– Що повiм? – вiдповiла вона. – Усе, як було. Де ти так забарився?
Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях.
– Далеко був, – промовив глухо. – Ратоборствували ми… Тепер уже вороги сюди не прийдуть… От тiльки князя нашого Святослава не стало…
– Чула! Ходiмо до хижi, ходiмо, Микуло.
І вони пiшли – бiгцем по схилу валу, повiльнiше – двором.
– Чула, чула, – говорила Вiста. – Вiд багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав.
– Нi! – скрикнув Микула. – Я живий, живий, Вiсто!
Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi.
Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили.
І хто знае, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром.
– І як живе рiд наш? – запитав, сiвши бiля очага, Микула.
– Усе, як було… Немае роду.
– А брати Бразд i Сварг?
– Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…
– Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?
– Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.
– А iншi родовичi нашi?
– Усе далi й далi люди вiд людей.
– Чому ж, Вiсто?
– У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було.
І вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища:
– А ти, Микуло, щось принiс?
Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запитуе.
– Ти про що говориш?
– Чи е в тебе в торбi, – задихаючись, запитувала вона, – гривнi, золото, срiбло, багатство?
Микула подивився на неi, нiби не впiзнавав.
– Багатство? О так, маю, он воно в торбинi.
– І можна менi взяти подивитись?
– Дивись, дивись!
Поспiшаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неi викладати.
– Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi… А це ногавицi… Знову кров! А це що?! Якесь жито?
– Дань узяв, – посмiхнувся Микула. – Гречка це.
Вiста розгублено опустила руки.
– А де ж… де ж, Микуло, – запитала вона, – золото, срiбло?
– Не знаю, де воно, – тихо промовив Микула. – Не знайшов… – Трохи помовчавши, вiн додав: – Що багатство?! Он, у Киевi бувши, шукав дочку нашу Малушу… ii немае. Вiсто! Навеснi померла… у Днiпрi втопла… – Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув iх у вогонь. – За спокiй ii душi.
Вiста заплакала так, як плачуть дiти, – невтiшно, навзрид…
5
Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, – Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе.
– Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, – одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. – Що ж до мене довго не приходив? Загордився?
– Чого б то я став гордитись, брате? – вiдповiв на це Микула. – І чим?
– А хто тебе знае? Ми – землянi люди, ти ж воiн… Проте ходiмо до дому.
Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда – Гордiй, Самсон, Бавило, i Микула навiть не пiзнав iх – недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i iх батько.
– Бачу, сини в тебе могутнi, – промовив Микула. – Ростуть та й виросли вже.
– Аякже! – засмiявся Бразд. – Так усе йде в свiтi – однi мруть, iншi дорогу труть, одно загибае – нове виростае… А сини моi справдi могутнi.
– У батька пiшли, – засмiявся й Микула.
– А що ж, – згодився Бразд. – Мабуть, так i е, – в мене, в батька.
Сини недовго побули в теремi – вони, либонь, завжди тут з’являлись, коли хтось приходив до батька, – оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рiдний дядько iм був нецiкавий, зникла з терема й Павлина – брата Микулу не хотiла частувати.
– То де ж ти бував? – поцiкавився Бразд. – Де ходив?
– Навiщо запитуеш? – махнув рукою Микула. – Сам знаеш, колись ти ходив на брань, нинi побував я, а предки нашi, брате, все життя не сходили з коней…
Нагадування про предкiв, либонь, не сподобалось Бразду, й вiн сердито махнув рукою:
– Не сходили з коней? Так це ж коли було?! А чого б я нинi став сидiти на конi? А втiм, скажи лiпше про себе, чув, що сiча з ромеями була велика, ми тут такожде терпiли – давали князям воли, конi, жито всяке… i людей не одинажде давали…
– Дуже великi бранi були над Дунаем, брате, – зiтхнув Микула. – Як i вистояли, – не знаю… Сукупно стояли – болгари й ми. Але вистояли – не посрамили Руськоi землi, лише втратили князя…
– Що ж, Святославу честь i слава, – спокiйно сказав Бразд. – Маемо тепер Ярополка. Достойний князь, Святославич… На столi Киiвському сидить твердо, його слухае вся земля… А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружинi Ярополка чи замiсть меча вiзьмеш рало?
– Мiй меч ходить там, де вороги землi нашоi, а тут, у домi отцiв, вiзьму рало.
– Що ж, – промовив Бразд, – робиш добре. Уже ми, люди княжi, тепер землю розсудим… А ти сам де думаеш з ралом ходити – на княжiй землi чи на своiй?
– Де ж тепер земля княжа, а де моя?
– Як велить закон, княже завжди е княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Святославове – суть нинi Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й ранiше був.
– Перед бранню, – зiтхнув Микула, – ходив я з ралом над Днiпром, у пiсках.
– То й тепер сиди там. Княжi землi вище вiд Днiпра – там стоять i знамена.[8 – Знамено – княжий знак.]
Брати помовчали, Микула збирався вже й iти.
– А чи не забув ти, брате, – сказав раптом Бразд, – що саме перед бранню брав у мене купу?[9 – Купа – позичка.]
– Купу в тебе? Але ж ти тодi сам говорив, що то купа не вiд тебе, а вiд князя. А я, брате, князевi Святославу служив, скiльки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуеш, Бразде, я в останню нiч перед смертю князя отак сидiв з ним, говорив, i вiн менi дякував за все, за все, – то хiба ж я не одробив купи?
– Не знаю, що ти робив на ратi i про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi… Що не мое, те не мое…
– Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти думаеш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом?
– А чого б то ти i йшов на рать?
– Якби-то ти знав, заради чого я ходив! – з бiллю сказав Микула. – Але коли так запитуеш, i сам уже не знаю, чому пiшов.
– Покиньмо про це, – суворо сказав Бразд.
– Брате!
– Я тобi не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало… Роблю милiсть, як велить князь Ярополк, – за той час, що був на ратi, уроку не вiзьму, а повеснi мусиш повертати купу, не зумiеш одразу – платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку – холопом станеш на княжому дворi.
Микула мовчав.
– І не гнiвайся на мене, брате, – промовив Бразд. – Руська земля не така нинi, як допреже. Князь князевi вже не брат, хоч i одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вмiе – приробить, хто незугарний – усе втратить… Так каже князь, так велить i Бог.
Микула пильно подивився на брата.
– То ти християнин?
– Християнин, – гордовито вiдповiв Бразд. – А хiба моя вiра гiрша вiд твоеi? Побачимо, брате, як допоможуть тобi твоi боги?!
6
Пiшов Микула i до брата Сварга. Ішов з важким серцем – пiсля зустрiчi з Браздом вiн усе згадував нiч пiсля похорону батька, коли лишились вони – три сини Анта – в батькiвськiй хижi i коли обидва брати – i Бразд, i Сварг – брали його за груди, вимагали дiлити спадщину. Нi, що Бразд, що Сварг – не друзi йому, вiк би не йшов до них, але хiба обминеш у Любечi терем посадника чи корченицю?