Володимир – Семен Скляренко

– А брати Бразд i Сварг?

– Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…

– Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?

– Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

– А iншi родовичi нашi?

– Усе далi й далi люди вiд людей.

– Чому ж, Вiсто?

– У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було.

І вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища:

– А ти, Микуло, щось принiс?

Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запитуе.

– Ти про що говориш?

– Чи е в тебе в торбi, – задихаючись, запитувала вона, – гривнi, золото, срiбло, багатство?

Микула подивився на неi, нiби не впiзнавав.

– Багатство? О так, маю, он воно в торбинi.

– І можна менi взяти подивитись?

– Дивись, дивись!

Поспiшаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неi викладати.

– Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi… А це ногавицi… Знову кров! А це що?! Якесь жито?

– Дань узяв, – посмiхнувся Микула. – Гречка це.

Вiста розгублено опустила руки.

– А де ж… де ж, Микуло, – запитала вона, – золото, срiбло?

– Не знаю, де воно, – тихо промовив Микула. – Не знайшов… – Трохи помовчавши, вiн додав: – Що багатство?! Он, у Киевi бувши, шукав дочку нашу Малушу… ii немае. Вiсто! Навеснi померла… у Днiпрi втопла… – Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув iх у вогонь. – За спокiй ii душi.

Вiста заплакала так, як плачуть дiти, – невтiшно, навзрид…

5

Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, – Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе.

– Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, – одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. – Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

– Чого б то я став гордитись, брате? – вiдповiв на це Микула. – І чим?

– А хто тебе знае? Ми – землянi люди, ти ж воiн… Проте ходiмо до дому.

Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда – Гордiй, Самсон, Бавило, i Микула навiть не пiзнав iх – недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i iх батько.

– Бачу, сини в тебе могутнi, – промовив Микула. – Ростуть та й виросли вже.

– Аякже! – засмiявся Бразд. – Так усе йде в свiтi – однi мруть, iншi дорогу труть, одно загибае – нове виростае… А сини моi справдi могутнi.

– У батька пiшли, – засмiявся й Микула.

– А що ж, – згодився Бразд. – Мабуть, так i е, – в мене, в батька.

Сини недовго побули в теремi – вони, либонь, завжди тут з’являлись, коли хтось приходив до батька, – оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рiдний дядько iм був нецiкавий, зникла з терема й Павлина – брата Микулу не хотiла частувати.

– То де ж ти бував? – поцiкавився Бразд. – Де ходив?

– Навiщо запитуеш? – махнув рукою Микула. – Сам знаеш, колись ти ходив на брань, нинi побував я, а предки нашi, брате, все життя не сходили з коней…

Нагадування про предкiв, либонь, не сподобалось Бразду, й вiн сердито махнув рукою:

– Не сходили з коней? Так це ж коли було?! А чого б я нинi став сидiти на конi? А втiм, скажи лiпше про себе, чув, що сiча з ромеями була велика, ми тут такожде терпiли – давали князям воли, конi, жито всяке… i людей не одинажде давали…

– Дуже великi бранi були над Дунаем, брате, – зiтхнув Микула. – Як i вистояли, – не знаю… Сукупно стояли – болгари й ми. Але вистояли – не посрамили Руськоi землi, лише втратили князя…

– Що ж, Святославу честь i слава, – спокiйно сказав Бразд. – Маемо тепер Ярополка. Достойний князь, Святославич… На столi Киiвському сидить твердо, його слухае вся земля… А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружинi Ярополка чи замiсть меча вiзьмеш рало?

– Мiй меч ходить там, де вороги землi нашоi, а тут, у домi отцiв, вiзьму рало.

– Що ж, – промовив Бразд, – робиш добре. Уже ми, люди княжi, тепер землю розсудим… А ти сам де думаеш з ралом ходити – на княжiй землi чи на своiй?

– Де ж тепер земля княжа, а де моя?

– Як велить закон, княже завжди е княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Святославове – суть нинi Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й ранiше був.

– Перед бранню, – зiтхнув Микула, – ходив я з ралом над Днiпром, у пiсках.

– То й тепер сиди там. Княжi землi вище вiд Днiпра – там стоять i знамена.[8 – Знамено – княжий знак.]

Брати помовчали, Микула збирався вже й iти.

– А чи не забув ти, брате, – сказав раптом Бразд, – що саме перед бранню брав у мене купу?[9 – Купа – позичка.]

– Купу в тебе? Але ж ти тодi сам говорив, що то купа не вiд тебе, а вiд князя. А я, брате, князевi Святославу служив, скiльки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуеш, Бразде, я в останню нiч перед смертю князя отак сидiв з ним, говорив, i вiн менi дякував за все, за все, – то хiба ж я не одробив купи?

– Не знаю, що ти робив на ратi i про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi… Що не мое, те не мое…

– Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти думаеш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом?

– А чого б то ти i йшов на рать?

– Якби-то ти знав, заради чого я ходив! – з бiллю сказав Микула. – Але коли так запитуеш, i сам уже не знаю, чому пiшов.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: