– І що? Ви пожинаете те, що посiяли. Їоанн мае нинi порфiрородну жону Феодору, i пiсля його смертi вона по праву сяде на Соломоновiм тронi, ii патрiарх благословить.
Проедр посмiхнувся.
– Не тiльки Феодора, е й iншi, що хотiли б посiсти Соломонiв трон. Нашу константинопольську знать, – це тобi, напевне, зрозумiло, – не влаштовують нi Феодора, нi – ти не ображайся, Феофано, – нi твоi сини, вони мрiють про iмператора-полководця, який повiв би легiони проти болгар i Малоi Азii.
– І кого вони приготували?
– Менi здаеться – Варда Склiра. Ти добре його знаеш – вiн був полководцем Никифора Фоки, Іоанна Цимiсхiя, i тепер, либонь, сам хотiв би посiсти iх престол.
– Варда Склiра я знаю, – промовила Феофано. – Що ж, вiн блискучий полководець i, певне, буде непоганим iмператором.
– І це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумiеш, що нi Феодора, нi Вард Склiр не допустять у Золоту палату нi синiв твоiх, нi тебе?!
– Вони не допустять тебе, – засмiялась Феофано. – Говори правду, проедре!
– Так, вони не допустять, виженуть iз Великого палацу тебе, синiв твоiх i мене також, – згодився проедр.
– Тепер ти менi подобаешся, Василю, – поглузувала з проедра Феофано.
– А мусить бути так, – встав i ступив близько до Феофано проедр, – коли Іоанн Цимiсхiй помре, на престолi сядуть твоi сини, поряд з ними як регентша й соправительниця, а справдi як повновладна василiса повинна сiсти ти. Я ж, – проедр благально подивився на Феофано, – буду тим, ким i був, – вашим, твоiм паракимоменом, проедром.
Феофано так хвилювалась, що iй важко було дихати. О, якi величнi обрii вiдкривались перед нею! Вiрити своему щастю, повiрити проедру чи нi? Стiльки вже разiв вiн обдурював ii й людей, що звiрялись на нього! Але нi, нi, на цей раз вiн не може брехати й обдурювати. Василь i Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Іоанном.
– Отже, треба прибрати Феодору й Склiра? – суворо сказала Феофано.
– Так, Феофано, обох… Я домiгся того, що Іоанн хоче побачитись i говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумiеш все зробити. Що ж, василiсо, – пiдняв вiн келих, – може, ми тепер вип’емо за наше щастя й успiх?.. – Вiн помовчав i кiнчив: – Та ще за те, щоб Іоанн швидше зайняв свое мiсце в гробницi на Халцi в храмi Христа Спасителя!
– О нi, – вона пiдняла келих i зухвало, хижо засмiялась. – Я вип’ю за те, щоб Іоанн ще пожив… доки ми не закiнчимо своеi справи.
4
Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальнi Іоанна, але в проедра скрiзь – i бiля Слонових ворiт, i на терасi Дафн, i в самому кiтонi – стояли своi люди; у чорному одязi й капелюсi з струсевими перами, з мечем бiля пояса, як етерiот[19 – Етерiот – охоронник.], разом iз сторожею другоi змiни пройшла до Великого палацу, там ii повiв переходами начальник етерii Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч.
Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Іоанн i Феодора.
Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх – з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер. Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, – о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними.
Зараз на цьому ложi лежав Іоанн Цимiсхiй – той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано.
Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Іоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв ii ненаситну пристрасть.
На ложi лежав кiстяк Іоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова – облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах.
– Іоанне! – голосно промовила вона. – Вiтаю тебе, василевсе!
– Феофано! – глухо прозвучало в спочивальнi.
Щоб не заважати iхнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi.
– Ти мене, либонь, не пiзнала, – промовив Цимiсхiй. – Вiдтодi як розбилось… як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано?
Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа.
– О нi, – сказала Феофано. – Ти – хворий i змiнився, але не страшний.
– Проклята хвороба! – хвилювався вiн. – Нiхто ii не знае, а вона мучить, виснажуе мое тiло й душу. Я вже втратив усi сили.
Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на неi – таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано.
– Спасибi, що ти приiхала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiваешся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софii, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi виiхати до Вiрменii.
– Не порадив, а вислав, – не стрималась Феофано.
– Так, так, вислав; того вимагали обставини.
– Я згадую нiч у Софii, – промовила Феофано, – i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачуешся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати – i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди… Тiльки для чого, для чого, Іоанне?
Вiн безпомiчно озирнувся по спочивальнi.
– Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один.
– Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софii. Пригадуеш, ти сам говорив про це.
– Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба.
– Ти захворiв, Іоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.
Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi.
– Ти думаеш, хтось мiг це зробити навмисне?
– Не тiльки мiг, а й зробив.
– Але хто? Невже вiн? – Іоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр.
– Нi, – одразу ж вiдповiла Феофано. – Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн.
– Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi… бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром.
– Є отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки…
– А далi? – Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi. – Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотiла сказати, що далi кiнець, смерть?
Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки.
– О нi! – впевнено вiдповiла вона. – Проти кожноi отрути е лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувати б тебе.
– Спасибi, що ти мене пiдтримуеш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати ii ще раз i ще раз.
– Чоловiк або жiнка, – коротко процiдила Феофано.
Вiн пильно з западин свого черепа дивився на неi.
– Ти думаеш, що це жiнка?
– Жiнка i чоловiк.
– Феофано! Скажи менi правду.
– Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора… я чула про неi ще у Вiрменii, а тепер i в Константинополi, – це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть тримае тут своi легiони. Феодора i Склiр – для них це було б непогано.
– Який жах! – говорив вiн. – Нiкчемна Феодора! Розумiю, вона мене нiколи не любила, не любив i я ii… Василiса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склiр – невдячний полководець, бездара, вбивця. Так нi ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що iхнi божевiльнi намiри не здiйсняться, розсиплються в прах, а самi вони загинуть.
Феофано байдуже нiбито сказала:
– Я тобi вiдкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Іоанне. Пам’ятай, що Феофано близько, у Влахернi, i допоможе, врятуе тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобi лiки.