Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими своiми очима. Тепер вона зрозумiла, про що йде мова. Добриня питае, чи згодна вона поiхати до Киева.
Вiдповiсти на це питання дiвчинi було нелегко: вона звикла робити тiльки те, що загадуе батько, i тепер повернулась до нього, поглянула батьковi в очi.
– Ну, Малко, – вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, – думай сама, що робити. Чи хочеш до Киева?
– Хочу… – тихо сказала Малуша.
– Отак i буде, – сказав Добриня, – вийдемо до Днiпра, сядемо на якусь лодiю, поiдемо ми до Киева-города, станемо на Почайнi, покажу тобi Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми iз золотими верхами, а на стiнах – воi iз знаменами, а мiдянi била б’ють та б’ють… І такi руки, як у тебе, знадобляться, – бояринею не будеш, а на боярських дворах вiзьмуть…
Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й Малуша розповiдь про город Киiв i ще довго отак могли би слухати, але у Добринi не вистачило бiльше снаги й хисту, i вiн кiнчив:
– То ти й збирайся, Малко… Завтра рано будемо iхати.
Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде ii наступного ранку. Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду, що встане сонце i сяде вона в лодiю, попливе до Киева.
Але все це, мабуть, правда. У хижi тлiе вогнище, червонкувате його промiння освiтлюе стiни, помiст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит, спис… Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для неi, зав’язала в убрус кiлька пряслиць[48 – Пряслиця – камiнний грузок для ткацького верстата.] – доведеться ж Малушi десь працювати, а що вона знае, крiм того, що прясти й ткати; поклала оберегу – маленьку фiгурку голоi жiнки з довгими руками й пухлим животиком – це Рожениця, богиня жiнок роду, вона захистить i збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що, крiм цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою – так було певнiше, що вона поiде…
Зiбгавшись у куточку лодii, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде ii в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв ii з собою, далi станеться що станеться…
А Добриня гордовито став на стернi, гребцi пiдняли весла, любечани, забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й рушила, гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий на срiбну луску, слiд.
Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiкае вiд лодii берег, як зменшуються й зменшуються там постатi любечан. Ще раз ii наздогнало вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодii, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами.
І Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки свое село, кожну кручу бiля городища над Днiпром, кожне деревце i кущик. Там, здавалося iй, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась, а що ж може бути далi?
А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що з’являлись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодii киiвських купцiв, якi зустрiчались iм на водному шляху.
І навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в своему куточку, дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на таемниче темне плесо, береги, що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в полi.
Усе ближче й ближче був Киiв. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому березi, цiлий город – з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.
За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи iх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.
Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнявши деснянськi води, повертав праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Киiв.
Мов зачарована, дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубоi далини i все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами. У багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi чи випаленi, i там всюди темнiли рiльнi землi й людськi оселi. Найбiльше ж вирубано було лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй, найвищiй, горi. Там i був город Киiв!
З лодii видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори – з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все вище над Днiпром, золотом грали дахи теремiв княжих.
Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися до стiн, як п’явки, чорнi дворища бояр, яким не вистачало мiсця на Горi. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян – ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче розкиданi були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи, землянки простого люду – чадi. Це мiсце так i звалось – переграддям. За ним гори круто обривались, мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще один, найкрутiший узвiз, спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.
Унизу, над самою Почайною – на Подолi, – знову видно було хижi, землянки, намети, на кучугурi височiв дерев’яний Волос[49 – Волос – бог худоби, торгiвлi.], бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами лодii й однодеревки киян. Вiд цього ж мiсця важкi пороми ходили й до лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець – шлях, яким рушали на конях у далекi краiни купцi з Киева i яким приходили сюди чужi люди – заморськi гостi.
2
Тiльки лодii пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купцi, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомiн стояв на березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.
Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi, коли купцi й вози зникли, не пiшов слiдом за ними, а зупинився на кручi й довго стояв замислений i неспокiйний.
Аж тепер зрозумiв вiн, що в Киевi все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приiдь до Киева вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й думати: ось – Подол, он – Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодii встав – у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль меду. Але ж вiн приiхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позирае на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоiсь дiвчини не пустять?!
Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.
– Ти вже сиди тут i жди, – сказав вiн Малушi, – а я пiду поникаю там i повернусь.
– Я сидiтиму й ждатиму, – вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть посмiхнулась.
Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, iй стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi, i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховаеться в своему гнiздi.
Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде вiн такий, як iхав з нею в лодii, – звичайний, простий. Аж гульк – на кручi кiнь ударив копитом, а на конi сидить князь чи воевода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гукае до неi: «Малушо! Малко!»
Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала iй мати.
Малуша одразу ж ластiвкою випурхнула з лодii. Добре, що хоч вузлика – материн подарунок – не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться, що буде далi.
А Добриня iй каже:
– Лiзь до мене!
– Куди?
– Та сюди ж, у сiдло…
Ще й руку подав.
Малушi це була не первина, на незасiдланого коня в Любечi стрибала, учепилась i тут за стремено, за руку Добринi – i мов прикипiла на луцi поперед брата.