Але що е правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли ллеться кров на украiнах Русi i в самому стольному городi Киевi?!
Чому ж ллеться кров, що змушуе одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобутоi на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захищае честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi?
Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? – о, той, хто мае славу, знае, як ii зберегти; честь? – i ii руськi люди – хай тiльки хто посягне – зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено[43 – Знамено – клеймо, печать.], той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, – скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жахаеться, – що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?
А проте княгиня Ольга розумiе, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а воеводи з воеводами й бояри з боярами. І це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiе взяти свое, кожен з них зумiе дiстати, що йому треба, й вiд князя.
Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди – це рядовичi[44 – Рядовнчi – люди, що працювали по ряду (договору).], закупи[45 – Закупи – тi, що брали купу (позику).], смерди, холопи i всякi чорнi роб’i люди, це вони лiзуть у житницi воевод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!
А хiба не чуе кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на ii дворах, переорюють межi ii земель, роблять перетеси в ii лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б’ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?
Княгиня розумiе, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись воеводи й бояри честь – нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу – бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини – а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран – тепер хваляться добром своiм i достатками.
Здригаеться княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах ii, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за неi власною кров’ю.
«Але ж, – думае княгиня Ольга, – Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв – то була згуба для Русi, муж мiй Ігор за цю дань загинув…»
Усе свое життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Киiв-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.
Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Ігоря й примучити[46 – Примучити —приеднати.] до Киiвського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об’iхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В’ятськоi землi, устрояла Руську землю.
Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Здаеться, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд? Де та правда, якоi шукае княгиня?
Раптом вона обривае своi думки, здригаеться, прикипае руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долинае крик людини. Крик цей народився далеко, але, здаеться, лунае зовсiм близько, поруч з теремом.
– Княгине, помилуй! – вчуваеться княгинi Ользi, i вона стоiть, напружено слухае, що ж буде далi.
Та крик бiльше вже не повторюеться. Народившись вдалинi, вiн там i завмирае.
– Що це? Що це? – шепоче княгиня.
«Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину моi гриднi вершать суд…»
Вона молиться й не чуе, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняеться на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.
От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з евангелiем у руцi, стоiть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгае по блiдому його обличчю.
– Хто це? – одривае голову вiд пiдлоги й обертаеться до священика княгиня Ольга.
– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом вiдповiдае вiн. – Адже ти мене кликала?
– Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.
Княгиня встае, стомлено сiдае в крiсло, недалеко вiд неi на лавi сiдае священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.
– Княгиня молилась, i це добре, – починае священик. – Але чому нинi княгиня неспокiйна?
– Менi страшно, отче.
– Чому?
Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:
– Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи…
– Ти речеш правду, княгине, – згоджуеться й похитуе сивою головою священик. – Велика Руська земля, дужа, незборна.
– Немало трудiв, – веде вона далi, – поклали батьки моi, князi, щоб з’еднати племена й роди, одбити ворогiв, – скрiзь знають нинi Киiв i Русь.
– І ти, княгине, немало зробила, – додае священик, – устроя Русь, ти биша для неi, аки денниця перед сонцем, сяяша, яки мiсяць уночi.
Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грае вiдсвiт свiчi, бере руку й запитуе:
– Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збивае спiле жито?
– Про що ти мовиш, княгине?
Княгиня сплескуе руками, а потiм прикладае iх до серця.
– Колись люди моi жили родами своiми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були единi в племенi своiм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.
– Свiт незмiнний, княгине, – вгадуе нитку ii думок i вiдповiдае священик, – ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.
– Нi, священику, – перебивае його княгиня, – свiт змiнюеться, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди – на бояр, воевод, i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?
– Свiт незмiнний, княгине, – ще раз каже священик, – одвiку брат iшов на брата, i Каiн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо е на небi мiсяць, а е й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маемо ми – його слуги?
– Але де мiй бог? – тихо шепоче княгиня. – Перед моiми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.
– Не суть важливе те, яким ликам вклоняеться людина, важливе те, якого бога сповiдае вона в душi своiй.
– Слухай, священику, – каже княгиня, – я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: «Не убий!» – а бояри й воеводи моi кажуть, що аще уб’е муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: «Не убий!» – а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.
– Христос говорить: «Не убий», але вiн вiнчае за добро й прощае кожного, хто сотворив зло.
– І убивство прощае?
– Прощае, коли це на добро людям.
– То що ж е добро й зло?
Священик довго не вiдповiдае, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.
– Добро й зло iснують у свiтi, – промовляе вiн, – одвiку i житимуть такожде довiку, бо е бог, але е й диявол, бо добро – вiд бога, а зло – вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив Отець, кровiю окропив Син, Дух Божий витае над ним. Бог рече: життя наше на землi – це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там – на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геена вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.