Святослав – Семен Скляренко

Семен Скляренко

Святослав

Княгиня i рабиня

Книга перша

Мандруючи понад старим Днiпром

свiтанками, удень i вечорами,

вночi, пiд чистим зоряним шатром,

перед вогнем, що руки грiв теплом,

я думкою летiв через тумани.

Туди, в минувшину далеких днiв,

коли дiди, забутi й незабутнi,

уперше стали мiж високих гiр,

оглянули широкий виднозiр,

за поколiння дбаючи майбутнi.

Трудилися у потi своiх чiл,

орали землю, ставили оселi,

воздвигли городи i частокiл

i в клопотi буденних трудних дiл

сади садили, будували села.

Сварилися, бо рiд iшов на рiд

i плем’я кров братерську проливало,

на князя князь iшов, i був розбрiд,

i знов був мир, за рало брався рiд,

Русi знамена сонце осявало.

Боролись предки. З моря i степiв

ворожi хижi орди налiтали,

палили городи i нищили засiв,

та проти них вставала тьма списiв,

мечi iз пiхов люди витягали.

Спасибi вам за цю тернисту путь,

в трудi й на ратi гiдно ви стояли,

нiкому з нас нiколи не забуть,

i кожному годиться пом’януть,

що ви створили, що ви збудували.

Почнемо ж нинi повiсть цю смутну

про порохом повиту давнину,

про тi часи далекi й незабутнi,

коли дiди, прославленi в вiках,

виходили на свiй великий шлях,

за поколiння дбаючи майбутнi.

Приймiть же ви, далекi прадiди,

вiд вашого праправнука Семена

цей скромний труд, а ви, живi, – да не судiть,

якщо не все сказав – то доскажiть,

якщо не так сказав – то допишiть, —

зробив я те, на що хватило сили в мене…

Роздiл перший

1

Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.

Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам’яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.

Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим.

Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiла зброя й одежа, складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.

Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неi – череп’янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев’янi кадоби, ночви, миски.

Нарештi полум’я освiтило й куточки хижi, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’янi постатi Перуна й Волоса, невеличкоi, бронзовоi, вкритоi прозеленню Роженицi – фiгурки голоi, iз складеними на животi руками жiнки.

У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв – спали.

Ант зняв iз стiни лук i тул[1 – Тул – колчан для стрiл.], поклав iх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.

У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним – його жона Вiста.

– Що, отче? – запитав, протираючи очi, Микула. – На лови збираешся?

– Чув нинi нiччю рик, – вiдповiв Ант. – Пiду поникаю…

– То, може, пiшли би оба?

– Нi, Микуло, – заперечив Ант. – На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.

– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми пiдемо до лiсу.

Вiста вже загорнула в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленоi риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев’яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула.

Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина – в однiй сорочинi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:

– А що то за рик, дiду?

Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якоi готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.

– То й ти встала, Малушо?

– Я давно не сплю, дiду.

– Рикають оленi, – сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. – От пiду поникаю, встрелю оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.

– А ти не боiшся, дiду?

– Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiею стрiлою, а коли впаде – ножем…

Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта – засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища.

Увiйшов Микула.

– Денниця[2 – Денниця – вранiшня зоря.] догорiла, – сказав вiн. – Свiтае.

Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебро води.

– Обмийся, – звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.

– То й сядемо, – владно промовив Ант.

Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшки, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не iв, усi мовчали.

Ант вiдклав своi стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив iх i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.

Проте й зараз нiхто не почав iсти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.

Такий був давнiй покон[3 – Покон – звичай.] iхнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поiсти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали своеi жертви.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: