Володимир – Семен Скляренко

– Не говори так! – перебив його Сварг. – Хто ж е твiй ворог?

– Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров’ю сплатив ii. А вiн каже: «Вiддай!» Чим же я йому купу цю вiддам?

– Ха-ха-ха! – засмiявся Сварг. – А ти йому купи не вiддавай!

– То тодi я стану обельним холопом у брата.

– А яку ти брав купу в нього? – поцiкавився Сварг.

– Коня, рало, три четверики жита.

Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав:

– Двi гривнi кун i п’ять резан…

– Не розумiю, – промовив Микула.

– Зате я розумiю, – сердито сказав Сварг.

Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла.

– Вiзьми, – сказав Сварг.

– Нащо?

– Двi гривнi кун i п’ять резан вiддай Бразду.

– Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даеш менi оцi гривнi й резани?!

– Я тобi нiчого не даю, а тiльки позичаю. Ти мене не бiйся, не бiйся, – поклав на плече Микули свою руку Сварг. – Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш…

– Нi, – вiдповiв Микула. – Чи в тебе, чи в Бразда купа – однаково… Отепер я бачу, куди нас завела брань…

7

Микулi приснився батько Ант. Це було так просто i звичайно. Микула часто бачив увi снi батька Анта. Той вiв з ним бесiди, щось радив, проти чогось застерiгав, i Микулу це не турбувало, отже, душа батька – старiйшини роду Анта, думав вiн, не пiшла, як i душi всiх пращурiв, з хижi, а живе пiд вогнищем, в пiзню годину ночi прокидаеться, лiтае над вогнем i по хижi, розмовляе з Микулою. Вiн не бачив нiчого дивного в таких снах, а радiв навiть, що душi пращурiв його не забувають.

І цiеi ночi Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пiшла. На вогнищi червоно тлiв жар, з пiтьми на стiнi виступали почепленi на кiлочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!..

Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути – i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто знае, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд – старiйшина-витязь Воiк.

Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився – Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, – край мiсяця нiби присипаний попелом.

На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв – все куе й куе Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi…

По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро – повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина.

Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя iхнього роду – старiйшину Воiка. Вiн стояв – закам’янiлий воiн у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса – тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в’iлися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном.

Тiльки обличчя воiна було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, – широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, – такий вiн дивився вiки й цiеi ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. І Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною.

Роздiл другий

1

Василевс[10 – Василевс – iмператор.] Схiдноi Римськоi iмперii Іоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг iсти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi.

Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр[11 – Проедр – перший мiнiстр.], постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, iх везли з далекоi Сирii, Венецii, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб’ями його лiкувати.

Один тiльки лiкар – це був славетний Уне-Ра з Єгипту, – здавалося, розгадав таемничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Іоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить…

– О, я розумiю… – прошепотiв лiкар Уне-Ра.

Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.

Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:

– Ти, лiкарю, знаеш, що це за хвороба?

– Так, – вiдповiв лiкар. – Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали…

– Чому ти замовк? – зашепотiв проедр.

– Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi – в Єгиптi, у верхiв’ях Нiлу.

– Ти божевiльний… Константинополь i Нiл… Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору?

– Не знаю, – низько вклонився лiкар Уне-Ра. – Я говорю тiльки те, що бачу й знаю.

– Прокляття! – скрикнув проедр Василь. – Та невже ж немае лiкiв, якi б припинили дiю тiеi отрути?

– Я знаю такi лiки, – тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра.

Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав:

– Якщо вони е, iх треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чуеш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикiем iмперii, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса.

Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував iх i, може, вилiкував би iмператора Іоанна, але наступноi ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. Єдиний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Іоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: