Це була дуже добра вечеря – м’ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Киева, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на своiх крилах у далину й майбутне.
У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша – вiчна, здавалося, i все ж неповторна.
Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле – пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили.
Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своiми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.
Уй Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам’яноi постатi богатиря на могилi.
– От i стемнiло, – стиха говорив вiн. – Нiч… Чуеш, княжичу, як пливе земля?
– Куди?
– Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.
– А вгорi що над нами?
Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.
– Небо – також окiян, зорi – свiчада богiв, – долiтав його голос. – Там, далеко-далеко, е острiв Буян з алатир-каменя, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв… Там, – вiн показав на схiдну частину неба, – буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, – вiн показав на захiд, – чорний окiян, куди на нiч зникае сонце, а вдень ховаються зорi…
– А люди?
– У кожноi людини е своя доля, призначена Перуном. Є доля щаслива, е нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi…
– Чому?
– Ми – воi, княжичу, захищаемо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже готове нам мiсце у вирii. Хiба це не щастя?
Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що чуе вiн голос не Асмуса, а кам’яного богатиря, який, опустивши вниз руки, стоiть на могилi, дивиться великими очима в тьмяну далину.
– Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг – багато мiсця мае в ньому Русь. Але е в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й ромеi, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше матиме, бо вони – як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закривае сонце…
Святослав пiдводиться на лiктi, схиляе голову до Асмуса.
– Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова.
Асмус вiдповiдае не одразу.
– Був час, – говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, – i ми, руськi люди, били ворога, тiльки вiн з’являвся перед нами. Варяги до нас потикались – били iх нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно.
– Воевода Свенелд також варяг, Асмусе!
– Так, княжичу, Свенелд – варяг, але не про нього мовлю. Були iншi, рiзнi варяги. Киiв-город i вся ця земля, – вiн обводить рукою навкруг, – це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були торки – розбили, чорнi клобуки – розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли булгари – показали i iм меч, пробували напитись води з Днiпра обри – погибоша, а тi, що лишились, побiгли за гори на захiд… Многих ворогiв мала Русь – i всiх побиваша. Били iх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князi Олег i Ігор i велике множество людей наших.
Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоiть, дивиться вдалину. Схоплюеться i вiн, стае поруч iз вуем, дивиться на схiд… І ще помiчае Святослав, що Асмус бере його руку, тисне ii своею гарячою правицею.
– Вiчна пам’ять князям нашим i всiм людям, оже полягли за Русь! – натхненно каже Асмус.
– Вiчна пам’ять! – промовляе за ним Святослав.
І якесь дивне, велике почуття охоплюе душу княжича. Вiн стоiть, тримаючи руку старого свого уя, i здаеться йому, що обидва вони й дружина, яка спочивае навкруг, – всi, як трави, квiти, всяке зело, виростають з цiеi теплоi, пахучоi землi, торкаючись неба, що тiльки продовжуе твердь…
– Так чому ж не б’емо ми хозар i печенiгiв? – знову запитуе Святослав i дужо, скiльки в нього е сили, стискуе руку Асмуса.
– У тебе мiцна рука, – чуе вiн у вiдповiдь, i бачить перед собою освiтлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, i помiчае, що це обличчя суворе, замислене. – Хозар i печенiгiв ми мусимо стерегтись, мусимо боротись iз ними, щоб жити… Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але е вороги й окрiм них, i цих ворогiв мусимо ми берегтись паче хозар i печенiгiв.
– Хто ж вони, вуйку, скажи?
– Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли поля й лiси, рiки й озера, вони збирають у скотницях своiх золото й срiбло, i це вони миряться з хозарами й греками.
– То це християне? – вириваеться у Святослава.
– Нi, такi не токмо поганцi-християне, много iх е й серед людей нашоi, iстинноi вiри. Хто забувае про Русь, а думае тiльки про себе – той наш ворог.
– То й мати моя, княгиня… – схиляеться до самого вуха княжич Святослав.
– Нi! – голосно вiдповiдае Асмус. – Наша мати княгиня – мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом.
– То хто ж тодi? – запитуе Святослав.
– Мине час, – повiльно вiдповiдае Асмус, – i ти побачиш, хто, не призиваючи всуе бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто хоч i клянеться всiма богами, але робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзнаеш тiльки тодi, коли зустрiчаеш вiч-на-вiч. У життi своему ти зустрiнеш iх i одразу пiзнаеш. Будь тодi безжальним, борись з ними.
– Я iх знищу, покараю… Асмус нiби не чув його слiв.
– А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай iм те, чого вони жадають – золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за неi… Ти – Ігорiв син, будь, як отець твiй!
– Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Ігор, я нiколи не забуду оцiеi землi, моiх людей…
– Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи…
3
Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших – однi дверi ii виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи вночi ii могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.
У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi.
На очi ii набiгали сльози, але вона стримувала iх. У дворi було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б’ють копитами об землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почуе?
А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер ii сльози, щоб хтось почув ii гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя…
Усе життя! Як легко й просто нiбито це сказати, але скiльки було в тому життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю.
Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у город Киiв, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою.
Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала.
І ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своею.