Однаковим лишилося й серце Феофано – рiк за роком у ньому збиралась образа, жадоба помети, ненависть до Іоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв’язана бiльше, нiж з Іоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру своему Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Іоанна Цимiсхiя.
І Феофано готувалася до боротьби з ними – тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв[16 – Ішхани – аристократiя, знать (вiрм.).], раз i другий iздила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами[17 – Азнаури – дворяни (груз.).]. Феофано знае, що робить, – у Грузii й Вiрменii безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити iхнi землi, i Ашот, i Давид – вороги iмператорiв ромеiв, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати iх щирим другом. Впливае й краса Феофано, боже, до чого чудова ця вдовиця василiса!
Не забувае Феофано ще одного – недалеко звiдси, в Каппадокii, пiдiймали повстання проти Іоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений в Амазii, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiчае в Анi його прихильникiв – усе в цьому свiтi може знадобитись!
Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменii, ожив духом. Вард Фока добре пам’ятае свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ii краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить.
У Константинополi також пам’ятали про Феофано. У Вiрменii вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров’я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано.
І от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв iй негайно повертатись до столицi iмперii.
Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменii й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксинському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри. Навiть бувалi мореходцi-ромеi боялись вирушати в небезпечну путь.
Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало ii й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту. Втiм, мореходцi-ромеi боялись у цю пору скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, – вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азii. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Іраклiя, дромон наближався до Константинополя.
Інодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед – на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрiем висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому.
– Ти чого тремтиш, мамо? – запитувала перелякана дочка Анна.
– Там, – вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, – над Евксинським Понтом лежить страшна земля – Русь, мешканцi якоi дикi, жорстокi люди. Вони живуть у норах, iдять сире м’ясо, не вiрять у Христа, моляться своiм дерев’яним богам. І вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, iхнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя.
– Але зараз вони не йдуть на нас?
– О нi, дочко, – посмiхнулась Феофано. – Іоанн Цимiсхiй достойно провчив iхнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись iх надалi, завжди.
Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що iй розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останне, – що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала:
– А до них далеко, мамо?
– О так, – уже засмiялась Феофано, – туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого iхнього города Киева iхати ще мiсяцi.
– Це справдi дуже далеко, – засмiялась i дiвчинка. – Я не боюсь iх, – закiнчила вона зухвало.
Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона поiде до далекоi Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Киiв? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь. Дромон колишньоi василiси Феофано з туго нап’ятими вiтрилами летiв далi й далi на захiд.
3
Нiхто в Константинополi не бачив, як однiеi темноi ночi дромон з Вiрменii проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi – напроти Влахернського палацу, – як пiзнiше до цього корабля пiд’iхали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй.
На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушно стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду своi весла, – всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в iхню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало – свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано.
Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодii розрiзав рiнь. Впала походня. Чиiсь руки пiдхопили Феофано, ii повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам’яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява.
– Привiт тобi, василiсо!
Покривало впало з голови, й легке зiтхання вирвалося з уст Феофано. Василiса – о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя, тут, у Константинополi!
Вiн ступив до неi ближче й узяв ii за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого – скопець, проедр iмперii, й Феофано – колишня василiса, а нинi – жiнка в темному покривалi.
– Ти така ж, як i колись, Феофано, – промовив проедр Василь. – Ти була й нинi е найкращою жiнкою свiту. Скинь з своеi голови цей чорний саван.
– Скажи менi, де я зараз опинилась i що сталось?
– Зараз ми у Влахернi, де нас нiхто не може нi бачити, нi чути. Поки що нiчого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась пiсля далекоi дороги. Уявляю, як неспокiйно зараз у Понтi Евксинському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахернi, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столi вино. Ти хочеш iсти? Тут е з чого вибрати. Пий, iж, Феофано, тобi це так потрiбно пiсля далекоi дороги.
– А за кого ж пити? – посмiхнулась Феофано i, сiвши до столу, взяла келих з вином.
– Вiн помирае, – сказав проедр, – скоро, либонь, кiнець.
– Яка в нього хвороба?
– Ти знаеш, Феофано.
– Мiй порошок з Єгипту?
– Так, вiн.
– Ця отрута дiе дуже швидко.
– Я тримав порошок кiлька рокiв, i вiн, напевне, втратив силу. Крiм того, Маленький[18 – Цимiсхiй – маленький (вiрм.).] виявився дуже мiцним. Вiн подихае вже пiвроку, й тiльки тепер йому скоро кiнець.
– Для чого ж ти кликав мене?
– О Феофано, нам треба зробити дуже багато. В iмперii неспокiйно, на пiвночi збирають сили болгари, в Малiй Азii спалахують повстання за повстанням.
– Тепер я добре знаю Малу Азiю, – посмiхнулась Феофано. – Це – справжнiй вулкан, який кожноi години може вибухнути: Сирiя, Месопотамiя, Каппадокiя, а за ними – араби…
– Бачиш, тобi достеменно все вiдоме! І в Константинополi неспокiйно.
– Я розумiю й знаю все це, – холодно сказала Феофано. – Але що менi до цього?
– Це моя й твоя справа, Феофано. Іоанна скоро не стане…