Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя iхнього роду – старiйшину Воiка. Вiн стояв – закам’янiлий воiн у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса – тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в’iлися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном.
Тiльки обличчя воiна було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, – широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, – такий вiн дивився вiки й цiеi ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. І Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною.
Роздiл другий
1
Василевс[10 – Василевс – iмператор.] Схiдноi Римськоi iмперii Іоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг iсти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi.
Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр[11 – Проедр – перший мiнiстр.], постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, iх везли з далекоi Сирii, Венецii, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб’ями його лiкувати.
Один тiльки лiкар – це був славетний Уне-Ра з Єгипту, – здавалося, розгадав таемничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Іоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить…
– О, я розумiю… – прошепотiв лiкар Уне-Ра.
Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.
Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:
– Ти, лiкарю, знаеш, що це за хвороба?
– Так, – вiдповiв лiкар. – Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали…
– Чому ти замовк? – зашепотiв проедр.
– Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi – в Єгиптi, у верхiв’ях Нiлу.
– Ти божевiльний… Константинополь i Нiл… Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору?
– Не знаю, – низько вклонився лiкар Уне-Ра. – Я говорю тiльки те, що бачу й знаю.
– Прокляття! – скрикнув проедр Василь. – Та невже ж немае лiкiв, якi б припинили дiю тiеi отрути?
– Я знаю такi лiки, – тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра.
Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав:
– Якщо вони е, iх треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чуеш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикiем iмперii, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса.
Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував iх i, може, вилiкував би iмператора Іоанна, але наступноi ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. Єдиний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Іоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп.
Імператор Іоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, – Іоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт.
Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, по мре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм’я Христа Спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Іоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла.
Але все це були тiльки пустi слова – Іоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали Бога, що ж до самого Бога – вважав, що ще один храм йому не завадить.
Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв – маючи незчисленнi маетки в усiх фемах[12 – Феми – областi.] iмперii, вiн велить один iз них – невеликий, пiд Константинополем, – продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучоi хвороби. Іоанн Цимiсхiй робить це навмисне – божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Іоанна.
Згадуе Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонiем, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азii, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Іоанна.
Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а епископа адрiанопольського – Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а епископ ствердив, висповiдався в своiх грiхах, благав епископа бути посередником мiж ним i Богом.
Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непокоiвся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав iх вiд себе, благав iх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ii лабетiв, жити, жити!
Василiса Феодора весь час була з ним – перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб’я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр – паракимомен Василь – не залишав тепер Цимiсхiя.
В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своему ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусii[13 – Мусii – мозаiки.] колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi.
– І е одно, що не дае менi спати, одужати, жити, – раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос.
Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав:
– Ти про щось говориш?
– Я говорю про те, – вiдповiв Іоанн, – що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi.
По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка.
– Але чому ти забув про мене? – запитав вiн. – Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе.
– Проедре! – прохрипiв Іоанн. – Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi.
– Спасибi тобi, василевсе, – схилив голову Василь.
– І ще я вiрю однiй людинi в свiтi, – продовжував Іоанн, – яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебувае зараз далеко вiд Константинополя.
– Ти про кого думаеш?
– Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю.
Проедр мовчки стояв перед iмператором.
– Я звик вгадувати твоi думки, – сказав вiн, – знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона едина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон.[14 – Дромон – великий корабель.]
– Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з’явиться в Константинополi.
2
Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Іоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полiевкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софii, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю.
Імператор Іоанн додержав слова – усi цi роки Феофано жила у Вiрменii, в городi Анi[15 – Анi – столиця Вiрменii.], як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi ii дочки – Зоя й Анна. На десятому роцi менша ii дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна.
Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, – завзятою, упертою, жорстокою, в своi тридцять п’ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали ii, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодноi зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам ii, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi.