Проте брат Сварг зустрiв Микулу зовсiм не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигiн до корченицi пiд лiсом, побачив Микула брата. У нього все було, як i колись: чорна вiд кiптяви корчениця стояла бiля самого лiсу, над нею вився синiй димок, десь усерединi гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед рiзноi кузнi надворi. Вiн здалеку побачив людину, що повiльно йшла до корченицi, приклав руку до чола, придивився.
– Невже Микула? – промовив Сварг, коли той наблизився.
– Вiн i е! – одказав Микула.
– Чолом тобi, брате, чолом, – радiсно промовив Сварг i швидко ступив назустрiч брату, обняв його, навiть почоломкався.
Микула одповiв на його чолобитню i сам обняв, поцiлував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цiлував Сварга холодними устами.
– Ходiмо ж до дому, брате Микуло! – говорив Сварг. – Дай подивлюся, який ти став. Диви, ей-ей, ти став набагато кращим, якось вирiвнявся, нiби помолодiв! Нi, брате Микуло, ти справдi тепер – як дружинник княжий.
Корчениця брата Сварга тiльки здалеку здавалась такою, як була. Насправдi ж до неi ззаду добудовано було тепер кiлька клiтей, поряд з корченицею з одного боку Микула помiтив землянки, бiля яких повзали голi дiти, ще кiлька землянок було з другого боку, а в самому лiсi, сховавшись вiд людського ока, височiв обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нiбито гнiздо в лiсi, не один Сварг жив тут, а багато людей.
Вони й виходили – два кузнецi виринули з чорноi пiтьми корченицi – старi, чорнi вiд диму, з висхлими блiдими обличчями, з дверей виглядало кiлька хлопцiв – також худющих, блiдих, iз землянок вилiзали й дивились жiнки.
– Бачу, пiзнаеш, – говорив Сварг. – Працюемо, Микуло, що поробиш, колись кували мечi, а тепер рала, колись був сам, а нинi людей на помiч кличу. Скiльки тiеi кузнi треба переробити, а лiта не тi, сам, скiльки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми стоiмо, ходiмо до терема, там i поговоримо.
Проте до терема нелегко було доступитись, бо тiльки Сварг вiдчинив ворота i зайшов на двiр, до них кинулись величезнi пси.
– А згиньте, проклятi, згиньте! – заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псiв, але один iз них все ж устиг приловчитись, пiдскочив до Микули, люто клацнув зубами й одiрвав шматок ногавицi.
– Ну й пси! – говорив Сварг у сiнях, куди ледь пробивалось через загратоване вiконце промiння. – Аки звiрi, ей-ей, аки звiрi. Та чого ж ти стоiш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.
Вiкна в теремi Сварга також були загратованi, там був не очаг, а пiч, великий стiл, а на ньому корчага з вином, хлiб, усяке зiлля.
– То як же ти, брате? – запитав Сварг, коли вони сiли до столу.
– Я? – щиро здивувався Микула. – Що менi? Яким вийшов з села, таким i повернувся.
Сварг поставився до слiв Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.
– Так я i знав! – промовив вiн. – Не там була брань, де ти ходив…
Микула здивовано подивився на брата.
– Є й нинi, – посмiхнувся Сварг, – i хозари, i булгари, i печенiги, i ромеi, i сваримось ми з ними всiма, але найтяжча брань тут, у землi нашiй, людина йде на людину.
– Хто ж iде i супроти кого? – тихо запитав Микула.
– Оцi, – вiдповiв одразу ж Сварг, – Кожема в Острi, Бразд у нашому Любечi i ще багато таких, як вони, взяли в князiв i один у одного всякi пожалування: землi й лiси, озера й гони на рiках – усе в iхнiх руках.
Микула щиро здивувався, що нинi Сварг став ворогом Бразда, i той одразу це помiтив.
– Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, – сказав вiн. – Ти думаеш, чого це Сварг нарiкае на Бразда, адже е в нього терем, корчениця, на його дворi працюють смерди? Але, – iз жалем крикнув Сварг, – у мене немае того, що мае Бразд: земель i лiсiв, а без них людина нiщо!.. Корчениця, – замислився вiн, – о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все – золото, срiбло. Проте я забув, що до корченицi треба мати ще й руду, лiс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Днiпра, де брав руду, лiси, де стояло древо, – це було мое, твое, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена… Чиi береги? – князя, Кожеми, Бразда… Кинувся я в лiс – знамена. Чий лiс? – князя, Кожеми, Бразда. Отак князi, Кожема та Бразд обiгнали мене, все собi та й собi, а менi… Пам’ятаеш, тiеi ночi, коли ми дiлили батькiв ську спадщину, Бразд говорив: «Вiзьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж ii полюбляеш…» Я й узяв кузнь, кую тепер, а всi багатства в Бразда.
Микула розгонисто й голосно засмiявся.
– Ти чого смiешся? – запитав у нього Сварг.
– Як же менi не смiятись, – вiдповiв одверто вiн, – прийшов, походив по Любечу, думав, що тiльки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згодi з Браздом…
– Нi!.. – вдарив по столу кулаком i крикнув Сварг. – Братiв нинi вже немае, багатий багатому нинi також ворог.
– Бачу! – з гiркотою сказав Микула. – Трое було нас у батька Анта, i двое досi йшли проти одного. Нинi ж усi трое стали вже ворогами…
– Не говори так! – перебив його Сварг. – Хто ж е твiй ворог?
– Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров’ю сплатив ii. А вiн каже: «Вiддай!» Чим же я йому купу цю вiддам?
– Ха-ха-ха! – засмiявся Сварг. – А ти йому купи не вiддавай!
– То тодi я стану обельним холопом у брата.
– А яку ти брав купу в нього? – поцiкавився Сварг.
– Коня, рало, три четверики жита.
Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав:
– Двi гривнi кун i п’ять резан…
– Не розумiю, – промовив Микула.
– Зате я розумiю, – сердито сказав Сварг.
Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла.
– Вiзьми, – сказав Сварг.
– Нащо?
– Двi гривнi кун i п’ять резан вiддай Бразду.
– Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даеш менi оцi гривнi й резани?!
– Я тобi нiчого не даю, а тiльки позичаю. Ти мене не бiйся, не бiйся, – поклав на плече Микули свою руку Сварг. – Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш…
– Нi, – вiдповiв Микула. – Чи в тебе, чи в Бразда купа – однаково… Отепер я бачу, куди нас завела брань…
7
Микулi приснився батько Ант. Це було так просто i звичайно. Микула часто бачив увi снi батька Анта. Той вiв з ним бесiди, щось радив, проти чогось застерiгав, i Микулу це не турбувало, отже, душа батька – старiйшини роду Анта, думав вiн, не пiшла, як i душi всiх пращурiв, з хижi, а живе пiд вогнищем, в пiзню годину ночi прокидаеться, лiтае над вогнем i по хижi, розмовляе з Микулою. Вiн не бачив нiчого дивного в таких снах, а радiв навiть, що душi пращурiв його не забувають.
І цiеi ночi Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пiшла. На вогнищi червоно тлiв жар, з пiтьми на стiнi виступали почепленi на кiлочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!..
Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути – i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто знае, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд – старiйшина-витязь Воiк.
Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився – Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, – край мiсяця нiби присипаний попелом.
На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв – все куе й куе Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi…
По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро – повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина.