа дiяв мечем.

Слух iде по Русi про сварку князiв-братiв, i хвилюються далекi ii землi; волзькi булгари збирають воiв, посилають слiв у степи за Ітиль-рiкою, щоб знайти там орди, якi виходять з глибин Азii, з’еднатись з ними i рушати на Русь.

Горе дому, де немае злагоди й миру, горе землi, де сваряться племена, страшно, коли зброю пiднiмае брат на брата, син на отця.

Багато зла принiс землi Руськiй князь Ярополк, великi й труднi дiла випали на долю Володимира, сина Святослава.

Роздiл шостий

1

Князь Володимир розумiв, що Ярополк не допустить його до Киева, а намагатиметься зустрiти й розбити пiвнiчну рать у верхiв’ях Днiпра. Пiзнiше вiд купцiв, втiкачiв-смердiв i простих чорних людей вiн довiдався, що Ярополк справдi зiбрав багато воiв, частину яких посадив на лодii, а багато iдуть комонно й посуваються пiшо берегами. Уже в полi передня сторожа знаходила слiди й бачила не раз на обрii воiв: невiдомо було тiльки, де ж зупиниться i прийме сiчу Ярополк.

І от нарештi в один з перших днiв iзока[80 – Ізок – червень.] лiта 980-го на свiтаннi примчали воi передньоi сторожi, зскочили iз замилених коней, розповiли, що вище вiд Любеча на Днiпрi i в затоках пiше вiйсько Ярополка ховаеться у лiсах над кручами, а комонники розтяглись пiвколом у полi.

Князь Володимир спав на лодii; почувши тупiт коней, прокинувся, вийшов на берег i слухав сторожу, а тодi покликав старшу дружину, сiв з нею пiд вербами й став думати, як починати сiчу з полками Ярополка.

Це була дуже важлива й вiдповiдальна година – рать наближалась до ратi, вирiшувалась доля Русi, все залежало вiд того, як вести далi воiв з пiвночi, щоб розбити полки убiйника-князя.

Князевi Володимиру було на кого спертись – навкруг нього стояли й сидiли на приступках днiпровоi кручi бувалi, старi вже воеводи, що вздовж i впоперек сходили землi Русi, перетинали на лодiях моря, били багатьох i багатьох ворогiв.

Володимир ловив на собi примружений погляд то одного, то другого воеводи; кожний з них вмiе i готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.

Але вiн не хотiв вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалi люди.

– Ви знаете, воеводи моi, – почав Володимир, – рать Ярополка зупинилась i стоiть бiля Любеча. Хочу почути, що думаете? Говорiть, воеводи.

Угорi над ними трепетало листя на вербах i осокориннi, десь вiд лодiй долинули звуки смутноi пiснi, скiльки не кинь оком, голубiло плесо Днiпра.

Князь Володимир ждав. Вiн сидiв у бiлих ногавицях i довгiй бiлiй сорочцi з розстебнутим комiром, пiдперезаний широким поясом, з зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вiтер з Днiпра перебирав русий чуб, карi очi допитливо дивились на воевод.

І воеводи загомонiли – iм сподобався такий початок ради – князь Володимир не криеться, що молодий, вiн, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.

Деякi з них вважали, що найкраще кiнним воям обiйти далеко в полi полки Ярополка, бити iх з-за спини, а всiм пiшим посуватись Днiпром на лодiях i вдарити в чоло Ярополковiй ратi.

Іншi радили затримати лодii на мiсцi, вночi послати частину пiшого й комонного вiйська вперед, щоб наблизитись i впасти, як грiм, на воiв Ярополка, а з лодiй уже iх добивати.

Ще однi думали, що лiпше стати на мiсцi, загородити Днiпро лодiями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк пiдiйде ближче й перший ударить на них.

Це було, либонь, i все – князевi Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воевод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кiнчати раду, дати загад воеводам i всiм воям.

Князь не поспiшав з останнiм словом, вiн дивився на плесо Днiпра, високi кручi правого берега, зеленi, повитi голубим маревом луки вдалинi.

Потiм вiн повернувся до воевод, i iм здалося, що за цi короткi хвилини обличчя його змiнилося, стало рiшучим i суворим, очi потемнiшали, вiн i почав не так, як думали й ждали воеводи.

– Я слухав вас уважно, дружино моя, – сказав князь Володимир, – i дякую за поради. Проте, – звернувся вiн до воевод, – послати далеко в поле комонне вiйсько, а пiшим воям посуватись на лодiях i бити в чоло Ярополку не можу, бо як одiрвати руки й ноги вiд тiла? Ти, воеводо, – звернувся вiн ще до одного, – радиш нам пiдкрастися вночi до воiв Ярополка, та ми ж не печенiги й не хозари, щоб дiяти, як татi; ми – руськi люди, утверждаемо мир у чесному бою… Ще радили менi, – закiнчив Володимир, – стати на мiсцi й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надiятись на нього, чи не зайде вiн, як це ви радили менi, з усiх бокiв? Нi, воеводи, мусимо дiяти не так, мусимо робити, як отцi й дiди нашi.

І вiн сам в оцю хвилину, помiтили воеводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.

– Я не боюсь Ярополка i його ратi, покладаюсь на вас, воеводи, й воiнство свое, думаю, – вiн показав рукою навкруг, – що сiверяни, древляни, люди полянськi та iнших земель пiдуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пiшо й комонно берегами, на лодiях по Днiпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: «Іду на ви», – а тодi нехай вирiшуе прю нашу меч, а допомагають боги.

І це вже говорив не молодий новгородський князь – устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетнi дiди й прадiди, руськi люди.

2

Сварга мiж князями Ярополком i Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях мiж Днiпром i Десною, посадник Бразд багато разiв iздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своiми певними людьми.

Багато дiла було тепер у Сварга – посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, i вiн день i нiч варив крицю, кував мечi, залiзця для стрiл, топори, списи, сулицi. Бразд же забирав усю цю кузнь, вiз до Остра, а дещо залишав i для себе.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: