– Спасибi, Феофано!
Вона схилилась i поцiлувала чоло iмператора.
– Імператор мусить дiяти спокiйно, – нахилившись до вуха iмператора, прошепотiла Феофано. – У тебе е багато ворогiв.
– Я знаю, що в мене i в тебе е багато ворогiв, i дiятиму дуже спокiйно, – також пошепки вiдповiв на це Цимiсхiй. – Нинi ще досить одного мого слова – й усе буде, як я хочу. Спасибi, Феофано. Уже пiзно, iди пришли менi лiки, сама жди мого слова.
– Прощай. До побачення, любий василевсе!
5
У нiч перед 6 сiчня 976 року до спочивальнi вмираючого iмператора прийшов вселенський патрiарх Антонiй – сиво-бородий, старий, але жвавий ще чоловiк. Увiйшовши туди, вiн низько вклонився iмператоровi, а потiм сiв бiля його ложа.
– Помираю я, отче, – почав iмператор.
Патрiарх смиренно сказав:
– Всевишнiй благословив тебе, вiн принесе тобi здоров’я, дасть довгi лiта життя на благо Вiзантii й усього свiту.
– Нi, отче, днi моi порахованi, i я покликав тебе, щоб зробити останнi земнi моi розпорядження.
– Великий василевсе, – говорив патрiарх, – церква день i нiч молиться за твое здоров’я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усiх пiльг, коли тобi важко, кличеш до свого ложа не мене – патрiарха, а якогось адрiанопольського епископа… Хоч, правда, – закiнчив патрiарх, пiдiйнявши руки д’горi, – всi ми рiвнi перед Богом: василевс, патрiарх i епископ такожде, а перед смертю тим бiльше.
Імператор розумiв образу старого патрiарха.
– Я кликав багатьох i багатьох осiб, – сказав вiн, – i готовий покликати сюди всю церкву. Але патрiарх у мене один, i тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. І ще мушу сказати, отче мiй Антонiю, що я дiяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, – коли iмперii було важко, позбавив духiвництво багатьох пiльг, встановлених попереднiми iмператорами. Що ж, винюсь, повертаю церквi всi ii пiльги, якi забранi були в неi, передаю iй храми, дам землi в Македонii й Фракii.
– Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навiки.
– Я хочу пiти з цього життя, повiвши тобi про всi своi грiхи й одержавши перед життям вiчним прощення вiд Бога…
– Говори, василевсе, а я iменем Господа Бога вiдпущу тобi всi грiхи.
– Я хочу сказати про один грiх: незаконний мiй шлюб.
Патрiарх, не розумiючи нiчого, пильно дивився на Іоанна.
– Як тобi вiдомо, отче, у iмператора Костянтина були дiти Роман i Феодора, я ж небiж покiйного Никифора, що був чоловiком Феофано – дружини Романа…
– О, розумiю, – суворо промовив патрiарх, – спорiдненiсть третього колiна, а церква забороняе кровозмiшання до шостого колiна… Пам’ятаю, патрiарх Полiевкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч вiн був тiльки хрещеним батьком ii дiтей… А тут справа гiрша.
– Мучусь, отче… Як стану я на суд перед престолом Господа Бога?..
– Не пiзно ще церквi оголосити цей шлюб кровозмiшанням, розiрвати його, я ж iменем Бога прощу i вже зараз прощаю тобi грiх.
– Я згоден, отче, i прошу оголосити мiй шлюб кровозмiшанням, розiрвати його…
– Воля твоя буде виконана, василевсе… Церква розривае твiй шлюб з Феодорою.
Ближчого ж дня, зiбравши синклiт i запросивши на нього патрiарха Антонiя, проедр Василь домiгся, що члени синклiту визнали шлюб Іоанна з Феодорою недiйсним, бо, мовляв, Іоанн був небожем iмператора Никифора, а Никифор – кревним родичем iмператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою е кровозмiшанням.
З таким самим i, мабуть, бiльшим правом можна було довести й iнше – що Іоанн все життя прагнув i все одно не мiг стати родичем когось з iмператорiв, але проедру Василевi досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнiвiв, потрiбних для досягнення своеi мети, i ця ниточка стала справжнiм канатом. Синклiт ухвалив, патрiарх благословив, i наступноi ночi корабель з Феодорою вийшов iз Золотого Рогу, круто завернув бiля пiвострова й попрямував на захiд – до Проту. І звичайно, Феодора не була Феофано – надii повернутися в Константинополь не мала.
Не тiльки про Феодору говорили члени синклiту. Проедр Василь розповiдае про Малу Азiю, – там усе кипить, часто спалахують повстання, Сирiя, Месопотамiя, Вiрменiя, Іверiя, а за ними Аравiя i держава Хамсанiдiв ждуть першоi-лiпшоi нагоди, щоб напасти на Вiзантiю.
Сенатори, члени синклiту, сходяться на тому, що в Малу Азiю треба послати кращi легiони, проедр Василь наполягае, що на чолi легiонiв треба поставити й лiпшого полководця iмперii.
– Імператорська десниця, – закiнчуе проедр Василь, – призначае доместиком легiонiв у Малiй Азii славетного нашого полководця Варда Склiра.
І Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиляе низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить ii, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн – кращий полководець iмперii, саме iм’я якого було грозою для ворогiв[20 – Склiр – жорстокий.], славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислухаеться весь синклiт, – нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь.
6
Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг.
У таку нiч звичайно кожна людина почувае себе недобре, ховаеться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантii Іоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав.
З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтримуе серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, – але йому вже нiщо не допомагало.
Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля, важко перекочувалось камiння.
У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь.
– Я спав? – запитав iмператор.
– Так, ти спав, – вiдповiв проедр.
– Феодору вислали?
– Так, досi вона на Протi.
– А Вард Склiр?
– Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь.
– Як дуже шумить хвиля… Зачини, проедре, дверi, вiкна… Мене дратуе цей шум…
Проедр виконав загад Цимiсхiя.
– Отепер краще… Тихо… Навiть дуже тихо… Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано…
– Зараз пiзня година, завтра вона буде тут.
– Проедре, ти чогось недоговорюеш… І чому ти так дивишся на мене?.. Ти думаеш… ти думаеш, що я вмираю?
– Ти помираеш дуже довго, довше, нiж треба…
– Що?..
Зiбравши всi сили, Іоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.
– Василю!.. Проедре! Це ти хочеш моеi смертi?
– Так, – пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. – Я давно, давно вже хочу твоеi смертi, бо ти – нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене – сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу… Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту…
Імператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип:
– Феофано!
– Мовчи! – голосно промовив проедр. – Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, – це i е твоя остання отрута…
– Боги!
– Тепер тобi вже нiхто не допоможе.
7
Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна.
Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу[21 – Перу – берег Золотого Рогу.] народжуеться ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. І ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерii. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно.