Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта – старий бойовий кiнь – гриз на валу в’ялу пашу; навiть пес iхнiй – добрий пес, вовкодав, – постарiв, спав пiд стiною.
Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, iм стало видно хижi тих родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до Днiпра вище, бiля кам’яного оскола.[5 – Оскол – скеля.]
Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант. Стара хижа iхнього роду ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли на горбках. У городищi було цiле поле, тут двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi були великi, деякi з них помащенi бiлою або зеленою глиною, над деякими височiли дахи з драницi, з димарями, голубниками.
Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо вiд хиж тяглись димки.
– То я й пiду! – промовив Ант, взявшись за лук.
– Іди, отче! – попрощався Микула.
2
Великий i численний рiд, один iз родiв полянського племенi, до якого належав Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут, на високiй кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло – впритул одним боком до лiсу, а другим до Днiпра – городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й пiски навкруг засiянi були стрiлами, людськими кiстьми, череп’ям. Звiдсiля ж скрiзь по кручах над Днiпром у ясну днину можна було побачити городища iнших родiв, вiд них ген-ген у степ рядами тягнулись могили – деякi дуже давнi – з кам’яними постатями забутих предкiв. Вони стояли на вершинах могил, як сторожi, у шоломах, з мечами бiля поясiв, довгими, аж до колiн, руками; могили повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки кровi, буйно вкривали кетяги калини.
Ант прожив чимало на свiтi, мав братiв – Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких вiн набагато пережив, а вiд них мав синiв… Але й з синами не пощастило Анту – чотири з них склали голови в далеких походах, три сини, що залишились живi, покинули пiд старiсть батька.
Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не мiг. Колись, ще за дiда Воiка й батька Улiба, жили вони родом своiм у городищi в одному дворi, де на чiльному мiсцi стояла землянка старiйшини, а ошую й одесну вiд неi землянки молодих, ще далi – клiтi, ями для всякого жита, обори. Тодi вони разом виходили за городище, щоб засiвати землю, разом ходили на лови, iли бiля одного вогнища, поважали й слухали старiйшин своiх. І старiйшини, правда, були того вартi – вони першими виходили на вали, коли на Днiпрi чи в степу з’являвся ворог, водили людей на рать, вiд роду складали богам жертви, чинили суд.
Часто, пiдiйнявшись стежкою мiж трав на вали городища й дивлячись на плесо, кручi, на весь Любеч, як прозивали це мiсце люди, Ант думав i сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до себе предки? Вiн, Ант, як единий син, що залишився в живих пiсля старiйшини Улiба, заступив мiсце батька, по закону й покону дiдiв був старiйшиною, але хiба вiн мiг стримати рiд, що розсипався на його очах, танув?!
Це почалося за старiйшин Воiка й Улiба, але тодi рiд був великий, мiцний, дружний, i коли один воiн пiшов жити до жони в iнший рiд за Днiпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горi мiж двома родами – шкоди вiд цього не було. Але коли помер Улiб, то одразу багато родичiв вийшли й поставили своi хижi далеко вiд городища над Днiпром i попiд лiсом; пiзнiше родовичi стали виходити один за одним, i нарештi дiйшло до того, що по всiй долинi й кручах виросли, як гриби, хижi й оселi. Бiля старiйшини Анта залишилися тiльки три сини – Бразд, Сварг та ще Микула.
Довго сидiв на дiдiвському дворi i син Бразд. Ант сам послав його до княжоi дружини, коли князь Ігор iшов на деревлян, сподiвався, що повернеться Бразд i житиме з ними сукупно.
Бразд повернувся i, як говорили люди, з великою данню. Цiлий мiх привiз iз собою, а крiм того, ще й княжу печать, пожалування. За вiрну службу князь Ігор давав йому поприще[6 – Поприще – мiра довжини, 2/3 версти.] землi, поприще лiсу, де сам захоче Бразд, i назвав його в Любечi своiм княжим мужем.
Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй землi вбили князя Ігоря i коли на столi в Киевi сiла Ольга. До цього Любеч платив князевi дань – вiд рала й вiд дому. Княгиня ж Ольга завела скрiзь – i в Любечi також – уроки й устави[7 – Уроки й устави —податки.]. Устав iм робив князь чернiгiвський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечi став Бразд. Тодi вiн i пiшов вiд батька Анта, збудував над Днiпром терем.
Жив бiля батька син Сварг – золотi руки мав хлопцем, вiд старих людей, а також i вiд Анта навчився варити крицю, замолоду залiзом i кузню[8 – Кузнь – рiзнi вироби iз залiза.] постачав весь рiд. Але пiзнiше, коли одружився Сварг з дiвчиною iншого, заднiпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узлiссi свою хижу.
Тiльки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старiйшина i доживав свiй вiк.
Любеч – так здавна називали люди полянського племенi городище роду Воiкiв над Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища й роди – все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?
Заглибившись у своi думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.
Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко звiдси в верхнiх землях i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.
Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими, жовтими, як вiск, стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть.
Пiд ними ж, як воi, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролунае клич, рушать уперед, – стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота – вiльшина.
Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче починали дзвенiти iхнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.
Тодi над лiсом, як вали в морi, котились важкi, чорнi хмари, вони чiплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорнiй iмлi з хмар починали бити блискавки – вцiляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, нiби прощаючись iз життям, падали, валились на землю.
Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було тихо, нiщо не порушувало його спокою й величi, вряди-годи тiльки десь сумно жалiлись горлицi, каркав ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли шумнi потоки.
Проте не до цих шумiв i звукiв дослухався Ант. М’яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав пiд деревами, обережно розриваючи гiлля всипаноi червоними ягодами шипшини, вiн слухав, чи не почуе десь рику оленя.
Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали в яру над потоком, сполошив iх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цiлим стовпищем цих хижих звiрiв було небезпечно.
Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя – i з ведмедем вiн зустрiчатись у цей час вiч-на-вiч не хотiв; нехай лягае спати. Ант зустрiнеться з ним, коли все навкруг вкриють снiги.
А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на оленячий слiд… Їх було два, це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели тут усю нiч, що видно було по розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо скрiзь на травi ще лежала роса, а там, де проходили оленi, вона була збита.
Ант рушив по слiду оленiв. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бiгли широким кроком, далi пiшли спокiйнiше, один за одним, часто зупиняючись i обгризаючи молодi пагiнцi на берiзках i грушах, а в зелених долинках ласували свiжою травою.