Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем, який недавно уявляла, бiля якого була так близько? Де княгиня Ольга i рiзнi князi?
А терем був поряд! Страви на вогнищi готувались для князiв. Це були багатi, смачнi княжi страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажцi, але час вiд часу виходила в дверi, що вели ще до однiеi хижi. За цiею ж другою хижею Малуша побачила високу, освiтлену, блискучу свiтлицю.
Лише одну мить, замiтаючи бiля дверей, Малуша бачила свiтлицю, але й цього було досить, щоб вона зрозумiла: ото i е княжий терем, то, либонь, стравниця, там снiдатимуть княгиня Ольга, i рiзнi князi, воеводи, бояри.
І от вони прийшли. Малуша одразу помiтила, що це сталось. Там, у свiтлицi, почулись кроки й голоси, бородатий чоловiк i дiвчина, що порались бiля вогнища, схопились на ноги, до хижi швидко вбiгла ключниця Ярина.
Вона нiби аж змiнилась – вирiвнялась, посуворiшала. В руках у неi було срiбне блюдо, на якому стояло кiлька мисок. Поспiшаючи, Ярина пiдiйшла до корчаг, у яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, пiсля чого повернулась до свiтлицi.
Так вона приходила кiлька разiв, приносила порожнi миски, брала в сусiднiй хижi новi, клала в них варене м’ясо, сочиво, наливала медовий узвар. І увесь цей час у свiтлицi було тихо, тiльки Ярина все ходила туди й назад. Нарештi знову почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тодi Ярина повiльно вернулась до кухнi.
– Князi поснiдали, – промовила вона i важко сiла на лавi у кутку.
Малуша поглянула й не впiзнала Ярини. Важко вiддихуючи, опустивши натрудженi руки, схиливши до грудей голову, стомлена, блiда, iз зернятами поту на чолi, сидiла на лавi ключниця великоi княгинi, якимсь тьмяним поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста ii, здавалося, щось шепотiли.
Але нiхто не почув слiв. Вже голоснiше вона сказала:
– Путшо! Пракседо! Сiдайте iжте самi.
Бородатий Путша i Пракседа, що порались бiля вогнища, сiли до столу в кутку, де горiв свiтильник, взяли миски з княжого столу, в яких залишались страви, мовчки й жадiбно, розриваючи м’ясо руками, заходились iсти.
– І ти, Малко, iж, – тихо промовила ключниця, помiтивши, що дiвчина стоiть серед хижi.
Малуша сiла й собi. Залишки з княжого столу були такi смачнi. Але iла вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сидiла стомлена в куточку. Мало iла вона й через те, що вiдчувала на собi очi дiвчини Пракседи. Цi очi були хижi, злi, а чому – того не знала Малуша.
5
Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечi у холоднiй, убогiй хижi батька?! А княжий двiр багатий, i дворяни – неабиякi люди, iм заздрить весь город. Пiд рукою в ключницi Ярини Малушi буде добре, вона пiдросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь iз гриднiв тут, на Горi?!
«Нi, – думав вiн, – не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи ключницю Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустрiла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий».
Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого терема, куди вiн одвiв Малушу, побачив коло своеi хижi якогось гридня, а придивившись, пiзнав у ньому Тура.
– Не спиш? – здивувався Добриня.
– Тiльки-но прокинувся, вийшов, – вiдповiв Тур, хоч справдi прокинувся разом з Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня будив Малушу, пiшов з нею.
– Я оце Малушу одводив, – сказав Добриня.
– Куди?
– На княжому дворi вона тепер працюватиме, – гордовито похвалився. – У княжих теремах…
– У теремах? – щиро здивувався Тур.
– А так… побачила ii тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, велiла привести до себе.
– То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi, – полегшено зiтхнув i стиха засмiявся Тур. – Що ж, Добрине, це добре.
Вiн помовчав трохи й додав:
– Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом виiжджае на Гору, то жде ii тут велика честь i щастя.
– Ой Туре, Туре, – вiдповiв Добриня, – де вже нам та честь i щастя. Горе та лихо поруч з нами ходять.
– Хто знае, – вiдповiв на це Тур. – Ти на себе, гридня, не рiвняй, а в теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi i коли iй поможуть добрi люди.
– Що ти говориш, Туре! – запально крикнув Добриня. – Потрапити до княжого терема – велике щастя!
– Темнi тереми княжi, – сказав дуже тихо Тур, – i не вiдаемо ми, що там бувае… Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.
– Дивний ти чоловiк! – вирвалось тодi в Добринi. – Малуша справдi виiхала на Гору пiд щитом, вже вона потрапила до терема, далi буде ще краще.
Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав яснiти свiтанок.
Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за останнi днi й ночi, полюбив Малушу, думав про неi й власну свою долю, надiявся…
Роздiл четвертий
1
Увесь день не стухав вогонь у хижi, тричi ставила Пракседа на жар корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати вiд княжоi стравницi до хижi.
А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса цiлу низку ключiв – на ii руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.
Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. І хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.
Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки ключниця й Малуша.
– Почекай, – промовила Ярина, – а де ж ти нинi спатимеш?
Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi. Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла ii обличчя.
– Добре, – нарештi сказала вона. – Коли так, ходiмо зi мною.
Вони зайшли до якоiсь хлiвини, що була прибудована недалеко вiд стравницi до стiни терема. Хлiвина мала невелике, загратоване залiзними прутами вiконце, через яке знадвору вривався мiсячний промiнь. Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев’янi стiни, тверде лiжко, скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi дверi, зараз замкнутi.
– Часом i вночi кличуть до терема, – сказала Ярина, показавши рукою на дверi. – Як захочеться матiнцi княгинi. Але де менi тебе покласти? – безпорадно озирнулась вона.
– Я ляжу долi, – вiдповiла Малуша. – Звикла я й дома так спати.
– Ну, то й лягай, – згодилась Ярина, – все ж лiпше буде, нiж на голубнику.
Вона пiдняла ляду скринi, дiстала ряднину, взяла з свого ложа узголовник i дала все це Малушi.
– Стелись i спи, – ласкаво додала ключниця, – нам, унотько[52 – Унотька – дiвчинка.], треба рано вставати.
Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б – спала просто на землi. І зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязi iз зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю й лягла сама на ряднинi.
Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлiвиною, ходять люди, кiлька разiв долинули грубi голоси десь iз-за стiни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла, одкинувшись головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу й понiс на своiх крилах у тьмянi простори.
Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула ii рiвне дихання, але сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як колись привезли ii на Гору i як вона спала тут, у хлiбинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.
Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi, освiтив ii блiде, спокiйне обличчя, заплющенi очi, уста, переповз ще трохи й зупинився на постолах, поясi й усерязях, запаливши в камiнцях таемничi зеленi вогники.
Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщуе дiвчинi цей камiнь? Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест за дiвчину.
Малушi щастило. Ярина мала пiд своею рукою чимало дворян – у княжому теремi, бiля клiтей, скрiзь у дворi. І на кухнi в неi була дiвчина-переяславка Пракседа – тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повiрила iй, а вiдтак зробила й своею помiчницею. Чому так сталось – хто знае, певне, полюбилась вона ключницi Яринi.