Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в неi у тi давноминулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.
На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк мае свою надiю, бо немае в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало е таких, що побачили своi надii здiйсненими.
Колись була Ярина молодою, любила i сама, i ii любили. У отрока князя Ігоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки. А там поiхав Роксай з князем до Іскоростеня – i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.
А життя iшло, i народжувались новi надii. Це було давно, коли, як це добре пам’ятае Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини iх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог… То були важкi лiта, важке життя, багато воiв полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев’язувала рани. І коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були iхнi дiти.
І вона вiддавала вже iм усi своi сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли – iх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто iй допоможе!
Тепер Гора не та! Стiни ii посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер… А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i воеводи, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка – княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв.
Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чуе, як до князiв iдуть оцi бояри, воеводи, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають iх тiуни й ябетники[41 – Ябетники – княжi прикажчики.] i як кожен iз них просить собi пожалування – землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжоi.
Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про неi забули. Просити, а чого просити? У ii руках ключi вiд теремiв княжих, усiх покоiв, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина – i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню всякого добра…
Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi ii, що стоiть бiля лiжка, е тiльки два сувоi полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини е кiлька сорочок, черевики й платно[42 – Платно – верхнiй одяг.] носить, поки зносяться, та ще мае платно – дарунок княгинi, у якому подае князям у стравницi.
І не за тим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не мае. Їй, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в неi вкрадено душу.
4
Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси – там стоiть сторожа, береже город, не змикае вiй. А в теремах бояр i воевод, у хижах попiд стiною – темно, тихо, там ходить сон.
Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно свiтиться вiд Днiпра – там окреслюеться чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться, iнодi вирiвняеться й надовго застигае.
То бiля вiкна стоiть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до неi, думки заважали спочити.
От вона й запалила свiчу на столi, стоiть бiля вiкна, дивиться на нiчний Киiв, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги.
Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочивае, не спить княгиня Ольга? Стурбувала ii звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi удовицi тоскно iй i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i дихання.
Та нi, не це турбуе, не це не дае спочити княгинi. Колись, як мужа ii Ігоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн прийде. І коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини ii пiдростають, в них вся любов i душа княгинi.
Не новина для неi й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе Киiв – стоiть вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на сторожi земель. Багато орд проходило мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але всi вони розсипались, як пiсок на березi Днiпра.
Не страшнi Киеву й печенiги, що, як пси, блукають з своiми улусами в полi.
Мислить княгиня й про фортецю над Доном – Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря ii купцi з грабiжниками й вбивцями. Темний i загрозливий Схiд, страшнi простори за Ітилем-рiкою. Що ж, зараз вона пошле слiв своiх до хозарського кагана, а там пiдростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами.
Розумiе княгиня i те, яку згубу чинить Русi Вiзантiя, розумiе, що обсiдае вона Русь своiми фортецями, насилае на них то хозар, то печенiгiв. Був би живий князь Ігор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись ходив, прибив би ще раз свiй щит на воротях Царгорода.
Але княгиня бiльше всього боiться вiйни. Вже скiльки лiт мирно править своiми землями, вже скiльки лiт не знае Русь бранi. Кличуть воеводи ii йти на печенiгiв, вимiтати iх з поля, рушати на Саркел. Воевода Свенелд не раз говорив, що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на украiнах своiх i в полi Русь проливае кровi бiльше, нiж на бранi, що пiдповзае до Русi Вiзантiя.
Та хiба княгиня сама не знае, скiльки зла мае Руська земля вiд печенiгiв i хозар, хiба не бачить, як кожного дня ллеться гаряча кров ii людей? А все ж iй здаеться, що навiть найважчий мир, тиша рiдноi землi краще, нiж смерть на бранi, що лiпше платити дань хозарам, анiж воювати з ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, анiж iти на них зi зброею.
І немарно говорила нинi княгиня, що сама поiде до Царгорода. Це важкий, далекий i небезпечний шлях Днiпром i морем до Константинополя, але вона вже давно збираеться туди поiхати, хоче говорити з iмператорами.
Невже ж вони не знають i не розумiють, яка велика, багата й дужа Русь, невже вигiдно iм гострити проти неi зброю замiсть того, щоб жити в мирi, любовi й дружбi? Княгинi Ользi здаеться, що коли вона побувае в Константинополi, то домовиться про все з iмператорами i добро й тиша прийдуть на Руську землю.
Інше турбуе княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригадуе минулий день, ранок, перед нею все стоiть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до неi, здаеться, долiтае останнiй його крик: «Княгине, помилуй!»
І думае княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу ii ведуть i ведуть зв’язаних людей, вимагають у неi суду й правди…
Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей е множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi мiж собою. Князь один, йому належить чинити cуд i правду.
Княгиня Ольга пригадуе покiйного свого мужа князя Ігоря. Коли вiн робив суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устрояе землю.
Князь Ігор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригадуе, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. І коли княгиня Ольга брала на себе обов’язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла еси на стiл, судяй правду…