Володимир – Семен Скляренко

– Забрали меч, щит i спис? – запитала, глянувши на Тура, Малуша. – Хто ж ти е?

– Був гридень, а тепер нiхто.

– Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду – хто ти: дворянин, смерд, холоп?..

Тур засмiявся.

– Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин знае двiр, у якому мусить робити, смерд – господаря, якому повинен служити, добрий хазяiн нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила… А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я… – Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: – Я людина з поля…

– Як же так сталось, чому?

– Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополк убив брата свого Олега в землi Древлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збирае нову дружину, i вже ми – гриднi Святослава – йому негоднi.

– Тодi тобi дадуть пожалування?

– Пожалування? – навiть засмiявся Тур. – Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лишаеться. І Святославових воiв Ярополк не пожалуе – iншi воi йому потрiбнi.

– А чому?

– Князь Ярополк добре знае, що ми не пiднiмемо меч супроти своiх братiв.

– Проти кого ж вiн думае йти?

– Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя.

– Супроти сина мого Володимира? – У Малушi було перелякане обличчя. – Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб’е його.

– І я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подолае Володимира… Нi, Малушо, – закiнчив вiн, – i ти, i я – ми ще мусимо жити!

4

Ще здалеку, вiд Стрийовоi могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам’яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч. П’ять лiт – це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн.

Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше iх бачив. Звичайно, змiни цi помiтнi були не на городищi, що було колись середовищем iхнього роду, – там однаково височiли насипанi тисячами рук вали, за ними тiкали в степ, зникали вдалинi вкритi деревами могили старiйшин роду й цiлого племенi.

Змiни сталися i в самому Любечi. Це вже був не виселок з роду, звiдки виходив Микула на рать, а велике селище, цiлий город.

Найбiльше вразив Микулу терем, що стояв вище вiд Любеча, на пагорбi. Там, це вiн добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, нiж у всiх, але звичайний дiм.

За цi лiта Бразд побудував на дворищi терем з багатьма клiтями i верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими вiконцями, що поблискували згори, як очi хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на цiле, либонь, поприще[6 – Поприще – мiра довжини, 2/3 версти.], височiла тепер стiна з важких колод, а поверх неi витикались гострi кiлки…

«Аки князь!» – подумав Микула про брата.

І терем не одного тiльки брата стояв тепер на горi край Любеча – праворуч, також за стiною, але без гострих кiлкiв, темнiв добрячий терем ще когось iз любечан, лiворуч – терем без огорожi, бiля самого лiсу – знайома Микулi з давнiх часiв корчениця[7 – Корчениця – кузня.] брата Сварга.

Подiл же Любеча вражав: тут були хижi бiльшi й меншi, димки курiли iз землянок, всюди чулись людськi голоси, бiля берега по хвилi колихались десятки лодiй iз спущеними вiтрилами.

«Не той Любеч, що був! – подумав Микула. – Бiльше нiби людей стало, то й розповзлися вони навкруг…» Вiн хотiв тiльки одного – швидше опинитись на рiдному дворищi, але ноги його не слухались, Микула пiднiмався кручами вiд Днiпра повiльно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарештi на вал старого городища.

Тут йому пощастило – одразу ж за валом вiн побачив жiнку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.

– Вiсто! – закричав Микула. – Гей, Вiсто, це я! Чи чуеш?!

Рискаль випав з рук жiнки. Немов не вiрячи очам, пiднесла вона руки д’горi, пiшла, побiгла, кинулась уперед – на схил, на вал городища:

– Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!

Вiн стояв перед нею з непокритою головою, у сiрiй вiд пороху сорочцi i таких самих ногавицях, з мечем бiля пояса, з щитом i торбинкою на плечах, темний вiд вiтрiв i сонця.

Але Вiста жахнулась, бо Микула був зовсiм сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крiзь розстебнутий комiр видно було рубцi й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.

– Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! – промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур’янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, – пiд стiною хижi.

І чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.

– Не плач! – суворо сказав вiн Вiстi. – Диви, – засварився вже вiн, – своiми сльозами всю твар менi змочила. – Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. – Ти краще скажи, як тут?

– Що повiм? – вiдповiла вона. – Усе, як було. Де ти так забарився?

Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях.

– Далеко був, – промовив глухо. – Ратоборствували ми… Тепер уже вороги сюди не прийдуть… От тiльки князя нашого Святослава не стало…

– Чула! Ходiмо до хижi, ходiмо, Микуло.

І вони пiшли – бiгцем по схилу валу, повiльнiше – двором.

– Чула, чула, – говорила Вiста. – Вiд багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав.

– Нi! – скрикнув Микула. – Я живий, живий, Вiсто!

Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi.

Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили.

І хто знае, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром.

– І як живе рiд наш? – запитав, сiвши бiля очага, Микула.

– Усе, як було… Немае роду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: