Володимир – Семен Скляренко

Імператор Іоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, – Іоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт.

Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, по мре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм’я Христа Спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Іоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла.

Але все це були тiльки пустi слова – Іоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали Бога, що ж до самого Бога – вважав, що ще один храм йому не завадить.

Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв – маючи незчисленнi маетки в усiх фемах[12 – Феми – областi.] iмперii, вiн велить один iз них – невеликий, пiд Константинополем, – продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучоi хвороби. Іоанн Цимiсхiй робить це навмисне – божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Іоанна.

Згадуе Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонiем, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азii, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Іоанна.

Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а епископа адрiанопольського – Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а епископ ствердив, висповiдався в своiх грiхах, благав епископа бути посередником мiж ним i Богом.

Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непокоiвся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав iх вiд себе, благав iх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ii лабетiв, жити, жити!

Василiса Феодора весь час була з ним – перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб’я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр – паракимомен Василь – не залишав тепер Цимiсхiя.

В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своему ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусii[13 – Мусii – мозаiки.] колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi.

– І е одно, що не дае менi спати, одужати, жити, – раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос.

Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав:

– Ти про щось говориш?

– Я говорю про те, – вiдповiв Іоанн, – що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi.

По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка.

– Але чому ти забув про мене? – запитав вiн. – Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе.

– Проедре! – прохрипiв Іоанн. – Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi.

– Спасибi тобi, василевсе, – схилив голову Василь.

– І ще я вiрю однiй людинi в свiтi, – продовжував Іоанн, – яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебувае зараз далеко вiд Константинополя.

– Ти про кого думаеш?

– Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю.

Проедр мовчки стояв перед iмператором.

– Я звик вгадувати твоi думки, – сказав вiн, – знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона едина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон.[14 – Дромон – великий корабель.]

– Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з’явиться в Константинополi.

2

Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Іоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полiевкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софii, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю.

Імператор Іоанн додержав слова – усi цi роки Феофано жила у Вiрменii, в городi Анi[15 – Анi – столиця Вiрменii.], як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi ii дочки – Зоя й Анна. На десятому роцi менша ii дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна.

Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, – завзятою, упертою, жорстокою, в своi тридцять п’ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали ii, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодноi зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам ii, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi.

Однаковим лишилося й серце Феофано – рiк за роком у ньому збиралась образа, жадоба помети, ненависть до Іоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв’язана бiльше, нiж з Іоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру своему Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Іоанна Цимiсхiя.

І Феофано готувалася до боротьби з ними – тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв[16 – Ішхани – аристократiя, знать (вiрм.).], раз i другий iздила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами[17 – Азнаури – дворяни (груз.).]. Феофано знае, що робить, – у Грузii й Вiрменii безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити iхнi землi, i Ашот, i Давид – вороги iмператорiв ромеiв, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати iх щирим другом. Впливае й краса Феофано, боже, до чого чудова ця вдовиця василiса!

Не забувае Феофано ще одного – недалеко звiдси, в Каппадокii, пiдiймали повстання проти Іоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений в Амазii, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiчае в Анi його прихильникiв – усе в цьому свiтi може знадобитись!

Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменii, ожив духом. Вард Фока добре пам’ятае свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ii краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить.

У Константинополi також пам’ятали про Феофано. У Вiрменii вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров’я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: