Семен Скляренко
Святослав
Княгиня i рабиня
Книга перша
Мандруючи понад старим Днiпром
свiтанками, удень i вечорами,
вночi, пiд чистим зоряним шатром,
перед вогнем, що руки грiв теплом,
я думкою летiв через тумани.
Туди, в минувшину далеких днiв,
коли дiди, забутi й незабутнi,
уперше стали мiж високих гiр,
оглянули широкий виднозiр,
за поколiння дбаючи майбутнi.
Трудилися у потi своiх чiл,
орали землю, ставили оселi,
воздвигли городи i частокiл
i в клопотi буденних трудних дiл
сади садили, будували села.
Сварилися, бо рiд iшов на рiд
i плем’я кров братерську проливало,
на князя князь iшов, i був розбрiд,
i знов був мир, за рало брався рiд,
Русi знамена сонце осявало.
Боролись предки. З моря i степiв
ворожi хижi орди налiтали,
палили городи i нищили засiв,
та проти них вставала тьма списiв,
мечi iз пiхов люди витягали.
Спасибi вам за цю тернисту путь,
в трудi й на ратi гiдно ви стояли,
нiкому з нас нiколи не забуть,
i кожному годиться пом’януть,
що ви створили, що ви збудували.
Почнемо ж нинi повiсть цю смутну
про порохом повиту давнину,
про тi часи далекi й незабутнi,
коли дiди, прославленi в вiках,
виходили на свiй великий шлях,
за поколiння дбаючи майбутнi.
Приймiть же ви, далекi прадiди,
вiд вашого праправнука Семена
цей скромний труд, а ви, живi, – да не судiть,
якщо не все сказав – то доскажiть,
якщо не так сказав – то допишiть, —
зробив я те, на що хватило сили в мене…
Роздiл перший
1
Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.
Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам’яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.
Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим.
Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiла зброя й одежа, складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.
Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неi – череп’янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев’янi кадоби, ночви, миски.
Нарештi полум’я освiтило й куточки хижi, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’янi постатi Перуна й Волоса, невеличкоi, бронзовоi, вкритоi прозеленню Роженицi – фiгурки голоi, iз складеними на животi руками жiнки.
У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв – спали.
Ант зняв iз стiни лук i тул[1 – Тул – колчан для стрiл.], поклав iх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.
У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним – його жона Вiста.
– Що, отче? – запитав, протираючи очi, Микула. – На лови збираешся?
– Чув нинi нiччю рик, – вiдповiв Ант. – Пiду поникаю…
– То, може, пiшли би оба?
– Нi, Микуло, – заперечив Ант. – На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.
– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми пiдемо до лiсу.
Вiста вже загорнула в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленоi риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев’яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула.
Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина – в однiй сорочинi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:
– А що то за рик, дiду?
Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якоi готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.
– То й ти встала, Малушо?
– Я давно не сплю, дiду.
– Рикають оленi, – сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. – От пiду поникаю, встрелю оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.
– А ти не боiшся, дiду?
– Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiею стрiлою, а коли впаде – ножем…
Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта – засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища.
Увiйшов Микула.
– Денниця[2 – Денниця – вранiшня зоря.] догорiла, – сказав вiн. – Свiтае.
Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебро води.
– Обмийся, – звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.
– То й сядемо, – владно промовив Ант.
Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшки, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не iв, усi мовчали.
Ант вiдклав своi стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив iх i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.
Проте й зараз нiхто не почав iсти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.
Такий був давнiй покон[3 – Покон – звичай.] iхнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поiсти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали своеi жертви.
І зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.
Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся.
Тодi Ант набрав нову ложку юшки.
– Боги прийняли жертву, – сказав вiн. – Будемо iсти ми, i щоб завжди нам було добре…
Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?
Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий стрiлами ремiнний тул, з правого – нiж, взяв у руки зроблений з буйволовоi костi лук, попробував тятиву.
Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського[4 – Джурджанське – Каспiйське море.] моря. Тятива на ньому була зроблена iз кiнськоi жили, i зараз, коли Ант натягнув ii й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвенiла.
– Грае! – засмiявся Ант. – Аби тiльки олень!
Так вони вийшли з хижi – батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй самiй сорочцi, пiдперезанiй поясом, озброений луком, стрiлами, – воiн; син його Микула – з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий; на порозi стояла Вiста – вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок солi; з темноi ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша.
Батько Ант зiтхнув – певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней воi – десять, двадцять, тридцять, – iх проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи своi давнi лови…