І Малуша тiеi ночi спала у закамарку бiля голубника. Увечерi вона попоiла разом з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна – юшка з рибою, пахучий хлiб. Рудий гридень Тур дав iй ще й кiлька чудових царгородських рiжкiв, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсiм стемнiло, Добриня пiдставив iй плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника.
– Отам, Малко, й спи! Голуби – вони чистi, смирнi!
– А я не боюсь… З ними ще краще.
Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крiзь розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за все свое життя, бо опинилась у городi Киевi, вiдчула ласку гриднiв. Швидко й заснула Малуша.
Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев’яному городi, крiм теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо скiльки разiв траплялось, що з малоi iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю нiч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив свiтла. Прокидались у городi всi рано, до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно.
Не спав з них тiльки один. Вiн довго лежав на дерев’янiй одринi iз розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав, обережно, щоб у темрявi не зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi.
Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на колiна, сидiв вiн на призьбi мовчазний, тихий, замислений.
Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Ігоря. Служив у його дружинi, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один печенiг перебив йому мечем все чоло, – довiку носитиме цей шрам гридень Тур…
Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра, може, костi твоi забiлiють у дикому полi, – так живуть гриднi, воi, вся княжа дружина, так жив i гридень Тур.
І ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн далеке село над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох братiв i сестру…
Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, – хто в Острi не знав Турiв! Але ж батько не мав нi слави, нi багатства. Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг ii сплатити й став холопом княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав пiд колоду, потонув у Деснi.
За батьком пiшли всi – мати, сестра, два брати. Всi вони померли, коли пiсля лютоi зими закотився до Остра мор. Тiльки вiн – молодший Тур – видужав, оклигав, вижив.
Так i потрапив до Киева й княжоi дружини. У селi коло Остра, де всi землi забрали Кожема й iншi бояри й воеводи, Тур, либонь, загинув би. У княжiй дружинi його одягали, годували, тут, на Горi, вiн мав дах над головою, одрину пiд боком. Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди пройме стрiла, а череп розтрощить меч!
«А коли, – подумав тепер Тур, – не вiзьме стрiла i не вб’е меч, тодi що?!»
І справдi, поки вiн ще молодий та здоровий, то потрiбен у княжiй дружинi, а коли в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневi шмат землi в дикому полi. Поки був молодий, то стерiг князя в городi, старий став – бережи його поле.
«Нi, – думав далi Тур, – так не можна, треба жити iнакше!»
І ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю нiч прийшли йому в голову такi думки, чому зараз вiн не може спати?
Тур встав з призьби, трохи одiйшов, побачив у нiчнiй пiтьмi голубник на даху, уявив, як там спить дiвчина Малуша.
Так ось чого не спиться Туровi. Ця дiвчина з карими очима дуже схвилювала його. Вона нагадала йому минулi роки, батька, матiр, брата, сестру. Вона, либонь, i схожа на його сестру Веселку… Так, так, вона дуже схожа на неi…
Але не тiльки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику, тихо дихае, спить, у нього дуже забилось серце, вiн хотiв би сiсти коло неi, взяти ii за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.
Нi, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звiдки це найшло на нього, чому вiн хоче жити й любити?
3
Ключниця Ярина не забула того, що iй сказала княгиня, й часто замислювалась, кого ж iй взяти собi наступницею, кого доведеться вести до княжоi стравницi.
Хоч мала Ярина пiд своею рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не могла – та була неповоротка, iнша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких князi не любили.
Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усiх дворянок це була найкраща дiвчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима – краса!
Та не все подобалось Яринi в Пракседi. Мала ключниця метке око, i хоч Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз i другий помiтила, що Пракседа часто свариться з iншими дворянками. Бачила Ярина ii i в гнiвi – iз очима, в яких палахкотiла мста, iз закушеними до кровi устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести ii до княжоi стравницi.
Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й кволiсть зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирiшила ключниця перечасувати, шукати собi наступницю не тiльки на Горi, а й на княжих дворах – у Вишгородi чи Бiлгородi. Про це Ярина не раз говорила княжим тiунам, просила привезти кiлькох дворянок – метких, вправних, красивих, а сама ключiв iз своiх рук не випускала.
А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з усiх князiвств i дворiв везли на Гору всяке добро – жито, мед, вiск, в’ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотiла своiми ключами бiля житниць, медуш, бретяниць[50 – Медушi, бретяницi – клiтi, де ховали мед, бортi (вулики).], хлiвiв, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими.
Так вона згадала й про голубники – треба було й для птахiв запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стiни.
До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з ними – крiм лайки та лихого слова, вiд них нiчого не почуеш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, пiднялась драбиною до закамарка, вiдчинила дверi…
І раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла, бо в сiрому промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.
– Хто це? – прошепотiла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднiв.
– Це я, – почула вона тонкий дiвочий голос.
– А злазь-но сюди! – сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.
Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина, якiй на вигляд було не бiльше як п’ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була сама тiльки сорочина, пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.
Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина була дуже перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так ii настрахала. Яринi сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi.
І ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з’явилось це дiвча тут, де живуть гриднi.
– А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, – промовила Ярина.
Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо Ярина помiтила, що в неi тремтить все тiло.
– Ну, чого ти боiшся? – якомога ласкавiше додала ключниця. – Я тобi не зроблю зла, iди-но сюди.
Дiвчина пiдступила трохи ближче.
– Ти звiдки? – запитала Ярина.
– З Любеча, – вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом.
– А як звуть тебе?
– Малка.
– Бачу, що малка. А чия?
– Добринина.
– А чого ти опинилась на Горi?
– Брат Добриня привiз…
Але в цей час почулись кроки, i на стежцi з’явився Добриня, що нiс сiдло. Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як i вона iх, не дуже долюбляли, вiн хотiв привiтатись та й обминути ii. Але ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня побачив, що розмовляе вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Вiн навiть остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про його грiх!