Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер iй вже нiщо не загрожуе, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими – лукавими – очима.
– Слухай, гридне, – промовила тодi Ярина. – Та що ж то е за дiвчина?
Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:
– Це моя сестра.
– Так чому ж вона тут? – Ключниця показала на голубник.
Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.
– А що я мав робити? – показуючи на дiвчину, запитав вiн. – Поiхав я нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд Ант… та ось ще сестра Малуша… Приiхав я, подивився, дiда Анта немае – помер вiд печенiзькоi стрiли, все добро дiда добрi вуйки забрали, батько й мати голоднi, назi, i оця – Малуша – загибае. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!
Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?
– От я й привiз ii сюди, – сказав Добриня. – Нехай, думаю, буде бiля мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз, замислився: що менi з нею дiяти? Роботу знайти – а де, жити сестрi треба – а куточка немае. От з гриднями надумали – нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а iсть те, що лишаеться в моiй мисцi.
Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя староi ключницi. Їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповiв про свою сестру, подобалась iй i сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неi.
І ще вiдчула Ярина, як болять у неi всi костi, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба iй когось на пiдмогу собi брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.
– А що, – замислившись, вголос проказала своi думки Ярина, – коли б я взяла твою Малушу до двору? Там i для неi робота знайдеться.
– Матiнко ключнице, – крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й цураються Ярини, – та коли б ти взяла ii до двору, я б тобi дякував, доки живу, довiку!
– Не треба менi дякувати, – зiтхнула Ярина, – там у дворi дiвчинi також буде нелегко. Поки мала – небагато роботи з неi запитаю, бiльша стане – ой, багато доведеться працювати. А ти не боiшся, Малушо, йти до княжого двору?
– Не боюсь, – тихо вiдповiла дiвчина.
– То приведи ii завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема е хижа. Та обмий ii, чисту сорочку одягни. Чи е в тебе сорочка? – запитала вона в Малушi.
– Є сорочка! – радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.
– Буть по цьому, – промовила ключниця й рушила стежкою до терема.
4
Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто ii будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.
– Ходiмо, Малко, скоро вже день… – почула вона знайомий голос.
Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв iй вранцi привести сестру до княжого двору.
– Я зараз… зараз… – прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi знайшла вузлик – материн дарунок, – швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух ii усерязi[51 – Усерязi – сережки.] iз зеленими камiнчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.
– То й пiшли! – глухо сказав вiн.
Було непривiтно, похмуро, сiро. Із-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.
Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи ii летiли в терем, де судилося iй служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.
Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла – нiхто ii не помiчав, коли говорила – голосу ii не було чути.
– Ти ж слухайся Ярини, – тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. – Жона вона могутня, дужа, у неi ключi вiд усiх теремiв – ключниця самоi княгинi Ольги.
– Я слухатимусь, – вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якоi бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.
Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня iх знав, це були його ж друзi – гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв ii округ княжого терема, на задвiрки.
Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i дверях свiтились вогники.
На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.
– Ти стiй тут, – сказав вiн, – i жди мене.
І зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.
Коли Малуша залишилась сама, iй стало дуже страшно. Знала, куди привiв ii Добриня, а все ж iй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить ii. Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неi тут немае, що ii не вiзьмуть до княжого двору… І через те почала тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли.
Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою вони напередоднi розмовляли в саду, – могутньоi, дужоi ключницi Ярини.
– Малко! – крикнув у темряву Добриня. – А йди-но сюди!
Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi.
– Ходiмо, Малко! – озвалась до неi ключниця, перебираючи ключi бiля пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла до хижi.
Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким високим, блискучим…
Але де подiлися мрii Малушi?
У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.
– Диви, як ти прибралась! – промовила ключниця й пильно глянула на бiлу вишивану сорочку дiвчини, на ii строкату плахтину, на усерязi, в яких таемничими зеленими вогниками поблискували камiнцi.
Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у неi був такий сердечний, що дiвчина заспокоiлась.
– Що ж, Малко, – сказала ключниця i чомусь важко зiтхнула, – скоро свiтатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!
Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дiвчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в хижi з’явилась ще одна iстота. Може, iм нiколи було помiчати, хто ще прийшов на пiдмогу, може, було байдуже, хто ще подiлить iхню долю. Так чи не так, а для Малушi сталось на краще. Вона, напевне, нiкому тут не заважала, тож i для неi знайшлися мiсце й робота.
А роботи в хижi справдi вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела – одразу за хижею, дала помити кiлька корчажцiв, ночви, дерев’янi миски, ложки, загадала замести смiття в хижi, помити стiл i лави.
Малуша поралась спритно, швидко, робота нiколи не лякала ii, бо так вона з самого малку працювала ще й у матерi, в рiдному своему домi, мала вона мiцнi руки, пружнi ноги. Коли б Малуша була бiльш спостережливою, то, напевне, помiтила б, як ключниця Ярина раз i другий глянула в ii бiк, посмiхнулась i задоволено хитнула головою.
Помiтила б вона, мабуть, i те, що коли горнцi на вогнищi закипiли, дiвчина, яка поралась бiля них, пiдвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула… І в очах у неi заграли недобрi, злi вогники.